Директор Лютинської гімназії Михайло Гриневич не лише за фахом учитель історії, а й палкий краєзнавець, колекціонер і засновник унікального сільського музею, який працює вже понад 30 років. У трьох кімнатах музею – від найдавніших знарядь праці до монет часів Золотої Орди. І це не експонати з книг – чимало з них знайдено ним особисто на полях рідної землі.
Директор Лютинської гімназії Михайло Гриневич – про краєзнавство, музей і скарби під ногами
Від роду до покликання
– Михайле Нестеровичу, який шлях привів Вас до освіти?
– Я родом із Бережниці, що на Дубровиччині. У нас цікава сімейна історія. Мій дід Юрчук Мусій Северинович був головою товариства «Просвіта» ще за Польщі. Тоді Бережниця була містечком на чотири тисячі людей, із них дві тисячі – євреї. На жаль, під час війни їх усіх розстріляли в Сарнах…
Дід мій був не лише громадським діячем, а й господарем – мав волів, коней, корів, пасіку. Після війни, в 49-му, коли почалась агітація в колгоспи, все те господарство забрали. Його вважали «куркулем», мали депортувати, але він пішов у колгосп і працював там зі своїми волами.
Я в школі вчився непогано, а після служби в армії вирішив вступити до вишу. Сам поїхав у Кам’янець-Подільський, вступив на історичний факультет. У 1979 році зайняв перше місце в Україні серед філософських робіт.
Мене навіть хотіли залишити викладати в інституті, але я – єдина дитина в сім’ї – повернувся додому, до батьків. Став директором спершу восьмирічної школи у Вербівці, а згодом мене перевели директором в середню школу в Лютині. Зараз це гімназія – маємо навчання до 9 класу.
– Як Вас потягнуло до історії?
– Це ще зі школи, з Бережниці, почалося. В нас у 9–10 класах був учитель історії Микола Андрійович. Він перший побачив у мені той історичний хист, бо я, як він казав, гарно аналізую, глибоко думаю. Часто повторював: «Оце буде історик, це буде історик!»
Я вже тоді, ще в 8 класі, почав вести щоденник. Записував щодня. До цього часу веду – вже тепер більше пасічний щоденник, бо я ж іще й пасічник. Але отак з дитинства в мене це сидить: треба пам’ятати, з чого все було, що казали батьки, які були події.
Історія – це моє, але маю ще багато захоплень. Наприклад, я колекціоную пряжки, старожитності часі Черняхівської культури, середньовічні натільні хрестики, а також бронзові статуетки. Різні, цікаві.
Від записів до соцмереж
– Виходить, щоденник став першим досвідом письменництва?
– Я вважаю, що саме ведення щоденника дало мені цей дар – писати. Зараз мені треба щось у Facebook написати – і все йде легко. Я просто пишу і пишу – ніби воно саме з мене виходить. І люди читають, кажуть: «Ну як це вам так вдається?» А воно, певно, ще зі шкільного щоденника пішло.
Ви, може, помітили, що я трошки як блогер? Постійно коментую в соцмережах, особливо – політику, соціологію. Іноді такі довгі коментарі пишу – сторінку тексту. Там я аналізую, порівнюю, пояснюю. Силу беру з історії, бо знаю карту, знаю логіку історичних процесів.
І стараюсь завжди так писати, щоб людина прочитала – і надихнулась. Бо головне – віра. Я ж ніколи не закінчую песимістично. У кінці – завжди: «Слава Україні!»
До слова, зараз у мене в гімназії навчаються мої онуки – і всі вони ведуть щоденники. Я їх не читаю, але я заохотив внуків робити записи. Особливо двоє дівчат – молодці!
Від краєзнавства до музею
– А з чого почалася Ваша дослідницька діяльність?
– Почалося все ще тоді, коли я перевівся в Лютинську середню школу. Хотілося себе реалізувати, щось залишити по собі. До того працював у Вербівці, там уже робив гарний історичний куточок. І досліджував, бо така вже в мене натура – дослідник.
Тут я познайомився з багатьма цікавими людьми. От, наприклад, з Висоцької громади – Григорієм Васильовичем Яцутою. Це справжній краєзнавець! Він був сільським головою, а нині – літописець, знавець історії та керівник краєзнавчого музею с. Висоцьк.
– Як зародилася ідея шкільного музею?
– Ще в школі, коли тільки починали, я зібрав учителів, пішов до сільради і ми разом кинули клич: «Люди, несіть старожитності! Усе, що маєте – старі речі, фото, книги – все, що розповідає про наше минуле». І люди понесли. Несли з села, з сусідніх сіл – хто що мав, те приносив.
Зібралось стільки, що ми цілий кабінет відвели під музей. Я сам усе перебрав, відібрав, систематизував. Уже тоді розумів – це скарб, це треба берегти.
А коли в 1989 році офіційно оформлювали шкільний музей, то я вже тоді робив усе в національному ключі. Без жодної згадки про комуністичну партію – ні рядка. Зате зобразив наш герб – Тризуб, сварили, а коли в 1990 році я вийшов з комуністичної партії – мене мало не вигнали зі школи. Але той музей – це була для мене справа честі. Бо я з юності мав відчуття: як зникне пам’ять – зникне народ. Тож мусимо фіксувати, записувати, берегти.
Мрії пошуковця: знайти золото і… визнання історії
– Які унікальні знахідки вдалося виявити?
– Коли питають, яка знахідка для мене найцінніша – я завжди відповідаю: не та, що найдорожча, а та, що найдавніша. От, наприклад, півгрош литовський 1509 року – я сам знайшов, і сам зберігаю. Це для мене – справжній скарб. Або інша – півгрош Мєшка IV Ягеллончика, 1457 рік. Я його ідентифікував, дослідив, і тепер це – не просто монета, це частина великої історії, яка пролежала в землі століттями.
Коли я знайшов монету 1457 року за 150 метрів від школи – це був момент захоплення і гордості. А найдавнішу – 1354 року під назвою «Данг хана Джанібека» – знайшли всього за 200 метрів…
Амбітна мрія
– Маєте якусь амбітну мрію як дослідник і краєзнавець?
– Знаєте, я мрію не просто знайти золоту монету. Я мрію відкрити щось нове, значне. Щось, що підтвердить: тут, на цій землі, люди жили вже в 14 столітті, в бронзову добу, в неоліт, у часи, коли ще не було писемності – але була культура, побут, віра, звичаї.
Ось є село Рудня біля Лютинська, а далі – Людинь, це вже Висоцька громада. Там колись працював учитель Микола Купріянович, кандидат геологічних наук. Він разом із учнями відкрив стоянку бронзового віку, залишив археологічну роботу. Після його смерті школа залишилась, директором стала його дружина. Це – люди, які творили археологічні дослідження на місцях, руками й серцем.
А от у Сваричевичах до наших часів зберігся язичницький звичай «Водіння Куста», що проходить на Трійцю. Також там знайдено багато кам’яних знарядь праці, серед них – рідкісний кам’яний наконечник списа. Таке не щодня побачиш.
А тут, недалеко від школи, є урочище Турів. Я знайшов там гончарні вироби – показав їх рівненському археологу та доктору історичних наук Богдану Прищепі (на жаль, цими днями його не стало), він визначив, що це 9-10 століття. Тобто тут жили люди ще за часів, коли Київська Русь тільки формувалась.
А в самій Дубровиці – містечку на 8000 людей – ніколи не було серйозних розкопок. А дарма! Бо це – понад 1000 років безперервної історії. Є капища, поселення, місця сили. Якби сюди приїхали археологи, дослідники – тут можна зробити десятки наукових відкриттів.
Скарби під ногами
– Тобто, на Дубровиччині для археологів – ще непочатий край роботи?
– Це ж справжнє Погориння – край, де кожен пагорб має в собі історію. Це не перебільшення – це правда. Починаючи з князівських часів і ще далі в глибину – від Дубровиці, якій понад тисячу років, далі йде ціла низка поселень на пагорбах.
Он тут, де я живу, – острів. І не умовний, а справжній: 320 гектарів землі, оточеної водами й пісками. Ви тільки вдумайтесь: Кам’янець-Подільський, оте старе місто зі Смотричем – має 120 гектарів. А наш острів – утричі більший. Тут школа, тут дамба, тут піщані дюни. А за дамбою – справжні археологічні місця.
– Цікаво, як Ви інтегруєте свої знахідки в навчальний процес?
– Я постійно щось показую. У мене зібрано чимало речей – монетки, предмети побуту, прикраси, артефакти. І не просто зберігаю – я їх залучаю до уроків. Наприклад, нещодавно приніс дітям монету з часів Станіслава Понятовського, а іншим разом – з портретом королеви Вікторії. Розповідаю їм, показую в руках, пояснюю, як це пов’язано з історією – не абстрактно, а отут, у нашому краї знайдено, отут жили люди, торгували, воювали.
Показував і монету київського князя Федора, який у 1354 році отримав дозвіл у хана Джанібека друкувати гроші. І це не десь у книжці – це реальна монета, знайдена неподалік школи. Учні бачать, що історія – це не просто дати, це сліди реального життя наших предків на цій землі. Це і є живий зв’язок з минулим.
До речі, я от вам зараз скажу, що про Пересопницьке Євангеліє не все ще люди знають. Усі думають – о, Пересопниця, монастир, а хто ж замовив його писати? Це ж наша дубровицька княжна – Анастасія Гольшанська!
Біля міської ради в Дубровиці є їй пам’ятник, і там усе написано: в 1556 році вона приїхала до пересопницького монастиря, замовила ченцям написати Євангеліє українською мовою. І ті ченці п’ять років працювали. Це ж те саме Євангеліє, на якому президенти руку кладуть, присягаючи. А хто замовив? Наша княжна!
Квіти і бджоли – ще одна пристрасть
– Крім історії, якщо переглянути сторінку в соцмережах, у Вас ще одна пристрасть – квіти. Звідки це захоплення?
– Це, мабуть, із дитинства. Як тільки почав ходити до школи, мене зачаровували квіти – ті самі нагідки, мальви, чорнобривці. А вже коли сам почав працювати в школі, то квітникарство стало частиною шкільного життя.
Знаєте, людина має в собі отой потяг до краси. Все живе хочеться не просто зберегти, а й примножити. Я завжди кажу: давайте уявімо клас без квітів – сірий, без емоцій. А тепер додаймо барви, зелень, доглянуті рослини – і це вже зовсім інший простір.
– То Ви навіть імена квітам даєте?
– (усміхається) Буває, якщо якась особлива. Але головне – доглядати з любов’ю. Бо квіти – це не тільки для краси, це й терапія, і виховання естетики, і спокій, і навіть повітря в класі інше. Коли діти бачать, що все це робиться з любов’ю – вони самі починають ставитись і до простору, і до життя уважніше.
– Ви обмовилися, що до всього – ще й пасічник…
– Тут мене всі знають як пасічника. А любов до бджіл – то з дитинства. Я ж у діда ріс. А в діда – пасіка. Вулики на деревах стояли. Ті бджоли над головою літали змалку. То воно заклалося назавжди.
Я останні роки дуже багато виробляв меду. Бувало, за літо качав понад 1000 літрів! Більше сотні бджолиних сімей мав. Пасіка обгороджена триметровим парканом. Але, на жаль, бджіл нині хвороби підкосили. Зараз багато треба відновлювати. Бо ж бджоли – не просто комахи, вони як діти: постійно потребують уваги, лікування, догляду.
Зараз із медом займаємось ще й волонтерством. Щось зібрали – передаємо воїнам. Люди з села, учні, вчителі приносять різні закрутки, смаколики, одяг, а ми формуємо посилки. Зараз постійно плетемо маскувальні сітки. То все по-людськи, по совісті.
Золоті руки, гаряче серце і гумор у спадок
– Розкажіть про родину. Чи пішов хтось Вашими шляхами?
– Мій син Богдан також історик. Але, крім того, дуже майстровитий. Пасікою займатись не хоче, але мені 35 вуликів французького типу власноруч зробив. Золоті руки! Я жартома казав: «Богдане, ти би церкву міг за рік звести!»
А він у відповідь: «Ти мені тільки план подай – сам зроблю макет, сам виліплю, сам поставлю». Він такий – двері зробить, вікна вставить, вулик змайструє. Був у нього «Форд», то мотор сам міняв, сам збирав, хоча й старий той мотор був – майстер, одне слово.
У війську Богдан теж на гарному рахунку – і руками вміє, і з комп’ютерами розбирається, техніку знає. Зараз, правда, на фронті. У нього вже троє дітей. Останній – онучок мій – народився чотири місяці тому. Северин. Назвали на честь мого прадіда Северина. От і продовжили традицію. І знаєте, воно ніби в генах десь те все. І я, і Богдан, і племінники мої – всі щось майструємо, всі до справи руки маємо.
Для мене творчість – це як подих
– Ви також пишете вірші та гуморески?
– У мене є збірка громадської лірики «Не згубімо свою славу», а ще збірка гумору, інтимної лірики, роздумів тощо. Тобто є і вірші громадянської лірики, і філософські нотатки, і гумор. У мене вже 493 гуморески – залишилось 7, щоб було рівно 500. Але оце три місяці ніяк не можу себе змусити сісти й дописати тих сім! Мабуть, усе у свій час. Бог дає все вчасно. Як буде потреба – буде і натхнення.
Мої гуморески й вірші друкували в багатьох газетах. І в Рівному, і тут, у нас. Колись писав активно, зараз – рідше. Але дещо публікував на Facebook, особливо у 2017–2019 роках.
– Якщо уявити, що у Вас забрали гімназію, архів, колекцію, пасіку – чим би зайнялись?
– Знаєте, я себе завжди знаходжу в роботі. Для мене творчість – це як вихід, як подих. Варто лише почати писати – приходять нові теми. Якщо не пишеш – воно все стоїть, а тільки-но починаєш, то з’являються і вірші, і гумор, і філософські речі. Он, нещодавно написав історію про котика і м’ячик. Прочитав онукові. Він каже: «Діду, а хто це написав так гарно?» – Я усміхнувся. Приємно, коли навіть дитина оцінила.
Творчість – то не просто хобі, це спосіб жити не даремно. Людина не повинна марнувати час, бо вмирають і наркомани, і п’яниці – після них нічого. А має бути слід: думка, ідея, приклад, щось цінне, що залишиться дітям, онукам.
Бо життя – це шлях. І на цьому шляху треба щось зробити, десь помилитись, десь навчитись, десь передати досвід далі, щоб наші нащадки не повторювали наших помилок. Ми ж розвиваємось. Хоч зараз складно сказати, куди саме, особливо в цей час інтернету й віртуального світу. Але головне – щоб діти читали, думали, творили. А не тільки в комп’ютері сиділи. Бо навіть ті, хто мав фізичні обмеження, хто не мав рук, зуміли підняти науку, створити великі відкриття. То що вже нам – не зробити щось важливе, добре, корисне?
Спілкувався Василь ГЕРУС
- Продукти, які прискорюють старіння організму
Після 35 років вживання певних продуктів має суворо контролюватися, – інакше в дзеркалі можна побачити занадто ранні ознаки старіння. Одним з таких продуктів є модне сьогодні “альтернативне” рослинне молоко.