У час, коли люди все рідше відкривають книжки і все частіше гортають стрічки, слово шукає нові шляхи до читача. Для письменниці Людмили Марчук таким шляхом став голос – живе читання, аудіоформат, тиша залу й мікрофон, що перетворюється на сцену. Про письменницьку реалізацію, бібліотеки як простір сили, тексти, які неможливо читати без сліз, і слово, яке потрібно чути, – в цій розмові.
Про реалізацію без порожніх залів і роботу “не в порожнечу”
– Ви якось сказали, що письменник щасливий тоді, коли має тверді підмостки для реалізації. А якщо відкинути гучні слова – що сьогодні тримає Вас у професії й не дає писати «в порожнечу»?
– Письменник щасливий тоді, коли він реалізований у своєму суспільстві. Вихід на світовий рівень – це подвійне щастя. Але можна написати найталановитіші тексти, можна витратити всі свої заощадження на видання й тиражування своїх книг і залишитися нереалізованим.
Бо що таке реалізація в письменстві? Це коли написані тобою твори читають люди. Захоплено читають. Слухають озвучені тексти. Біжать на літературні зустрічі, щоб почути письменника, задати йому питання. Це і є реалізація. Про що ще мріяти? Хіба що про мільйонні тиражі й віллу біля моря.
Проте можна написати найталановитіший літературний твір і померти невідомим. У більшості наших письменників нема коштів на видання книг. На конкурсах часто трапляється так, що свої просувають своїх, і успіх обирає не тебе. У бібліотеці завжди раді організувати зустріч. Та коли тебе не знають, ти ризикуєш опинитися перед порожнім залом.
Є ще одна перепона на шляху до письменницького успіху. Це те, що люди в інформаційному суспільстві взагалі мало читають художню літературу. Більше сидять у TikTok, пробігають очима хіба що заголовки в новинних стрічках.
Працювати в порожнечу – це для митця смерть. Тому дуже важлива наявність оцих перил і підмостків для того, щоб письменник вийшов до своєї аудиторії та був нею почутим.
Підмостками для письменницької реалізації є видавці, які просувають кращих авторів, та бібліотеки, в яких організовуються літературні зустрічі, різноманітні конкурсні програми. Коли бібліотека має ще й студію звукозапису з компетентними режисерами та редакторами – це великий підмурівок для виходу творчості письменника у світ. Ось чому я дякую долі, що в Рівненській обласній науковій бібліотеці працює професійна студія звукозапису. Заклад очолює директорка Валентина Ярощук, а з авторами у студії працюють редактори звукозапису Людмила Поліщук і Петро Поліщук – фахівці, які допомагають тексту знайти свій точний голос і дійти до слухача.
Коли текст стає голосом
– Під час літературних читань Ви озвучуєте не лише власні тексти. За яким внутрішнім слухом впізнаєте ті слова, які готові взяти в голос і відпустити до людей?
– Спершу я озвучила власні книги. Це книга оповідань і повістей «Та, що виходить на світло» (2019), книга про хірурга Євгена Борового «Покликання боротись за життя» (2008, 2022), історичний роман «Я звідси не поїду» (2022), ілюстроване видання про скульпторку Теодозію Бриж (2023).
Твори інших авторів мені запропонували озвучити. У бібліотеці формується план аудіозапису, підбираються твори, що пропонуються для запису на аудіоформат. Так мені запропонували прочитати поему «Свята Ганна» Михайла Степанюка. Згодом – дві книги Анни Лимич: художньо-психологічну книгу «Його княгиня» та збірку віршів «Про любов».
Прочитала й видану книгу епістолярної спадщини Юстина Омельчука. Він – член ОУН та УПА, педагог, письменник і журналіст, в’язень радянських концтаборів. Його листи з таборів зберіг син Роман, народний депутат третього скликання, громадський діяч, один з організаторів Народного руху України в нашому краї.
Моєю мрією було прочитати «Марусю Чурай» Ліни Костенко. І я це зробила. Дякую редакторці Людмилі Поліщук, що мене до цього підштовхнула, знаючи, що ця річ для мене вартує. Вважаю цей твір найбільшим своїм успіхом як читця. Бо це справжній театр перед мікрофоном.– Так, безумовно. Хочу дати пораду молодим авторам. Перш ніж нести книгу до видавництва – прочитайте її уголос самому собі. Ви зробите відкриття: десь треба скоротити цілий абзац, десь змінити порядок слів у реченні. А десь побачите непомічену тавтологію, пошукаєте синонім до слова, яке повторюється. Десь відчуєте нечіткість у висловленні думки.
Коли ж вести мову про діалоги, то після усного прочитання ви зробите їх живішими й життєвішими.
Щодо мене особисто: іноді не могла стримати сліз. Це було в деяких моментах при прочитанні своїх новел та «Марусі Чурай». Коли слово підсилене живою емоцією, його дія на читача посилюється.
Тексти, які неможливо читати без сліз
– У світі, де люди частіше гортають, ніж читають, Ви обираєте слухання. Чим для Вас є аудіоформат?
– В аудіоформаті можна слухати книгу за кермом або роблячи удома щось руками. Нині найдорожчий у кожного з нас – це час. Його ніколи не вистачає.
А по-друге, якщо книга майстерно прочитана, вона захоплює, як добре поставлена вистава чи кіно. Для автора озвучення текстів – це популяризація творчості.
– «Маруся Чурай» у Вашому виконанні звучить особливо емоційно. Чому цей текст Ліни Костенко так точно перегукується з нашим сьогоденням?
– Історичним тлом роману Ліни Костенко «Маруся Чурай» є період козацьких воєн середини XVII століття – 1648–1657 років, епоха Хмельниччини. Безпосередньо події розгортаються на Полтавщині, з фокусом на облозі Полтави та боротьбі козацтва за її визволення.
У мене цей твір викликає асоціації з сучасною війною, яку переживає наш народ. Поляки чи московити – хто б не був, та в усіх була одна ціль: знищити нас як народ. Тоді садили на палю, тепер – страшні катівні в полоні та ракети в оселі зі сплячими дітьми. Різниця хіба що в удосконаленні зброї.
– Чи існують тексти, які свідомо не наважувалися читати публічно?
– Не було. Попереду буде моя нова книга про сина, який загинув у цій війні. Побоююсь, як я її прочитаю. Там, звісно, є місця, які не можна читати без сліз. Бо це не лише розповідь про сина. Це ще й материнська сповідь.
– Наскільки для Вас важливий живий контакт зі слухачем?
– Дуже важливий для кожного письменника. Такі зустрічі дають змогу відчути, як твоє слово читається, сприймається, як відгукується в душах людей. Такі зустрічі окрилюють.
– Ви називаєте бібліотекарів «берегинями слова». Як сьогодні змінюється роль бібліотеки?
– Колись бібліотекаркою в моєму рідному селі Тростянець була моя мама, Зоя Федорівна. І все моє дитинство минало в бібліотеці. Я першою прочитувала всі літературні новинки. І знаю бібліотечне закулісся.
Скільки зусиль докладала мама до підготовки бібліотечних виставок. Дуже тяжко було залучити дорослого читача, бо в селі люди до бібліотеки в радянський час навіть носа не потикали. А партійна влада вимагала в бібліотекарів, щоб залучали населення до читання творів марксизму-ленінізму. І ці твори бібліотечні працівники дописували чи не в кожен формуляр.
Сучасні бібліотеки, особливо у великих містах, є вільними й незалежними від впливу партійних функціонерів. Вони стали хабами, куди приходять люди різного віку й різних професій і знаходять між собою спільну мову. Тут відбувається чимало мистецьких зустрічей, громадських заходів. Діють гуртки, виставки, навчальні курси, студії звукозапису. Тяжко все перелічити. Такою є і наша Рівненська обласна наукова бібліотека, обласна юнацька та й інші – менші, але такі, що дотягуються до цього рівня.
– Ваші читання слухають і ті, хто зараз далеко від дому. Чи відчуваєте цю невидиму аудиторію?
– Читаю для всіх однаково. Яку емоцію відчуваю, таку й висловлюю. Але дуже хочеться, щоб мої твори, написані й прочитані колись, дійшли до серця мого єдиного онука, якому нині десять років.
Дуже хочу, щоб мій роман «Я звідси не поїду» став євшан-зіллям для тих, хто покинув свою Батьківщину.
– Яке відчуття або думку хотіли б залишити слухачеві після Ваших літературних читань?
– Художнє читання – це моє покликання. Як і письменницька праця, як донедавна журналістика. Та художнє читання – це не просто праця. Це та творчість, яка надихає, окрилює.
Лише читець знає, що таке відчуття слова. Що слово живе. Є слова теплі, як обійми. І є холодні та страшні, як війна, смерть, ненависть. Слово має свої барви. Є слова яскраві, як небо та сонце, а є чорні, які душать, як сльози тяжкої втрати.
Головне, що я хотіла висловити під час літературних читань, – це те, що людині для щастя мало жити на своїй рідній землі під мирним небом, мати родину та дім. Треба ще намацати дорогу до реалізації свого таланту. Ступити на дорогу до свого покликання і йти нею.
Людське суспільство щасливе тоді, коли лікар, учитель, журналіст чи письменник, і навіть водій чи двірник – усі вони не просто йдуть на роботу, а безмежно люблять свою працю. Кожен має бути на своєму місці.
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.