Творча людина зостається такою до скону. Незважаючи на особисті життєві перепади. Незважаючи на суспільно-політичну ситуацію в рідній країні. Незважаючи навіть на війну, що по-хижацькому ввірвалася туди.
Ба ні, війна – такий ось душевний парадокс – якраз загострює чуття й відчуття майже до нескінченності. Надто – у поетів і поеток. Тоді народжуються якщо не шедеври, то навдивовижу пронизливі, правдиві, глибокі вірші, услухаючись в які, затамовуєш подих.
Роздивляюся, аналізую світлину в книжці: бронежилет, шолом у руках, солдатські берці, закамуфльований однострій, а за спиною, на тлі важкого сіро-зеленого танка, – біле марево. Наче янгольські крила (а воно, як виявилося, ними і є). Наче чарівна квітка з довгими ніжними пелюстками. Крапку ж над «і» ставить позивний «Мавка» з Лесиної «Лісової пісні», що значиться на бронику, та вродливе, тонке, одухотворене обличчя молодої причепуреної жінки, котра, однак, усякчас пам’ятає, хто вона й де вона.
Атож, це Тетяна Камерістова – колишня вчителька-словесниця, у 2007 році – солдат, а нині – майор ЗСУ, учасниця АТО, ООС і Російсько-української війни, що її ми називаємо повномасштабним вторгненням, авторка трьох поетичних збірок. Зустрівшись у головній бібліотеці Гощанської громади з місцевими школярами та культпрацівниками в рамках літературного заходу «Рівненщина читає поезію в пікселі» проєкту «Великого читання-2025», вона розповіла про своє життя (вірші почала складати ще в школі, котру закінчила із золотою медаллю), власну дорогу на фронт, творчість. Інтерв’ював «Мавку» бібліограф Андрій Кручок. Майже відразу жінка зосередилася на книжечці «Крила, обпалені війною». То поезія під серцем броні. Військовослужбовиця тонко відчуває ритм часу, віртуозно володіє словом, а своє життєве кредо визначає лаконічно, по-чоловічому: «Маю служити Батьківщині». Це потверджують такі рядки:
Мій Бог сьогодні там, серед окопів,
Багнюка й сніг в’їдаються у все.
Мій Бог у пікселі біжить десь поміж вопів,
І синьо-жовтий прапор Він несе.
«Крила…» – друга збірка талановитої рівнянки. Усі її 126 сторінок просякнуті війною. Усі вірші під темно-коричневою палітуркою із силуетом янгольського крила, що його лиже полум’я, – щира солдатська сповідь. Лихих слів про них Тетяна ні разу не чула. Але багато бійців 117-ї окремої механізованої бригади, а надто бойові медики, яким і присвячені поезії, певні, що збірка гнітюча. І «Мавка» зголошується: війна не пікнік на квітучій галявині.
Так, не пікнік. Це тяжка робота, під час якої загинуло багато Тетяниних побратимів, однокласників. Отож і в світлу пам’ять їх вона натхненно римує слова.
А ще книжка присвячена дітям війни. Геть усім: і забитим, і скаліченим, і викраденим. Це, мабуть, і спонукало гостю нагадати школярам: «На вашу долю випаде відбудова України. Ми ж зараз виправляємо помилки старших поколінь. В українців дуже коротка пам’ять».
Поезією жінка живе. «Як не напишу, – каже, – то не засну». І це щира правда. Утім, правдою є й те, що майор Камерістова рідко бачиться зі своїми доньками, одна з яких теж військова. Але такий уже її вибір. Фраза: «Зараз мені треба бути на передовій» – не поза. Та й подобатися комусь Тетяна не збирається. Натомість пише:
Мій Бог воює з лавою ординців,
Священний мир виборює в боях.
Свій правий гнів керує на чужинців,
Торує світові до миру й світла шлях.
Уже складені вірші Тетяна ніколи не переписує. Жодного з них вона не знає напам’ять. А от читає залюбки, що й зробила того дня. Також поезії Камерістової продекламували гощанки Анастасія Девід та Алла Машлай.
Коли ж Андрій Кручок попросив поетку озвучити рядок вірша зі збірки, що побачить світ після нашої перемоги, вона без вагань проказала: «Нарешті настав мирний ранок»…
Ірина ОЛІЙНИК,
провідна методистка Гощанської центральної бібліотеки
Читайте також: На Рівненщині визначили переможницю фіналу конкурсу «Вчитель року-2025» із зарубіжної літератури