Добігло кінця літо. У серпні воно, як уже кілька років поспіль, видалося спекотним. А відтак не спонукало до будь-якої активної діяльності. Та з вереснем прийшла жадана прохолода. Тож коли, як не зараз, взятися за те, що вже давно збиралися почати з Нового року, коли надворі потепліє чи похолоднішає, або просто з понеділка!
Настав час «Х» здійснити усвідомлений вибір: жити у власне задоволення, чи скніти, безперервно нарікаючи на болячки, погоду, магнітні бурі, малі пенсії, подорожчання ліків… Знайти крайнього в усіх своїх бідах ми неперевершені мастаки. Насправді все не так. Ми і тільки ми відповідальні за те, що маємо.
Наразі поговоримо про біг. Звісно, оздоровчий. Ви ж не ставите перед собою ціль взяти участь, скажімо, у найвідомішому в світі Нью-Йоркському марафоні чи бодай більш скромнішому забігу – Kyiv City Marathon? Хоча особисто знаю не одну людину, як-от викладача «водника», нашого відомого історика Валерія Цибульського, який торік у жовтні подолав у Києві малу марафонську дистанцію 10 кілометрів. Зрештою, біг – чи не найдемократичніший вид фізкультури, який поліпшує здоров’я і подовжує вік. Принаймні так твердить медична наука. Особисто мені ранкові пробіжки додають життєвого тонусу.
Не буду приміряти на себе маску гуру, діловито роздаючи початківцям «цінні» рекомендації та поради. Гадаю, кориснішим буде переповісти власний досвід, який, безперечно, для кожного з нас є найкращим учителем.
Вперше на стадіон 25-ї школи вийшов чотири роки тому. Не через те, що в мені прокинувся великий бігун чи несподівано зійшло просвітління. Біг не любив ще зі школи. Напевне, далася взнаки «психологічна травма дитинства». Просто зненавидів оті спартакіади, на яких доводилося виступати за школу. Досі пам’ятаю один із забігів на 1500 метрів спекотного дня, коли за два кола до фінішу вже не відчував під собою ніг і, здавалося, ось-ось упаду через нестачу повітря. А вчитель фізкультури Володимир Татаренко не своїм голосом кричить: «Давай-давай! Ти можеш!» Так, зміг. Так, отримав ще одну грамоту за перемогу, яка не принесла ні радості, ні задоволення. Через це донедавна біг асоціювався в мене із чимось, що доводилося робити «з-під палиці».
Психологічний бар’єр допомогли здолати, якщо можна так сказати, надокучливі наполягання сина Ігоря, який все не давав спокою: «Почни бігати зранку. Побачиш, який це заряд енергії дає». Зібрався із силою і вийшов-таки на свою першу пробіжку. Відверто кажучи, це був справжній шок (!) Займаючись традиційним карате думав, що для мене не проблема пролетіти з вітерцем 2-3 кілометри. А виявилося, що «здувся» уже на третьому колі шкільного стадіону.
Такий провал взяв за живе. Я ще уяви не мав, коли і як відчую отой обіцяний «заряд бадьорості» від пробіжок. Зате точно знав, що не зупинюся. Настанова сенсея Віктора Сидоровича: «Ніколи не здавайся і не зупиняйся!» не раз ставала у нагоді в скрутні хвилини і критичні моменти.
Перший крок було зроблено. Оцінюючи його з висоти досвіду зауважу, що він був найважчим. Попереду чекали нові «пастки» і випробування. Та поступове подолання їх додавало сил і натхнення. З часом біг почав давати мені те, що я від нього очікував. Але про це розповім далі.
Василь ГЕРУС
