Місце сили у лісі за селом Луко, що на Володимиреччині. Це незвичайне місце. Тут поєднуються народні вірування поліщуків із християнськими звичаями – оброкові хрести, що виглядають наче люди.
І на дотик, наче люди… 22 хрести обгорожені й обвішані оброковими речами (речами, якими просять щось) і офірними (речами, які приносять у дар за подяку в допомозі). Стрічками, хустками, одягом, іграшками, іконками, залишками їжі, свічок, столових приборів…
Місце сили: оброкові хрести, що виглядають наче люди
Чого там тільки нема! Чого тільки у відчаї не приносять люди, щоб вищі сили допомогли зцілити рідних. Знайти зниклих безвісти, мати дітей, вимолити від смерті, врятувати сім’ю, що розпадається, тощо.
Історію луківських хрестів розповіли місцеві жительки – 53-літня Галина Петрівна Ришиковець і 88-річна Василина Федорівна Лютко.
Позаминулого століття селом ішли сім’я старців – чоловік, дружина і донька. Вони просили їжі й одягу. Заблукали в місцевому лісі й замерзли, бо це було взимку. Навесні їх знайшли місцеві жителі – незнайомці сиділи під сосною, немов живі, їх навіть не погризли вовки, яких, за словами жінок, у місцевому лісі колись було достатньо. У чоловіка в руках була іконка, яку згодом примонтували до головного хреста, під яким на тому ж місці, де їх знайшли, їх і поховали.
До села Луко почали з’їжджалися люди
Пройшли роки… Один місцевий житель поїхав у ліс і дуже пошкодив ногу – від болю не міг дійти додому, а вже смеркало, лісові звірі мали ось-ось вийти на полювання… Він доліз до хреста і став слізно молитися, щоб хтось його почув. Проте відчув значне полегшення з ногою і чимдуж побіг у село. Так про місце, де «зцілюють», мова пішла в сусідні села, райони, області… До села Луко почали з’їжджалися люди – спочатку з проханнями, а через певний час із подяками за допомогу і «вирішення проблем».
«Якщо йдеш до хрестів, то треба обов’язково щось принести – хоч хлібчика шматок, хоч хусточку, а як нема нічого, то вирвати гольку з ягодьми чи якого гриба, і принести. Не можна з порожніми руками», – наголошує бабуся Василина. А потім переказала одну історію. Її своячка, як бігла в церкву, щоразу забігала до хрестів і просила: «Хоть би знать як вас звать, то я би за упокой у церкву подала би». Якось сниться їй чоловік і каже: «Калістрат мене звать». Так місцеві парафіяни всі подають обов’язково на заупокійні служби «Калістрата зі сродніками».
А ще по дорозі в село Воронки на місцевому кладовищі стоїть дуже давня капличка – місцеві жителі кажуть, що їй тисяча років. Звичайно, вона дуже стара, але, ймовірно, що стільки часу дерево, з якого вона побудована, не витримало б різних погодних умов та інших фізико-природних чинників, але декілька століть вона точно пережила. Також на її даху ще стоїть давній хрест із півмісяцем (до речі, я чула версію, що хрест, який стоїть на півмісяцю, означає перемогу християнства над ісламом – із козацького світогляду). Звичайно, що в капличці дуже багато моїх улюблених «фольгових» ікон.
Власне, повернулася я з експедиції з цілою купою вражень і дивних відчуттів.
Ірина РАЧКОВСЬКА-БАКОВЕЦЬКА, директорка Рівненського обласного центру народної творчості
- На Рівненщині, у Вараші, нацгвардійці відзначили Різдво
На Різдво військовослужбовці Вараського підрозділу Національної гвардії України отримали особливе духовне піднесення. До захисників завітав військовий капелан, аби підтримати їх у святковий день та нагадати про силу віри та єдності.
Читайте також: