Військовий капелан з Рівненщини майже 10 років їздить на фронт.
Іван Хміль з Рівненщини понад п’ять років служить у складі одного з підрозділів Національної гвардії військовим капеланом. Священник з 2015-го їздить на фронт, щоб духовно підтримати бійців. Поза службою він займається волонтерством, письменництвом і є членом Пласту.
Видимий вияв невидимої Божої присутності
В ексклюзивному інтервʼю для Суспільного Іван Хміль розповів про те, як підтримує бійців на фронті, що в його службі найтяжче та чи є на війні місце для жартів.
– Скільки у Вас було поїздок на фронт та яка роль капелана під час війни?
– У 2015 році я побував у Новомихайлівці, Юрівці. З 2018 року було 12 виїздів у зону проведення бойових дій – це Покровськ, Очеретине, Карлівка, Селидове, Мар’їнка. Інколи їздив один раз на рік, залежно від потреб. Зараз капеланів більше, тож ми працюємо за ротаційним принципом. Крайня моя поїздка була перед Різдвом. Тоді почався ракетний обстріл. Я не міг змиритися з тим, що там так багато дітей. Мене вразило, чому батьки не рятують своїх нащадків. Ці діти, крім постійних тривог та обстрілів нічого не бачать. Ми давали дітям солодощі, їжу, щоб трохи їм допомогти.
Основне завдання капелана під час виїздів у зону бойових дій – це надання духовної опіки. Капелан має бути поруч з військовослужбовцями не лише у місті постійної дислокації, але й коли бійці виїжджають на бойові завдання. Є такий вислів: «Капелан – це видимий вияв невидимої Божої присутності поруч з людьми». Для військових це надзвичайно важливо. Багато разів ставили питання: «Отче, де Бог? Чому він допускає такі ситуації? Вчора загинув мій побратим, куди Бог у той момент дивився?». Ти маєш дати відповідь, щоб людина не зневірилась.
– Розкажіть про свою першу поїздку на передову, чи було Вам страшно?
– Мій перший виїзд був у 2015 році до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Це була Новомихайлівка, біля Маріуполя. Коли вже АТО перейшла в ООС – це була одна специфіка людей. Коли почалося повномасштабне вторгнення – добровольці повернулися. Багато хлопців повернулися з-за кордону, мали родини, але все одно приїхали захищати свою Батьківщину. Вже третій рік повномасштабного вторгнення, коли я чую, що люди втомилися в тилу, мене це дратує. Я зрозумію, що люди змучилися бути постійно в напрузі, коли йдуть бойові дії. Війна людей змінює – це як буря на морі, вона підніме з глибини все, що в людини є.
Я розумію, що стріляють, але священник повинен бути там, де його потребують. Як сказав Христос, священник повинен пахнути своїми вівцями. Є певний страх, але разом з тим ти знаєш, чому там маєш бути. Страх є в кожного, і коли хтось каже, що в мене страху немає – так не буває.
– Що найтяжче для Вас під час поїздок в зону бойових дій?
– Найтяжче повертатися з поїздок. Коли ти супроводжуєш полеглого, кожного разу запитуєш себе: «Може, я мало молився?». Завдання капелана – молитися за всіх і просити Господа охороняти, зберегти. Відчуття того, з чим ти прийдеш до дружини, до батьків і почуєш риторичне: «Отче, я ж вам віддала свого сина, свого чоловіка – живого, а ви мені повертаєте полеглого». Це найтяжче для мене. Що б я не сказав, біль втрати не можу забрати. Єдине, що ти можеш сказати: «Дозвольте мені розділити ваш біль, я поруч».
Ми все одно колись зустрінемося в іншому світі. Якщо ми зустрінемося з бійцями, що ми їм скажемо, коли вони запитають: «Я зробив усе, що міг. А ти що зробив для перемоги? Що ти зробив, щоб моя загибель не була марною?». Ми собі повинні ставити це питання. Ми повинні максимально на своєму місці робити все можливе для того, щоб цей геройський чин не змарнувався.
– Звідки черпаєте духовну підтримку для себе?
– Упродовж п’яти років я був цивільним капеланом, тобто я був службовцем при військовій частині. Вже рік я є військовослужбовцем, офіцером. До того часу я мав можливість бути на парафії. Я черпав від парафіян той мир, духовність, з чим я потім повертався до військових і ділився цим з ними. Тепер для капеланів – це стало певною проблемою, бо ти маєш шукати інші чинники для свого духовного відновлення. Це підтримка інших капеланів незалежно від конфесії. Таке капеланське братство, де ми спілкуємося, ділимося своїми переживаннями. Це для нас дуже важливо.
– Чи думали Ви покинути службу?
– Я буду разом зі своїми хлопцями, дівчатами до перемоги. Я не можу їх покинути. На початку повномасштабного вторгнення, командир казав, що дівчата-військовослужбовиці, які підписали контракт, можуть залишати службу. Жодна дівчина не пішла. Я бачив, як ці дівчата тримали автомати в руках, і тоді я зрозумів, що нас – неможливо перемогти.
Коли прилетіла ракета в Антопіль, там загинув 21 нацгвардієць. Серед них був один військовий із Бучі. Коли відбувся похорон, Буча була під окупацією. Мама каже: «Отче, коли ми звільнимо Бучу, допоможете з перепохованням сина?». Це ще початок був повномасштабного вторгнення, наступали зі всіх сторін. Жінка, яка втратила свою дитину, переконана, що ми переможемо. Такі люди – надихають.
– Про що жартують капелани?
– Це було у 2015 році в Новомихайлівці. Хлопці поставили розтяжки в посадках, вночі чуємо вибухи. По тривозі всі піднялися, ніхто з посадки не виходить. Виявилося, що виводок поросят зачепили ці розтяжки. Було багато м’яса, не пропадати ж добру. Кажуть хлопці – тушкованки зробимо, булочок з мʼясом і шашлики. Військовий зробив із клейонки фартух, взяв ножі та пішов розбирати м’ясо. У цей момент привели одного полоненого. Йому зняли мішок з голови, і тут підходить військовий з ножем, який розробляв м’ясо, весь у крові. Полонений каже: «Бандерівці, нічого не скажу!». А наш військовий каже: «Ви мене вже замучили, цілу ніч їх носите і носите». Полонений сам почав розповідати про свою частину.
Крістіна ЛАПІКОЦЬКА, Катерина СІРУК
- Дві громади на Рівненщині втратили своїх Захисників
Сумні звістки наспіли до двох громад Рівненщини. Дубровицька громада дізналась про ідентифікацію тіла бійця Івана Буткевича, який загинув майже рік тому. Мирогощанська громада – про загибель Миколи Солов’я.