Мова, звісно, не про феєрверки на випускному і не про «вогники щастя» в очах від спогадів про прекрасні шкільні роки. А про шкільний «артобстріл» і про поранення після нього.
Ідеться про закулісся шкільного життя, після якого зішкрібаю самооцінку клієнтів з асфальту і вчу заново себе любити і приймати. І цим клієнтам від 12 до 60. Це дівчата й хлопці, чоловіки та жінки, яким не пощастило з однокласниками (бо були занадто жорстокі), учителями (які були занадто байдужими, несправедливими або лицемірними), батьками (які не заступались і не підтримували) і власне школою, де не була створена належна атмосфера контролю, безпеки та підтримки.
Ці травми можуть нагадувати про себе і боліти роками.
Один неадекватний вчинок наставника може завдати глибокої рани дитячому серцю. Висміювання учня перед усім класом, несправедливе оцінювання, фізичне насильство, демонстративне надання переваги «зіркам і відмінникам класу» вкарбовуються у пам’ять і «фонять» болем при схожих ситуаціях вже у дорослому віці.
Однокласники – це окрема тема. Жарти та насмішки про твоє волосся, зуби, фігуру, зріст, вагу, матеріальні статки, батьків, собаку, колір сарафана (додайте своє по факту) не просто милі, не варті уваги нюанси, які пройшли, от і добре. Це нищівні удари по самооцінці та самоцінності, це щоденні натяки на те, що з тобою щось не так, ти чогось не вартий, ти «не такий». Єдине, що лунає тоді в голові, це запитання: «За що»?
А потім довгі роки ти «видихаєш» ті моменти і фрази, сто разів прокручуєш в голові фатальні ситуації, де тебе ні за що брали на сміх перед усіма або шрамували ударами твоє обличчя і тіло. І левову частку життя і енергії тратиш на те, щоб забути. Аби довести, що ти таки чогось вартий, а вони були не праві.
І тільки потім, через багато років, на черговій зустрічі однокласників виявляється, що той, хто найбільше надсилав на твою адресу недолугих і тупих жартів, відчував до тебе мега-симпатію. Проте його особиста обмеженість і примітивність, та ще й огріхи і нескладність підліткового віку не дозволяли це проявляти по-іншому, якось адекватно. Або просто не проявляти. Або принаймні не знущатися.
І коли ти, такий впевнений, успішний, заможний і красивий, підходиш на цьому збіговиську до тих, хто робив тобі щоденне пекло, і питаєш: «Що це нах… тоді було?», то переважно чуєш від цих людей (на порядок вже здебільшого нижчих за статусом, матеріальним благополуччям і т. д.): «Що, де, коли, не пам’ятаю…». Або спостерігаєш швидкісне ідіотське кліпання очима, в яких крім залитого алкоголю і вродженого низького IQ нічого не відображається. І в той момент розумієш, що реального приводу для тих «обстрілів» не було, і ти був абсолютно нормальний. Ненормальність була і зберігається в тих, хто поводив себе неадекватно на межі психічного нездоров’я.
І це зараз я знаю про всі складності та кризи підліткового віку, про негаразди в сім’ях тих, хто тролить і кого тролять, про статеві особливості неадекватного прояву симпатії (згоріли б вони пропадом!), про те, що постійні тупі жарти на твою адресу і смикання твого портфелю і волосся хлопцями – це про їх любов. А недолугі зауваження, насмішки і демонстративне мовчання дівчат – це про їх заздрість і бажання самоствердитись. Але тоді, в 90-ті, коли такої інформації не було, Інтернет був недосяжним, а психологів вдень із вогнем не розшукаєш, це було дійсно непросте випробування для багатьох.
Тому сьогодні пишу для тих, хто всіх цих нюансів не знає. Бо не має відповідних психологічних знань і потерпав або потерпає зараз від недостойної поведінки примітивних шкільних суб’єктів.
Пам’ятайте про головне – З ВАМИ ВСЕ В ПОРЯДКУ. Було тоді і є зараз. Просто є складні життєві етапи, і є примітивні люди, які прагнуть самоствердитись. Але не знають, як це зробити по-іншому. Або симпатизують вам, і теж не вміють по-іншому. Або самі потерпають від жорстокості та болю вдома. І єдиний спосіб із цим упоратися – це завдавати болю іншим.
Якщо вже так сталося, що розбомбила школа і далі продовжило бомбити життя, зверніться до фахівця. Психологічна допомога і підтримка не буває із запізненням. Вона завжди вчасна.
Інна ДРУЖИНІНА, засновниця Центру сучасної психології «Melody», кандидат психологічних наук