Вночі знову задощило. За вікном уже буденна для нинішньої зими гнітюча сірість. Ні, не ті вже зими, що колись були. Ось, пригадую, в моєму дитинстві…
Тут мимоволі спало на думку несподіване відкриття однієї жінки: «Боже, я вже така стара, що пам’ятаю, коли продукти ще були корисними!» Так, світ не стоїть на місці. Під небесами нічого вічного немає. Все міняється. Окрім хіба що нажитих за вік звичок і закостенілого світогляду, які вчепилися якорями за безповоротне минуле.
Так, я пам’ятаю сніжні та морозні зими, п’янкий аромат мандарин у торбинці під подушкою від святого Миколая. Як, зрештою, й довжелезні черги за молоком чи дитячі колготки по талонах. Але не чіпляюся за минуле, в якому вдосталь було як поганого, так і хорошого. Намагаюся жити кожним дарованим днем, який манить своєю магічною таємничістю і новими можливостями. Тут уже, мабуть, палицю трохи перегнув набором пафосних слів, які віддають якоюсь нещирістю. Хоча насправді все, як на духу.
Отож, щоб бути до кінця відвертим, скажу прямо, що запровадження в газеті рубрики «Усе в твоїх руках» – не моя ідея. Швидше за все, настирливість редакційних колег і знайомих, які не дають спокою: «Ну чому не хочеш ділитися з іншими тим, що знаєш, вмієш і робиш?!» Напевне тому, що не вважаю це чимось незвичайним. Ну що, скажіть, особливого в тому, що систематично бігаю вранці по 3-5 кілометрів чи виробив звичку з Північного на роботу й додому ходити пішки? На стадіоні 25-ї школи щодня підтюпцем намотують кола з десяток мені подібних. А ще більше людей віддають перевагу пішим прогулянкам до чи після роботи. Не бачу нічого надзвичайного в тому, що у свої 59-ть продовжую займатися традиційним карате-до Фудокан у визнаного рівненського майстра бойових мистецтв Віктора Сидоровича. Про сенсея – окрема мова. Він вартий не тільки захоплення, а й наслідування. А ще кого здивую тим, що вже рік, як відвідую курси з англійської мови? Іноземну нині, здається, не вчить хіба що лінивий. Усе це, як і книжки (не прочитавши перед сном хоча б 15-20 сторінок, не можу спокійно заснути), приносить мені передусім задоволення. Хоча не тільки моральну насолоду.
Зрештою, та хіба тільки мені «не сидиться на місці»? От взяти, для прикладу, тих, хто працює поруч. Попри їхню зайнятість на роботі та вдома (у кожного – родина) вони знаходять час і для себе. Головний бухгалтер Світлана Пікула, скажімо, взялася вивчати англійську, керівник рекламного відділу Наталя Ягущина донедавна займалася танцями Zumba, а тепер от відвідує фітнес-клуб. Заступник головного редактора Наталя Ниркова освоює йогу. Крім того, вони систематично ініціюють проведення в редакції різних тренінгів із саморозвитку і вдосконалення професійної майстерності. Хоча у кожного свої вподобання і захоплення, мрії та цілі, всіх об’єднує одна спільна риса – вони постійно в русі, пошуках, житті!
У кожного завжди є вибір. Навіть тоді, коли, здається, що від нас абсолютно нічого не залежить. Ми самі, усвідомлюємо це чи ні, уживаємося з роллю творця чи жертви. Живемо чи просто терпеливо відбуваємо відведені нам земні роки. А озирнувшись назад, не раз шкодуємо, що, поринувши у трясовину нескінченої суєти, перетворюємося на білку, яка бігає в колесі. Начебто і не стоїмо на місці, але й нікуди не просуваємося. Ні на крок не наближаємося до своїх заповітних мрій, що приносить найбільше розчарування. Про це йдеться у книзі австралійської письменниці Бронні Вейр «5 головних речей, про які люди жалкують перед смертю». «Найчастіше, твердить вона, люди шкодують через те, що прожили життя не так, як хотіли самі, а як очікували від них інші – родина, друзі чи суспільство. Люди шкодують, що працювали надто важко. Йдеться про баланс: працюєш і думаєш, що на пенсії поживеш, але це не часто стається. По-третє, люди шкодують, що їм не вистачило мужності більше виражати свої почуття. Тут є багато аспектів. Деколи люди жалкують через те, що не сказали своїм рідним, що їх люблять. Але іноді шкодують тому, що за себе не постояли. Також люди жалкують через втрату зв’язків із друзями, їм бракує в кінці життя легкості, яку дають друзі. Це дуже часто трапляється. І часто люди усвідомлюють, що щастя – це вибір, і що вони не зробили цього вибору».
Отож, вибір за нами. Бо, як доводить східна притча про життя, все – щастя чи нещастя – в руках кожного із нас.
«Давним-давно у старовинному місті жив Майстер, до якого регулярно навідувалися учні. Найздібніший із них одного разу задумався: «А чи є запитання, на яке наш Майстер не зміг би дати відповідь?»
Він пішов на квітучий луг, упіймав найкрасивішого метелика і сховав його між долонями. Метелик чіплявся лапками за його руки, учневі було лоскотно. Посміхаючись, він підійшов до Майстра і запитав:
– Скажіть, метелик у мене в руках живий чи мертвий?
Він міцно тримав метелика в зімкнутих долонях і був готовий будь-якої миті стиснути їх заради своєї істини.
Не глянувши на руки учня, Майстер відповів:
– Все в твоїх руках».
У наступних номерах разом із колегами по роботі поділимося власним досвідом про те, як вдалося змінити свої звички, що відчутно позначилося на якості життя. Не для того, щоб похвалитися, а показати, що це під силу кожному, незважаючи ні на вік, ні на занятість. Сподіваємося й на розповіді читачів «7 днів», які зуміли взяти життя у свої руки.
Василь ГЕРУС