Народний лікар – саме так можна сказати про провідного хірурга Гощанської ЦРЛ Василя Заболотного, за плечима якого – понад сорок років стажу, беззаперечний авторитет у хірургічній сфері та безліч палких прихильників серед колишніх і теперішніх пацієнтів.
Цього року Василь Іванович, разом зі своїми колегами Віктором Юзепчуком та Іваном Васильченком, отримав особливу нагороду – премію імені Євгена Борового, яка присуджується кращим хірургам області. Для нього ця відзнака ще й дуже символічна, адже Євген Максимович був одним із його перших наставників.
ХОТІВ БУТИ СПРАВЖНІМ ХІРУРГОМ
Василь Заболотний родом із Тернопільщини. Народився 29 листопада 1951 року в селі Трибухівці Бучацького району Тернопільської області в звичайній, простій родині. Змалку не цурався ніякої роботи – допомагав батькам по господарству, а після закінчення школи деякий час навіть працював будівельником. У 1970 році Василь Іванович став студентом Тернопільського медінституту, після закінчення якого йому пропонували залишитися працювати в Тернополі. І більшість вважала б це дуже хорошим початком кар’єри, але не Василь Заболотний, для якого найважливішим було опанувати всі тонкощі своєї професії.
– Мені на той час дали дуже хорошу пораду, – пригадує він. – Якщо хочеш стати справжнім хірургом, – їдь на Волинь. Тобто у Волинську або Рівненську область. Я обрав Рівненщину. Хоча, правду кажучи, думав так: «Відпрацюю три роки та й поїду назад».
Але життя все поставило на свої місця. Порада знавців спрацювала на всі сто. Від самого початку він потрапив у хороші руки. Рік інтернатури в обласній лікарні під керівництвом тодішніх метрів хірургії: Євгена Борового, Михайла Пшеничного, Леонтія Нестеренка, Івана Сидорука дав свій результат. По-перше, майбутній лікар остаточно переконався, що буде тільки хірургом. По-друге, повірив у свої сили і набув неоціненний досвід.
– Це були мої перші справжні вчителі, які вчили не тільки тримати скальпель, а насамперед думати головою, – каже Василь Іванович. – Для хірурга це дуже важливо.
ПРАЦЮВАВ І ОДНОЧАСНО НАВЧАВСЯ
Нарешті почалася самостійна робота. Спочатку Василя Заболотного направили у Зарічне. – Я приїхав туди, пішов до головного лікаря, а він каже: «Нам хірурги не треба – можеш бути травматологом або ще кимось. Якщо ні, то я можу дати відкріплення». Я погодився, бо без хірургії вже себе не уявляв. Отримав відкріплення і, за порадою Борового, поїхав у Гощу. Там якраз було місце хірурга. Сподобалося усе – хороший, гостинний край, прекрасні люди, толковий колектив. Пізніше, коли батьки гостювали у мене, теж були приємно здивовані і щиро зізналися (хоча дуже чекали мого повернення на Тернопільщину): «Люди тут такі ж, як наші, а може, ще й кращі». І це так. У районній лікарні мене прийняли дуже добре, я здобув і нового наставника ним став тодішній завідувач хірургічного відділення Михайло Кіндратович Якимчук, якому я дуже вдячний за все. У той час ми, молоді лікарі, інтенсивно опановували нові знання. Працювали і одночасно навчалися, відвідували безліч курсів у різних містах України. Наприклад, я часто їздив до Києва, Львова, Тернополя. Періодично ми стажувалися у провідних хірургів області. Стара гвардія: Нестеренко, Пшеничний не відмовляли нікому. Крім того, я пройшов хорошу школу в Євгена Максимовича Борового, у прекрасного дитячого хірурга і чудової людини Марка Пінкусовича Шейнбаума. Оперувати урологічних хворих навчався у Михайла Антоновича Мороза, а судинної хірургії – в Олексія Олексійовича Гуча. Я завжди був у захопленні від своєї роботи, а у ставленні до пацієнтів ніколи не забував золоті слова, сказані одним із наших викладачів:
«Шановні, йдете на роботу лікаря, запам’ятайте: ніколи не дивіться хворому в кишеню. Коло хворого ходіть і лікуйте так, щоб він сам хотів чимось віддячити. Це може бути просто щире слово або вдячний погляд – і цього достатньо. Головне – ви самі маєте радіти з того, що допомогли людині».
Я ці слова запам’ятав на все життя. Прикладом справжнього хірурга та керівника для мене завжди був Євген Максимович Боровий. Він часто приїздив у райони, знав кожного хірурга особисто. Мало того, він знав, де працює його дружина, скільки в нього дітей, якого вони віку і де вчаться. Щомісяця Боровий збирав у себе районних хірургів, а наступного тижня запрошував їхніх дублерів. Так, тоді в кожного районного хірурга мав бути надійний дублер. То була справжня кузня кадрів, і від нас вимагали повної відданості обраній справі. Мабуть, саме через це я й досі живу роботою, і робота для мене все.
БЕЗ СВЯТ І ВИХІДНИХ
Усі знають, що і в свято, і у вихідний Василя Івановича можна застати на робочому місці. Він звично робить обхід, цікавиться самопочуттям своїх пацієнтів, корегує призначення і тільки після цього йде відпочивати. – Це стало моєю звичкою, – посміхається він. – Нас так навчав ще Максим Євгенович.
«Хлопці, хворий чекає свого доктора, – казав він. – Тому для вас немає вихідних».
Відтоді для мене не мало значення – свято чи вихідний. На 10-ту годину ранку я завжди на роботі. Це як армія. Людині щось болить, і ти маєш допомогти, бо ти лікар. Премію імені Євгена Борового Василь Іванович отримав вперше. Хоча, звичайно, нагород за високий професіоналізм та невтомну роботу у нього достатньо. Та говорити про них він не любить. – Це, звичайно, приємно, але я не звик до надмірної уваги. Для мене найважливіша нагорода, коли мій колишній пацієнт, зустрівши мене, посміхається і щиро тисне руку.
Василь Заболотний: «РОБОТА ДЛЯ МЕНЕ – ВСЕ»
Довгий час Василь Іванович очолював хірургічне відділення Гощанської ЦРЛ. З початку цього року передав свої повноваження своєму колезі та учневі – Юрію Гористюку. – Кадри готувати потрібно вчасно, – каже він. – З першого січня я написав заяву і склав повноваження. Усі справи передав Юрію Євгеновичу. Він достойний того, щоб очолити хірургію. Свого часу я брав його на всі операції, він має великий досвід і дуже розумну голову. А я просто працюю у цьому ж відділенні. Роботи на всіх вистачає. Колеги поважають Василя Івановича, довіряють його досвіду та вмінню. – Це грамотний, висококваліфікований спеціаліст, хірург вищої категорії, який постійно удосконалює свій професійний рівень, – каже головний лікар закладу Галина Козяр-Грицак. – Василь Іванович доклав багато зусиль для запровадження нових методик діагностики і лікування хворих. А ще він бере активну участь у житті колективу лікарні і дуже добросовісно ставиться до своїх службових обов’язків. Завжди вимогливий до себе та інших і користується заслуженим авторитетом як серед колег, так і серед хворих.
МОЄ ХОБІ – ГУМОР, А НЕ ПОЛІТИКА
Обравши раз і назавжди хірургію, наш герой лишається їй відданим усе життя. Зараз його добре знають не тільки у Гощанському, а й в усіх сусідніх районах. До Заболотного їдуть оперуватися, його рекомендації вважаються беззаперечним фактом у останній інстанції і не дивно, що слава про високий професіоналізм цього доктора крокує далеко за межі рідної йому лікарні. А ще його хворі весело сміються разом зі своїм лікарем, бо зайти до палати і не розказати новий анекдот він просто не може.
– Люблю, коли навколо мене люди сміються, – підтверджує Василь Іванович. – Піднімеш настрій пацієнту і самому на душі легше. Точно знаю – тоді цей хворий швидше одужає, бо сміх – то здоров’я.
Гумор давно став одним із хобі лікаря. Він часто виступав з гуморесками не тільки на районній, а й на обласній сцені, але особливо запам’ятався лікарям як незмінний учасник концертів до Дня медичного працівника. І хоча лауреат багатьох конкурсів гумористів вже відмовився від публічних виступів, гумористом по життю він як був, так і залишився. Ще одне захоплення Василя Івановича – пісня.
- У рамках послаблення карантину на Рівненщині запрацює санаторій “Червона калина”
- Хлібороби Рівненщини збирають врожай
Тривалий період він із задоволенням співав у відомому на всю Україну народному аматорському хорі «Чорнобривці». – Цей хоровий колектив був створений ще в 1993 році, – розповідає Василь Іванович. – Його засновником і першим керівником став Михайло Іванович Назаренко. Ми брали участь у багатьох конкурсах, фестивалях, святкових концертах. Найбільше запам’ятався виступ у Криму, в Адміралтействі, присвячений Дню Військово-морського флоту. А ще – участь у фестивалі в Туреччині, де ми з честю представили Україну. Нас зустрічали дуже тепло і це було приємно. Багато часу наш герой приділяв і громадській роботі. Був депутатом обласної та районної рад, а зараз виконує обов’язки депутата селищної ради. – Але політика, – не моє хобі, – каже він. – Скоріше, громадська робота. Обов’язок перед людьми. Наприкінці, вже традиційно, запитала у свого співрозмовника про родину. – Дочка у мене лікар УЗД, вона теж навчалася в Тернополі, вийшла там заміж, – ділиться Василь Іванович. – Так вийшло, що Ірина йде по моїх стопах. Для неї, як і для мене. головне – робота, а ще вона завжди пам’ятає своїх вчителів. До речі, головним із них вважає Степана Артемовича Ярощука, який готував більшість УЗДистів-тернополян у нашому діагностичному центрі. Маю внучку Настю, вона ходить у восьмий клас. Поки хоче бути психологом, а там побачимо. Дружина Лідія Олексіївна – сімейний лікар, терапевт, працює на первинній ланці, у нашій поліклініці. Ми з нею познайомилися ще в інституті, навчалися на одному курсі. З того часу весь час разом. От так і живу. Не можу сказати, що для Василя Івановича на першому, а що на другому місці – робота чи родина, напевно, все тісно переплелося в один міцний вузол. Головне, життя його – гармонійне, наповнене, просте та відкрите. Таким є й сам Василь Заболотний, народний гощанський хірург – усміхненим, розуміючим, знаючим і щирим.
Неля ЗАБОЛОТНА
Джерело “Медичний вісник”
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»