Лікар має вчитися постійно, незалежно від віку та досвіду. Людина з добрим, чуйним серцем, великою душею, яка 100% віддається улюбленій роботі та хворим, намагається усім допомогти, вилікувати всіх і завжди переживає за них. Мова про завідувачку відділенням інтервенційної радіології Рівненської обласної клінічної лікарні ім. Юрія Семенюка Ларису Черначук, яка постійно вдосконалюється та надихає своїм прикладом інших.
Знайти ключик до кожного пацієнта і допомогти
– Ларисо Володимирівно, розкажіть, будь ласка, звідки ви родом, що найцінніше почерпнули з дитинства?
– Уся моя родина з Прикарпаття, це Львівська та Івано-Франківська області. Народилася в місті Калуш. Більшу частину свого дитинства провела в бабусі на Львівщині, усі канікули проходили саме там. Родина в мене велика. Нас у батьків троє – маю двох братів. Росли ми дружно. Для нас дуже важливі родинні зв’язки, так було з дитинства. Тато з мамою завжди говорили, що сім’я постійно має збиратися разом і проводити максимально час гуртом. Кожні вихідні всі разом відвідували бабусь і дідусів. Для мене і до цього часу це як певна аксіома, якщо велике свято, то я маю бути там, де моя родина. Це норма для західних регіонів України. На жаль, спершу коронавірус, а потім війна наклали свій слід, але завжди стараюся спілкуватися і збиратися з родиною, тому що це ті цінності, які нам прищепили батьки.
Найбільш цінним подарунком в дитинстві був фонендоскоп
– Що чи хто надихнув вас стати лікарем?
– Мій дядько, він був педіатром за фахом у нашій районній дитячій лікарні, очолював її. У дитинстві він був моїм особистим лікарем. Можливо, саме той, хто завжди мені допомагав одужувати, став прикладом. Найбільш цінним подарунком для мене в дитинстві був справжній фонендоскоп, подарований дядьком. Я була дуже горда та втішена цим. Тоді слухала всіх: ляльок, маму, тата, братів та уявляла, як буду лікувати людей. Ще з того часу я себе не уявляла ніким, крім як лікарем, у жодній іншій професії себе не бачила. І досягала цієї цілі важко, практично три роки намагалася вступити до медичного інституту.
– Де здобували фах лікаря?
– Я навчалася в Івано-Франківській державній медичній академії. На жаль, не одразу після закінчення школи вдалося вступити до ВНЗ. Працювала санітаркою у нашій районній поліклініці та паралельно навчалася на підготовчих курсах при медичній академії в місті Івано-Франківськ. Через три роки успішно склала екзамени і все ж стала студенткою першого курсу. Навчаючись на четвертому курсі, завдяки своїм вчителям зрозуміла, що кардіологія – це та медична стежка, по якій я хотіла б йти все життя.
– Де і коли розпочалася ваша медична кар’єра?
– Після закінчення інституту в 1995 році прийшла на інтернатуру в Рівненську обласну лікарню, так і продовжую тут працювати, і сподіваюся завершувати свою кар’єру буду теж тут. По розподілу я мала бути функціональним діагностом в Рівненському обласному діагностичному центрі, але мені було цього замало. Мені подобається лікувати пацієнтів, бачити динаміку, результат. Саме інтервенційний кардіолог якнайкраще бачить результат, адже коли привозять важкого хворого з інфарктом і ми відновлюємо кровотік у судинах серця, стабілізуємо пацієнта, то одразу бачимо позитивний результат – це дуже надихає.
Доля завжди дає шанс
– А чому саме інтервенційна кардіологія?
– Доля завжди дає тобі шанс, а в нас є право вибору: йти по новому шляху чи продовжувати той, яким починав йти. Я розпочинала свою кар’єру в 1997 році як лікар-кардіолог кардіодиспансеру. Згодом створили центр лікування складних порушень серцевого ритму, і таким чином стала лікарем-кардіологом-аритмологом. У той час я освоювала холтерівське моніторування, велоергометрію, і що мене по-справжньому захопило – це кардіостимулятори, хоч тоді ми їх тільки програмували, але це теж було цікаво. Тоді мені здавалося, що це саме те, чим я буду займатися все життя. У 2012 році до нас у лікарню прийшов Юрій Миколайович Помогов і почали активно впроваджувати інтервенційні втручання, коронарографії, лікування інфарктів. Тоді ж постало питання організації палати інтенсивної терапії (ПІТ) та інфарктного відділення, потрібні були спеціалісти, адже ми працюємо в режимі 24/7, ось таким чином я стала лікарем-кардіологом інтервенційним. Нас навчали Соколови – Юрій Миколайович і Максим Юрійович, саме вони розвинули реперфузійну мережу в Україні, і ми стали її частиною. Інтервенційна кардіологія ніколи не стоїть на місці, як загалом і вся медицина. Впроваджуються нові методи, такі як: інтервенційні структурні втручання, малоінвазивні оперативні лікування вроджених, набутих вад серця, порушень ритму. Це і змушує нас постійно навчатися, аби ефективно працювати далі.
– Коли було створено відділення інтервенційної радіології у такому вигляді, як воно працює сьогодні?
– У 2014 році в лікарні створили відділення інтервенційної радіології, його очолював Юрій Миколайович Помогов. У створенні активно брали участь багато наших колег. Паралельно в області впроваджували програму світового банку «Поліпшення охорони здоров’я на службі в людей», тож наше відділення створювалося саме за цією програмою. Була пророблена величезна кропітка робота великої команди, аби врешті ми мали відділення таке, як воно є сьогодні.
Лікар має вчитися постійно, незалежно від віку та досвіду
– Ви згадували про постійний розвиток, як зараз вдається професійно вдосконалюватися?
– На мою думку, головне бажання. Якщо є бажання, то завжди знайдеш спосіб навчитися новому. Зокрема в нашій лікарні кожен лікар має можливості розвиватися в різних напрямках: освоєння нових методик діагностики, лікування. Навчатися зараз значно легше через те, що налагоджені вже певні особистісні комунікації між колегами, один в одного вчимося. Ми в нашому відділенні намагаємося їздити в інші медичні заклади, де впроваджують нові методики, переймаємо їх досвід. Ну і, звичайно, через мережу «Інтернет» широкий доступ до online-навчання, конференцій, у яких беремо участь незалежно від того, де знаходимося, і це дає хороший результат. Приїжджає багато лікарів із республіканських інститутів, які також діляться своїм досвідом, і разом із ними ми впроваджуємо ці методики в нас, оперуємо. Коли є мотивація, бажання, ти завжди досягаєш нових, вищих щаблів у своєму професійному розвитку.
– Коли ви очолили відділення, що змінилося за цей час?
– У 2017 році я стала завідувачем, але той дух, який сформував Юрій Миколайович, він нікуди не зник. Ми, як і раніше, кожного дня всі разом оглядаємо хворих, в операційній є надійною підтримкою один для одного. Тобто, той темп розвитку, який задав Юрій Миколайович, збережений. Лише збільшився лікарський колектив, з’явилося більше можливостей для розвитку, нові технології, які вже можна впроваджувати на наших теренах, але це вже, напевно, вимога часу. Тому не можу сказати, що я щось дуже активно змінювала. Ми підтримуємо командну роботу, бо тільки вона може робити великі справи: один війну не виграє – перемагає завжди команда. Саме в професійному розвитку кожен лікар повинен вміти робити все для того, щоб відділення розвивалося. Не може хтось один бути гравцем, а інші – спостерігачами, гравцями мають бути всі, тільки з різним досвідом, але це тільки в силу віку.
Найскладніше для лікаря – втрати
– Що у вашій професійній діяльності є найскладнішим?
– Нещодавно рахувала, у мене загалом 38 років медичного стажу, але, не враховуючи це, завжди боляче втрачати пацієнтів. Намагаємося допомогти, але не завжди вдається. Розумієш, що ти не всемогутній, але однаково боляче втрачати.
– Тридцять вісім років у медицині, кардіології, за що Ви любите свою роботу?
– Моя робота цікава, вона як ребус, тому що всі приходять ніби з однаковими скаргами, діагнозами, іноді з однаковими показниками кардіограм, але все дуже індивідуально. Знайти ключик до кожного пацієнта та йому допомогти – це основне завдання, ось за що люблю професію лікаря.
– Розкажіть, як проходить типовий робочий день Лариси Черначук?
– 24/7 на телефоні, адже щоб допомагати людям, треба з ними проживати всі їх події. Робочий день зазвичай починається о 8.00 з п’ятихвилинки, здачі зміни, аби розуміти, які були втручання, якщо вони були вночі, який стан пацієнтів у відділенні. Далі спільний обхід, усім колективом дивимося пацієнтів. Операції в нас плануються, зазвичай починаємо о 10.00, якщо є ургентні втручання, то вони в цілодобовому режимі. Також спілкування з колегами з інших лікарень, адже ми і в телефонному режимі надаємо консультації. Закінчується робочий день, зазвичай, о 18.00-19.00, якщо є якісь неординарні, невідкладні ситуації, тоді пізніше.
Малювання, квіти та книги заспокоюють
– Які зараз маєте хобі, чим любите займатися у вільний від роботи час?
– Коли розпочалася війна, почала малювати картини за номерами, це заняття мене заспокоює, надихає. Зазвичай обираю сюжети, які спонукають на віру в краще, налаштовують на позитив – флористика.
Ще одне моє захоплення зараз – це садівництво-городництво: квіти, сад. Якщо повертаюся додому не надто пізно, то біжу на город, там я відволікаюся максимально та надихаюся життям. Адже на роботі, коли лікуємо пацієнтів, зустрічаємося із негативом: людина хворіє – це завжди пригнічений емоційний стан, поганий настрій, і відповідно ми теж переймаємо ці емоції. Адже ми завжди хвилюємося за хворих, по-іншому ніяк. Лікар – це не тільки призначити лікування, виконати якусь маніпуляцію, це перш за все підтримати пацієнта, поспілкуватися і дати віру в те, що ти можеш йому допомогти. На жаль, вилікувати всіх неможливо, але віра в хороше має бути. Не даремно нас вчили, що лікар може словом як допомогти, так і нашкодити. Тоді перша наша дія – це підтримати пацієнта, викликати в нього довіру та віру в те, що все буде добре, це теж один із моментів лікування, психологічна підтримка для пацієнта дуже важлива.
А ще дуже люблю читати. Під час відпустки намагаюся прочитати хоча б кілька художніх творів. Зараз перечитую класику, тому що мені здається – це основа багатьох речей. Подобається мені й сучасна українська література.
Використала всі шанси долі
– Чи хотіли б, зважаючи вже на свій досвід, щось змінити в житті?
– Ні, я вважаю, що всі шанси долі, які вона мені давала, я використовувала і зробила правильний вибір. Не даремно кажуть, що коли людина займається справою, яку вона любить – це щаслива людина. Якщо так, то я щаслива людина, безмежно люблю свою роботу, і повторюся, це мені визначено з дитинства, я тільки про медицину думала. І коли я третій раз не вступила до інституту, то мама казала: «Треба тобі того «меду» (медичний інститут), треба було йти до «педу» (педагогічний інститут), ти б уже закінчила». Люблю я цей «мед», тому й щаслива.
Розмову вела Марина ПАВЛУНЬ
- Рівненські баскетболісти поступилися «Черкаським Мавпам»
Розпочався черговий тур чоловічої Суперліги з баскетболу. У Луцьку рівненські баскетболічти зустрічалися з «Черкаськими Мавпами». Це була гра рівних суперників, в якій більшу частину ігрового часу лідирували рівняни. Але на заключну десятихвилинку команди пішли за рівного рахунку – 55:55. А…
Читайте також: Збувача канабісу затримали у Березному