fbpx
Вчитель залишив по собі неоціненний скарб

Вчитель залишив по собі неоціненний скарб

Діліться інформацією з друзями:

Лекції та семінари Бориса Степанишина спонукали до пошуків. Студенти у Рівненському педагогічному інституті вчилися не тільки мислити, а й шукати у слові краси, мелодики, і не десь в якихось абстракціях, а в народній творчості. Спогадами про вчителя ділиться учениця.

Правду кажуть: щодня ми заповнюємо чергову сторінку життя, щодня намагаємося зафіксувати (хоча б у пам’яті) його непроминущі моменти. Так-от, гортаючи доволі-таки товстелезну (умовно!) книгу життя, бачу в ній низку особливо яскравих моментів, які назавжди залишили свій скарб у моїй душі. І більшість із них пов’язані з постаттю мого вчителя, великої людини, борця за національну гідність і культуру українського народу Бориса Ільковича Степанишина. 

Лекції та семінари Бориса Степанишина спонукали до пошуків

Коли я вперше переступила поріг студентської авдиторії Рівненського педагогічного інституту, то була вражена особливою атмосферою, зітканою  з доволі виразних іносказань викладачів інституту, і найперше Бориса Ільковича. Саме з них складався контекст навчального процесу, в який назавжди були вписані постаті січових стрільців, провідників визвольних змагань українського народу, письменників і поетів, імена яких або ж замовчувались, або ж були  репрезентовані двозначно, на догоду наявній системі. Від Бориса Степанишина вперше дізналася і про Стуса, і про Ліну Костенко, і про Івана Драча. Тоді я впевнилася в тому, що правда життєва та наукова часом розходяться, що  правду треба шукати.

Лекції та семінари Бориса Ільковича спонукали не тільки мислити, а й шукати у слові краси, мелодики, і не десь в якихось абстракціях, а в народній творчості. Так, ми часто не тільки декламували, ми співали, вслухалися в багатоголосся української мелодії, насичували нею свої серця. Саме тому наші знання були міцними, адже поєднувалися з кожним нервом душі, що з застиглої магми  перетворювалися на розбуджений вулкан, у якому клекотіли суперечності непростого сьогодення. 

На  першому курсі під керівництвом Бориса Ільковича ми вивчали виразне читання. Методика його освоєння, запропонована професором, вражала тим, що студенти порівняно легко запам’ятовували великі уривки прозових і поетичних текстів, що не забулися й дотепер. Викликає захоплення й те, якою високою була довіра до наставника, щоб усі його поради, навіть побіжні зауваження так органічно впліталися в канву життєвого досвіду кожного, хто хоч раз мав нагоду спілкуватися з ним. Окрім авдиторних занять, ми збиралися неофіційно для організації вечорів, художньої декларації й просто обміну думками про долю рідної мови, наші національні перспективи. Було сумно усвідомлювати нашу неспроможність протистояти тодішній ідеологічній машині. Але ми не здавалися. Скільки неповторних вечорів і зустрічей було проведено. Запам’яталося живе спілкування з поетами та письменниками, особливо творчий вечір Дмитра Павличка, який переріс у тривалу довірливу розмову з поетом.     

А згодом була “Просвіта”

Саме тут Борис Ількович по-новому відкрився в іпостасі гнівного трибуна, який сміливо таврував злодіяння системи. 

На той час його гонителі дещо попригинали голови і не могли вийти на відверту дискусію з шановним  професором. А ми, просвітяни, насолоджувалися читанням усіх томів М. Грушевського «Історія України-Руси», творами  Володимира Антоновича, забороненими донедавна текстами письменників «розстріляного відродження», творчістю поетів Празької школи та ін. Борис Ількович почувався окрилений, на сцені він розправляв плечі так, що інколи складалося враження, ніби він ось-ось злетить.

Уже минає 20 років, як не стало дорогої мені Людини. Мої однокласники, як і я, розкидані по світах. Але нас об’єднує слово. Часто буває, що в далекій сонячній Італії біля хворих стареньких людей звучить наша молитва або ж українська пісня. У відповідь  линуть слова вдячности: bello, molto bello. Гарно, дуже гарно….

Галина ПИЛЯЙ

Читайте також: Борис Степанишин – один з великих Українців, яким пишається Рівне