Хвилина мовчання зі щоденною молитвою викликає щемливі почуття.
Саме про те, що відчувається коли триває хвилина мовчання розповіла рівнянка. Я вже давно хотіла написати про це. Не тому, що тема на часі. Хочу поділитися почуттями, що не зникають за звичкою чи рутиною. Почуттями, що не притуплюються, на жаль.. Почуттями, коли ти, доросла людина, приєднуєшся до дитячої молитви – за загиблих і за живих, за свою школу і однолітків, за рідне місто і Українську державу.
Ранок. 9.00. Хвилина мовчання. У Рівненському ліцеї №1 вона перетворюється на спільну щоденну молитву, коли в одну мить під сумну «Качу» стихають дитячі голоси. Вже через хвилину всі промовляють «Отче наш» і «Радуйся, благодатная Маріє». А згодом упевнено й потужно виголошують патріотичну перекличку від «Слава Україні!» до «Україна понад усе!» А потім рука тягнеться до серця, і воно вже голосно й гордо співає Гімн «Ще не вмерла Україна!»
Мимоволі спостерігаю за дітьми. Молодші роблять усе так зворушливо-старанно, старші – більш стримано. Та не бачу ані краплі «набридло». Бачу складені в молитві рученята. Чую, як намагаються малі переспівати одне одного, виконуючи Гімн. Хтось смикає неуважного однокласника. Діти… Тепліє на душі.
Щоразу думаю: добре, що маю окуляри, бо щоразу пробиває на сльозу. Так, сентиментальність притаманна для дорослих учительок. І війна зробила нас, жінок, плаксивими. Проте мої сльози тут інші: радію, що в нас підростає таке майбутнє. Тішуся, як мама, що наші діти привчаються до ранкової молитви, бо ж, зізнайтеся, не завжди ми знаходимо час і місце для неї вдома.
9.00. На перший поверх збігаються ліцеїсти. Класами-хмаринками туляться в одне коло. «Приліплюються», як пташенята до гілок, на сходинках. Очима шукають свою директорку: на місці, починаємо.
Буває, що кляті рашисти не дають по-людськи розпочати навчальний день. Тоді хвилина мовчання проводиться в укритті й молитва стає ще особливішою, ще сильнішою.
Буває, немає світла. Немає й інтернету, не увімкнеш мелодії. І що? Без музичного супроводу звучить ще потужніше.
Щоранку о 9.00 наші заклади освіти стають місцями потужної сили, створюючи карту молодої патріотичної енергії України.
Хтось скаже: це мине. Дай Боже, щоб спинилася війна і не було потреби молитися щодня за загиблих воїнів і вбитих мирних жителів! Інші «прогнозують» збайдужіле звикання. Треті висловлять побоювання щодо реакції батьків на молитву: «Не та, не такі слова, не тієї конфесії».
Хочеться сказати: «Люди, схаменіться!» Молитва – крила для нашої України, її захисний щит і духовний меч. А коли молитву щиро промовляють діти і матері, цей щит закриває небо від ракет. «Працює ППО». І молитва працює. Не втомлюймося молитися!
Слава Україні! Мирослава ЖОВТАН