Сьогодення української малечі, на долю якої випали жахливі випробування, кількома словами можна було б охарактеризувати, як умите сльозами дитинство. І цим, здавалося б, усе сказано. Втім, вони – діти – виявилися набагато стійкішими і сильнішими, ніж можна було від них сподіватися.
Про це красномовно засвідчили написані ними «Маленькі історії великої звитяги».
Упродовж місяця тривав ініційований ГО «Центр креативу» спільно з ГО «Носителі миру» літературно-мистецький проєкт «Маленькі історії великої звитяги». У ньому, як розповіла письменниця з Рівного Олена Медведєва, взяли участь дітки, котрі переселилися на Рівненщину під час війни, їхні друзі-рівняни та ті, які вимушені були полишити рідну землю й тимчасово емігрувати за кордон. Вони писали історії, есе, вірші, складали казки, а також малювали ілюстрації, фотографували. Тематика творів найрізноманітніша – перемога над страхом, злом, ворогом, сумом тощо. Ці дитячі роботи, що редагував на фронті відомий український письменник Сергій Пантюк, увійдуть до майбутнього збірника, який планується виготовити як в електронному, так і паперовому форматі. Нижче пропонуємо читачам «7 днів» підготовлені Оленою Медведєвою розповіді про окремих учасників проєкту та їхні історії
Війна чорного кольору
У цю дитину двічі стріляли з автомата. У свої сім років вона бачила багато солдатів, переховувалася та спала у підвалах, сусідських будинках. Чула безперервні гул і вибухи, лякалася вогню та диму, який заважав дихати. Вона бачила, як мерехтять та опускаються на землю фосфорні бомби пізно вночі. Каже, що війна чорного кольору і вона дуже страшна.
Тетянка Валика має чотири старших братики та сестричку. У сім’ї вона – наймолодша, шоста. Її велика родина (включаючи бабусю з дідусем) дивом врятувалася з Попасної Луганської області…
Будинок Валиків (батьків цієї дівчинки) розташовувався за 20 хвилин ходу від кордону з росією. Про свого тата Тетянка наразі не знає нічого. Дорослі кажуть, що він загинув, але її мама в це не вірить. Адже їхню сім’ю вже тричі хоронили, бо не мали ніяких відомостей про них.
Дівчинка думає, що татко досі готує у Попасній їжу та розносить її стареньким людям, котрі не можуть вийти зі своїх домівок…
Вона любить цукерки та солодке печиво. Вперше зі старшою сестричкою ходила до дитячого магазину в Рівному, щоб купити лялечку. Але найбільше з усіх іграшок вона вподобала єдинорога. Та купити його не змогла. Має казку про нього. Улюбленого іграшкового єдинорога залишила в своєму будинку, до якого вже не повернеться. Тому сумує за ним ще дужче…
Єдиноріг та Ведмедик
Одного дня білий єдиноріг Михайлик пішов до звичайної школи. Там йому подобалося писати і читати. Після уроків дорогою додому він зустрів фіолетового ведмедика.
– Звідки ти взявся? – злякався єдиноріг.
– Я вистрибнув із кущів, – сказав той.
А потім вони пішли до Михайликового будиночка і гуляли там. Коли натомилися, то вирішили повечеряти. Михайликова мама приготувала їм спагеті з салатом.
У їхній країні був мир. Там не було солдатів. Вони бачили блакитне небо і жовте сонечко.
Але вночі єдиноріг та ведмедик уві сні воювали. І вони чули багато вибухів. Та друзі перемогли усіх-усіх ворогів. Бо вони сильні.
На війні бути дуже важко…
Хлопчачо-смілива історія
Євгеній Сенченко переїхав із Чернігова до Рівного. Зараз навчається у ЗОШ №4. Він написав казку про українського мужнього чоловіка та сиреноголового, власноруч проілюстрував її. Його робота хлопчачо-смілива. Переконайтеся самі.
Бетмен України
Український бетмен дуже добрий. Його звати Микита. Щоправда, він народився в Японії, але маленьким хлопчиком перелетів до України. Бо вона йому подобалася найбільше. А всім бетменам-малюкам можна було обирати країни.
Тепер він живе у великому замку, який побудований із чарівного каміння. Очі у Микити були вузенькі, як у японців. Мав довгого чорного плаща. Брама до його дивовижного дому завжди відчинена. Туди може потрапити кожна дитина.
Український бетмен виконує бажання. Він має таку силу. Одного вечора я з ним зустрівся. Цей чоловік запросив мене до вечері.
– Які страви тобі подобаються? – запитав. – Замовляй.
Я замовив піцу «Чотири сири» та три соки: полуничний, апельсиновий і яблучний.
Коли ми їли, Микита сказав, що може виконати одне моє бажання.
– Хочу в Білорусь, – мовив я.
– А чому саме туди? – запитав він.
– Бо там живуть мої родичі, яких я не знаю. То хочу з ними познайомитися.
– Гаразд. Полетимо туди завтра.
Наступного дня бетмен Микита посадив мене на плечі і ми помчали. Летіли вдень, бо тоді все добре видно і не страшно. Дорогою я запитав, чи можу я побудувати міст між Україною та Білоруссю?
Він ствердно кивнув. В одних горах ми зупинилися і набрали в кишені чарівного каміння оранжевого кольору. Я сидів на плечах у цього сильного чоловіка і в повітрі будував моста. Він вийшов напівкруглий, як веселка. І мав сходинки. І був він масивний, щоб не боятися ним іти.
Потім я взяв маму, тата і старшого брата Діму, і ми всі разом пішли цим мостом до наших родичів знайомитися.
Я розповів їм про те, що ми живемо в Чернігові. І що мою школу зруйнували. І місто розбомбили. А коли ми їхали до Рівного, то я бачив дорогою в Києві чорні будинки без вікон, які колись горіли. Але вже навіть не злякався цього. І розказав, як виє сирена. І що існують металеві Сиреноголови. Вони високі такі, з великими пащами і міцними зубами. Коли до України летять літаки ворога, то вони попереджають нас про це. Гучно виють. А потім тими пащами перехоплюють літаки, з’їдають їх і ті не можуть нас бомбити. Сиреноголови дуже добрі, вони турбуються про нас.
Я б розповів своїм родичам в Білорусі, що в Україні війна.
Трирічна дівчинка вигадує казки
На світлинах – палітра емоцій дивовижної дитини з Авдіївки, яка у свої три роки дуже гарно читає та малює…
Для Евелінки Корби війна – це в’язниця. На вулицю вийти не можна. Як тільки ступиш крок за поріг, одразу гримить злий грім і здригається земля…
У своєму новенькому ліжечку спати не можна, бо дозволяється лише в коридорі чи підвалі…
Конструктором гратися не можеш, бо він залишився в Авдіївці. І читати книжки про принцес Евелінка теж не має змоги – усі вони там… А так хочеться…
Дівчинка досить комунікабельна і розумна. Сумує, звісно, за своїм садочком, друзями та вихователями. Часто малює і вигадує казкові історії. Бо ж треба комусь писати книжки для дітей і в Рівному.
Реально обстріляна правда
Дамір та його мама Олена евакуювалися з рідного міста Буча у перші дні війни. Доля була прихильною до них – вони врятувалися. Про це хлопчик розповів та намалював не у своїх домашній, класній чи творчій роботах… а в реально-обстріляній правді…
Познайомилася я з п. Оленою та Даміром у Березному. Сьогодні ж поштою отримала ці щирі дитячі одкровення. А вже завтра – вони на сторінках воєнного часопису про лютневу та березневу Україну 2022 року.
Одне бажання
У Всесвітній день бажань дівчина зі Слов’янська Краматорського району Донецької області попри пережитий стрес від бойових дій у своєму місті поділилася найсокровеннішим.
…Новий 13 iPhone, трендові джинси Palacco, стильні кросівки Nike, блютуз-навушники, нові знайомства, вечірки, спілкування в чатах, відновлення занять з гімнастики, танці, які обожнювала, вишивка бісером? Про що мріє щодня тринадцятирічна Настя Писаренко?
Дівчинка, яка разом із батьками та молодшим братиком ледь врятувалася зі Слов’янська (їм вдалося виїхати останнього дня «зеленого коридору» в напрямку України) та дісталася Березного.
Ні, не про це! Її відповідь вас здивує.
«Я дуже хочу в гості до бабусі з дідусем. Просто дуже-дуже. Хоча б на один день. Один разочок. У їхній будиночок в селі. Прокинутися рано-раненько, о шостій годині, пройтися подвір’ям, погодувати качок та курей. Насипати їм зерна і дивитися, як вони його клюють. А потім приготувати з бабусею Наталею сніданок… Сісти з нею та з дідусем Миколою за одним столом і розмовляти. А потім сміятися. Довго. З усього на світі. Вони мають великий город. То піти до нього з сапою та прополоти зілля, полити суху землю… Приготувати на обід червоний борщ зі сметаною. Я люблю чаклувати над ним разом із бабусею. Спекти пироги з сиром, наварити на зиму варення, закрити в баночки ягідні компоти та поносити їх до льоху. А потім планувати день народження брата. І щоб на святковому столі була моя улюблена картопляна пюрешка з крабовим салатом. І багато-багато гостей. Уся родина. Я зараз би все віддала, аби тільки пригорнутися до них. Але їх немає поруч. Вони тепер у росії».
Олена МЕДВЕДЄВА