Тут, у Гефсиманському саду, Ісус перед стратою, огорнутий смертельним жалем, «зачав сумувати й тужити… І припав до землі, та й благав, щоб, коли можна, минула Його ця година. І благав Він: «Авва, Отче, Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу! А проте, не чого хочу Я, але чого Ти…». (Мк. 14:33 – 36).
Його сльози обпікали кору молодих тоді ще олив. Чи не оці, нині старезні-престарезні, свідки Його одкровень?
А внизу – у призахідному світлі сонця – різьблене громаддя медово-бурштинового міста на горах, де Він подолав шлях скорботи Via Dolorosa, страждав і був похований…
Одвічний Єрусалиме! Стоїш над тобою і наче перебуваєш у невагомості від відчуття висоти, загадковості, від подиву та усвідомлення реального – того, сьогоденного, яке навкруги під блідо-блакитним, замисленим небом-маревом. І того, що відбуло із плином двох тисячоліть, але закарбоване у Храмі Гробу Господнього заради невмирущості звіщень про останні земні дні Ісуса.
Тут піднімаєшся на Голгофу – вона під ротондою храму і до неї ведуть східці. Через отвір у плиті, оточеній саркофагом, торкаєшся долонею твердої поверхні, на якій стояв хрест із розп’ятим Ісусом. І враз трепет здригає твоє тіло. Ти ніби чуєш відлуння семи передсмертних слів Ісуса та останній зойк Його: «Отче, у Твої руки передаю духа Мого!» (Лук. 23:46). (Ця мить відображена на величезній мозаїчній картині на одній зі стін).
Звідси спускаєшся у кувуклію – каплицю (вона через 20 метрів). Нагинаєшся, бо висота входу нижча за людський ріст (хто б ти не був, а таким чином мусиш виявити свою покору і благоговіння). Ступаєш у печеру, в якій – ложе, де поклали Ісуса після розп’яття. Стаєш на коліна і хочеш сказати незмірно багато-багато. Та, переповнений урочистою несподіванкою і неочікуваним побаченим, встигаєш лише прошепотіти вдячні слова за Його жертву, за дар викупу, необхідний для того, щоб і ти з’явився на світ і мав свободу для сповнення свого призначення на землі… «Він визволив нас від влади темряви і переніс у Царство Сина Любові Своєї, в якому маємо викуп кров’ю Його і прощення гріхів» (Колосян 1:13 – 14).
При виході, у вівтарі Янгола біля каменя, яким було закрите місце поховання, заворожено зупиняєшся… «І ось стався великий землетрус; Янгол Господній, зійшовши з неба, прийшов і відкотив камінь від дверей і сів на ньому. Був же вигляд його, як та блискавка, а одяг його білий, як сніг…» (Мт. 28:2 – 3).
І сказав Янгол до Марії Магдалини та другої Марії, які принесли пахощі, щоб намастити Його: «Не лякайтеся, я знаю, що Ісуса розп’ятого шукаєте. Нема Його тут, бо воскрес, як сказав» (Мт. 28:6).
Коли покидаєш це місце, тобі нестримно хочеться оглядатися й не відривати погляду – так впевнена віра твоя скріплюється невідворотно.
…Із Оливкової гори Єрусалиму ближче до Нього.
Віктор Мазаний, письменник – спеціально для «7 днів», м. Єрусалим. Фото автора