Ветерана російсько-української війни Сергія МЕРЧУКА постійно тягне на фронт. Він туди і їздить. Але його відповідальність – півтисячі людей та забезпечення правопорядку тут, удома.
Бо він керує Патрульною поліцією у Рівненській області.
Про його фронт роботи, ставлення до смерті та що для нього означатиме перемога – читайте далі у інтерв’ю «Перед світанком».
Війна з тилу
«Факт моєї посади в тому, що я відповідаю за 532 людини, – каже Сергій Мерчук. – Це «тормозить». Бо я все просився на фронт через день. Кажуть: «Добре, кидай своїх бійців і їдь, куди хочеш». Мене це зупинило, бо це ж 170 дівчат і хлопці. А раптом тут почнеться, а командир їх лишив і поїхав…
І от уже разом сім років. Кожен розуміє, що робити. Хтось займається евакуацією, хтось – медичною допомогою. Хто може брати участь у бойових діях з досвідом, без досвіду. Ось уже 5 місяців ми тренуємось, маємо зброю не тільки короткоствольну, а й крупнокаліберні кулемети, гранатомети. На це ми й патрульна поліція. Звичайна служба «зелених пластмасових», як нас раніше називали.
Але з досвіду інших міст, де відбувались бойові дії: Лисичанська, Сєвєро-Донецька, Миколаєва, інших міст патрульні звичайні бійці показують себе на дуже гідному рівні. І відзначаються державними нагородами за участь у бойових діях, і рятують тисячі життів під евакуацію. І вже, на жаль, близько восьми загинуло у цих діях.
«Вулична піхота», – так ми самі себе називаємо. Ніхто краще за нас не знає цих вулиць, проведення диверсійної, контрдиверсійної роботи, виявлення «мутних» осіб і т. д., чим ми зараз у принципі і займаємося.
Звичайно, хочеться більше робити для своєї країни в такий важкий час. Але розумію, що я командир підрозділу, який закріплений на конкретній позиції і без якого буде досить скрутно. Або йому, підрозділу, морально буде скрутно, бо командир десь там воює, або його там, не дай Бог, «вальнуть». І морально для них це буде досить паскудно. Я – офіцер поліції. І наша задача не завжди брати автомат і йти стріляти ворога. Задача – робити ту роботу, яка не завжди всім подобається. Завдання, яке полягає в форматі допомоги та яке не завжди оціниться. Але без якого буде не зовсім добре. Бо втратяться позиції демократичної держави, цивілізованого суспільства, яке вибудовувалося роками.
Дійшли до Чернігова – міста, яке я обожнюю, в якому я навчався. Приїхав, побачив, що там робилося в навколишніх селах, в яких вони (рашисти) стояли. Це страшно. Це ж просто жесть. Всякі буряти, росіяни… Що вони наробили там з людьми! Наскільки принизили людську гідність. Як затоптали в Ірпіні, Бучі, Гостомелі, як обіжали. То трупа найдеш в лісі… Я зі своєї позиції офіцера поліції не особливо можу багато про війну говорити. Тому що про неї військові мали б розповідати. Але все ж у спілкуванні з людьми хотілося б, щоб нашу роботу оцінили, бо вона потрібна».
Мій Марік
«Побачивши ці жахіття, своїх хлопців на відео, які воюють, бажання було все кинути, поїхати до них, допомагати, – продовжує Сергій Мерчук. – Але все ж приходило розуміння: ти відповідаєш за свій підрозділ. І зараз, коли їх зустрічаєш на відеозаписах у полоні, бачиш зруйноване місто… Я завжди називав його «мій Марік», – те знищили, те спалили, там загинула купа знайомих. До 30 в полоні не тільки з «Азова». Дуже багато тих, хто пропав безвісти – дуже рідних, близьких хлопців з того середовища, де я був раніше – з 2013-2014 року, пізніше 2015-2016-го.
Напевно, я не знаю таких людей, які б не були зараз дотичними до війни, які б не воювали в поліції чи Збройних силах, чи в якихось інших силових структурах. З 24 по 26 лютого всі мої кращі хлопці, бійці, яких я забрав би до себе, всі побігли у військкомат. І хоча вже тоді їх можна було забрати в поліцію, формувати «движуху». Та коли бачиш Маріуполь, Бердянськ, Херсон, знищений Харків, то вже така болюча тема, що до кінця не діждуся. Думаєш: це відбувається у твоїй країні і там вирішується зараз доля Волині і Рівненщини.
«Бо якби «вони» не получили б у Києві, – каже шеф, – то ми б зараз мали б тут картину спалених міст, дуже рідних нам вулиць і таке згуртування людей, яке ми бачили в перших два тижні».
Тому, щоб не було так боляче нам сприймати, як горять вулиці рідних міст, тут треба, щоб сприймалось те, що там воно – все своє, рідне. І важко буде його втрачати. Бо багато хто серед знайомих, просто пересічних громадян каже: «Та от ми їх тут зустрінем!» Не вірю. Якщо ти їх ТАМ не зустрічаєш або від себе залежного не робиш… «Ну я тут чуть-чуть в ДФТГ. Але на тренування нащо ходить? Я й так досвід маю…» «Воював десь, в армії служив?» «Та ні. Автомат дослав. Раз – і всьо». Ні! На таких людей сто відсотків надії нема.
Краще якістю, а не кількістю. Бо появилися в час бойових дій люди – це було щось із чимось. Себе з дуже поганої сторони проявили. Не в тому плані, що злякався, а в плані вседозволеності. Хтось хотів тренуватися, розвиватися. І якісь неяскраві бійці (навіть з мого підрозділу) вони якраз і показали себе дуже круто. «Командир, – кажуть, – я тут тиждень почитав по стрільбі з міномету. Я готовий». Або з АГСа готовий стріляти вчитися. У нас там є з ПКМу чи ще щось? Ну тобто хлопці хочуть ще розвиватися і для того вони вчаться, а не просто ляпають язиком».
24 лютого
«Мене воно особисто не змінило. Мене – загартувало, – твердить Сергій Мерчук. – У тридцять років ставати ще сильнішим, ще більше розвиватися фізично, технічно, допомагати людям, підтримувати і так далі.
За тиждень до бойових дій (в мене завжди була така чуйка, що з 2014-го, побачивши всю цю історію, як військовий, ти розумієш, що на цьому вона не закінчиться. Ми постійно готувалися. В міру можливості. Приходить зарплата. По три тисячі я на військові «штучки» відкладав. Думаю собі: на бронежилет, на патрончики, зброю, на амуніцію потрачу. За тиждень до бойових дій зібрав своїх підлеглих і сказав: «Ви можете покрутити біля скроні і сказати, що я дурень, але. Ваша задача: зняти готівку з банківських карток, заправити автомобіль і зробити резерв пального, харчів. І подумати, куди відправити своїх рідних, якщо почнуться бойові дії».
Всі насторожилися. Мабуть, подумали, що начальник трошки так «поїхав». Та коли прийшло 24 лютого, вони не стояли в черзі на заправках, біля банкоматів. Вони допомагали людям – тому величезному потоку людей, який хлинув до нас по факту. І їхав він не по дворяду по Київ – Чопу. А їхав у п’яти рядах з однієї і в п’яти рядах з другої сторони. Це був потік десяти рядів автомобілів в одному напрямку. І «мої» вже були більш-менш спокійні за свою сім’ю, яка вже на півдорозі до рідних десь глибше на Західну Україну чи за кордон. Так як я своїм рідним нарадив. Зібрали і відправили їх.
У нас з хлопцями розпочалось ТрО. Ми повністю віддалися роботі. Три місяці жили, по факту, не вдома. Життя в спальниках, у підвалі. Ностальгія повернулася з 2014-го, коли останній раз виїжджали з Бахмута. А це було десь півтора місяці тому. На нас, як на «точку», навели «васильок» і зробили три постріли. Машину трохи подряпало. Ми швиденько забралися звідти, бо машина гарна, помітна. Хоч і без «маячка» їхали, та людина у формі – це однозначно ціль. І якби я побачив руснявого мудака, мента, мусора, я б його валив. Мене нічого б не стримувало. Під час бою доблесті немає. Доблесть є вже після бою. І зберегти життя полоненого…
Коли я бачив російські трупи, які вони самі покидали в Чернігівській області, там я доблесті особливої не побачив. Їх зберегли наші і вони лишилися.
Патрульні, які стоять на постах у Сарнах, Корці, Опарипсах… Ці люди кожен день ризикували ще до війни. Через це зараз вони стоять у броні. Цим вони «вбивають» свої спини. І дівчатка від 20 років, які у нас служать, звичайно, всі вони є бойовою ціллю. І не раз наражаються на небезпеку. Поліцейський є одиницею, яку в полон не завжди і візьмуть. Як це було з досвіду в Київській області. Ще до цього часу знаходять тіла. Останнього, якого я бачив (голова Нацполіції вручав погони капітана батькам загиблого). Його знайшли у братській могилі вбитим. Рівень інтелекту руснявих ублюдків, які беруть у полон, не дозволяє їм щось там подумати, додумати і не скоїти військового злочину. Їм легше всього натиснути на гачок і вбити. Але в бою, в своїх «алярмах» мусорських колег я не цурався б відправити на той світ на своїй землі. Як правило, візовий режим вони не пройшли.
Коли вже відбулася деформація свідомості після побачених сотень трупів у мирному житті, то дивитись на загиблих чоловіків, жінок – це інакше… Хоча завжди сумно. Та як побачиш мертвих діток… Тоді серце найсуворішого мужика… Воно просто розсипається на частини! Коли звільнили Ірпінь, Бучу побачив загиблими декількох дітей. Відчув тоді, як побігли мурахи по тілу. Бо в мене самого трирічний син. Це змушує задуматися про те, яка насправді орда суне на нас. Військові розповіли: вбили жінку. А дітей? Давай і їх! Як же вони будуть жити без мами?
Таке видовище завжди дуже сильно розчулює. Але коли ти просто їдеш мирними вулицями в тому ж Ірпені і бачиш, як лежать тіла наших співгромадян – ні в чому не винних цивільних… Це такий постапокаліпсис, до цього часу для мене незрозумілий».
Перемога
«Я не задумувався над цим, – зізнається Сергій Мерчук. – Ми поки що воюємо. Наш друг, лікар Льоха, кожен день пише: «Добрий ранок. Ми на один день стали ближче до Перемоги».
Ну от, кожен день стає ближче до Перемоги. Особисто для мене Перемога буде, коли син перестане казати: «Тривога». Я хочу побувати з сином у Балаклаві, піднятися на гору в Криму. Так, я хочу показати синові, як він підросте, де я воював на сході. Покласти квіти на місце, де загинув Ігор Сливка. І ще дуже багато таких хлопців. А ще, як на мене, Перемога буде, коли до кожного з нас дійте, що ми не маємо таких речей допускати».
Сила
«Я не знаю, чому в тридцять один рік у мені якийсь тумблер включився і з’явився посил, що я свій негатив маю вибігати, – каже Сергій Мерчук. – Почав бігати. Маю час, як би це не було складно, навіть у Чернігові, де був, чи за кордоном, чи тут, на місці, я біжу – 3, 4, 5, 8, 10 кілометрів. Або в залі швиденько позаймаєшся. Часу розслаблятися немає. Зараз кожен день іде за місяць до цих таких страшних негативних подій. І якщо тепер опустити руки, то на мене глянуть мої бійці і скажуть: «Та шеф у кабінеті закрився і нічого не робить. А ми тут чого маємо займатися?» Тож «ворушу» їх. Я не люблю сидіти на місці. Зараз би піднявся – і побіг. І воно мені нормально».
Інтерв’ю взяла Марія ДОМАНСЬКА