До вікна тулилася груша. Вона була чимось схожа на стару бабцю, яка боялася холоду і мостилася вечорами до теплої грубки. Здавалося, що і гілочки дерева просилися до хати. Щоденно бачилося це Микиті…
Він – одинак. Живе бабаком. Ось уже й за 50, а в нього ні кола, ні двора, ні дружини, ні дітей. Він ще й досі ходить у женихах і не одна вдовиця має його на прикметі. Та жодна не причарувала відлюдькуватого Микиту. І тому злоязикі та невінчані молодиці розпускали всіляки плітки, щоб відплатити за неувагу до них.
Коли Микиті важко, коли сумніви обсідають голову, він іде в сад. Там і росте його груша. Вона щоночі будить Микиту. В хурделицю – стук, в дощ – стук-стук… Дивне передчуття вселила в душу уже «немолодому парубку». Але защеміло в серці від невиразного хвилювання. Неначе якась надія. Болючим щемом наповнилися груди, і здалося: нарешті збудеться те, про що мріяв довгими вечорами.
Цієї ночі Микита бачив дивний сон. Нібито до його холостяцької кімнати пробралася груша. Постояла хвильку серед хати, а потім заговорила людським голосом. Придивився уважніше… Та то не груша стояла, а пишногруда молодиця. Дивилася на Микиту величезними, як Всесвіт, до краю згорьованими очима і простягала йому руку. Навіть на відстані відчув її тепло. Жінка – чи мана? – крок за кроком підходила все ближче і ближче.Не поспішала, не квапилася. А Микита сторонився її. Прибула все наступала і притисла його до стіни.
Перехрестився. На цьому він і прокинувся. Холодний піт заливав очі. Враз защемило серце. Потемніло в очах…
Згодом Микиту забрали до лікарні. Зле йому було. Пекучий вогонь, здавалося, нівечив усеньке нутро. Але ще горів вогник життя в очах. Він то спалахував, то гас, як серед ночі зірка далекого маяка. Та ще ворушилися вуста – спраглі, міцні, посинілі.
Микита лежав на високому ліжку біля вікна, з якого було видно гони густого саду. За спиною – кілька подушок, і він, здавалося, сидів, по груди прикритий білим простирадлом, на високому троні. Його руки лежали непорушно. Ой, важко було йому. Микита не жалівся на болі, зрідка стогнав, чути було, як скреготіли ще міцні зуби. Пошепки просив води. І тоді медсестра подавала йому склянку.
Рано-вранці Микиту прооперували. Обійшлося без ускладнень. Та сама медсестра сиділа біля нього, годувала з ложечки.
Минали дні, чоловік одужував. А коли Микита виписувався, то насмілився освідчитись медсестрі. Й вона погодилася бути йому за дружину.
І вже не стукала груша ночами у вікно. Не ввижалися дивні сни. Обох зігрівало тепло сердець.
Євген ШИЛАН, член НСЖУ
Постійно бути в курсі новин Вам допоможе Telegram-канал газети «7 днів»