Рік тому маленький син Марини помер від раку. Жінка була у відчаї, проте диво знову вдихнуло в неї життя. Коли Марина вже й не сподівалася на хоча би тонесенький промінчик світла у своїх захмарених буднях, до неї повернувся… син.
Марині та її чоловікові Володі було по 28 років, коли в них народився синок. Малюк освіжив спекотний літній день своїм криком; лікарі також порадували Марину: дитя було цілком здорове.
Здавалося б, усе в житті новоспечених батьків відбувалося вчасно. Одружившись, Вова і Марина не поспішали народжувати дітей. Вони вважали себе ще занадто молодими (обом було по 20 років) для такого важливого кроку. Лише з часом, ретельно все спланувавши, пара зважилася на народження первістка на радість собі та на втіху батькам, які буквально тероризували Марину й Володимира, щоб ті нарешті подарували їм онуків.
У Михайлика, – саме так назвали хлопчика, – був дуже неспокійний характер. Малий ріс дуже рухливим: йому спочатку не лежалося в колисці, а згодом не сиділося у візочку. Скрізь малюку було цікаво, все хотілося знати. Словом, батьки ніколи з ним не сумували. І хоча Мишко час від часу змушував їх хвилюватися, проте мама й тато не могли натішитися своїм синочком. Коли малому виповнилося три рочки, Марина хотіла віддати його до дитсадка. Однак Володимир був проти: чоловік відверто хвилювався за сина. Мовляв, а якщо вихователі не вбережуть малюка? Він же – дзиґа! На бік Володі стали й обоє бабусь та дідусі, запропонувавши свою допомогу…
Як це часто трапляється, лише біда приходить не заплановано, несподівано. Одного дня мама Марини, коли та ввечері після роботи зайшла по Михайлика, сказала доньці, що увесь день малюк був не такий жвавий, як зазвичай. Він, буквально 20 хвилин погравшись, прилягав на диван і засинав, спав 2 години – і все повторювалося. Крім того, бабуся з’ясувала, що у малого підвищена температура.
Наступного ранку тато Володя повів сина до педіатра. Лікарка, оглянувши малого, запевнила: «Загалом, нічого страшного… Давайте йому пити гомеопатичні краплі». Проте за два тижні нічого не змінилося – у Михайлика періодично підвищувалася температура. Володимир знову повів сина до лікарні. Цього разу, послухавши Мишка, лікарка запідозрила у нього деструктивне запалення легень, оскільки не почула дихання в лівій легені. Отож уже того самого дня хлопчика поклали до реанімаційного відділення обласної лікарні.
Марина, залагодивши все з керівництвом на роботі, кожен день проводила з сином у лікарні. А надвечір її змушували йти додому, бо ночувати стороннім в реанімації заборонено. Щовечора вдома у батьків краялися серця від однієї лише думки про те, що їхній трирічний Михайлик щоночі залишається сам на сам зі своєю хворобою.
«Ми переводимо вашого сина до хірургічного відділення. Проте змушений констатувати, що стан його суттєво не поліпшився. Змінюватимемо антибіотик», – ці слова лікаря стурбували Марину, проте жінка не полишала надії й дещо полегшено зітхнула: тепер вона зможе вдень і вночі бути з сином.
За два місяці, які Михайлик провів у лікарні, на ньому випробували кілька антибіотиків, однак намарно. Лікар, безсило розвівши руками, сказав, що підозрює в малюка туберкульоз: «Вибачте, але область, мабуть, нічим не допоможе Мишкові. На рентгенівському знімку легень малюка я не бачу і найменшого натяку на покращення». Того ж дня, коли лікар висловив свої підозри, Марина забрала Михайлика додому. Там, порадившись із чоловіком і батьками, вирішила, що необхідно везти сина до Києва.
«…Якби я тільки знала! Боже мій, як він, такий малесенький, усе це витримає?! Як я це витримаю?» – Марина була у розпачі від слів спеціалістів столичного інституту фтизіатрії та пульмонології. Лікарі сказали, що у Михайлика не туберкульоз. Можливо, у нього злоякісна пухлина. Порадили жінці показати сина професору лікарні №17, що у Києві.
Професор столичної лікарні, оглянувши малого та провівши ряд обстежень, підтвердив припущення медиків із КІФПу – Мишка з’їдала пухлина на легенях, до того ж, уже занадто велика. Отож наступного дня Марина з сином була вже в Інституті онкології. Там жінка побачила багато діток – однолітків її Михайлика і старших від нього, познайомилася з їхніми мамами. Тоді Марині здавалося, що їхніх – материнських – зусиль досить, аби допомогти своїй малечі подолати страшну недугу, що пожирає, висмоктує життя з таких маленьких тілець.
Лише згодом жінка зрозуміла, що насправді все не зовсім так. Щодня маленькі організми сам на сам борються зі смертельною хворобою. І щоразу вони виривають із лап темряви свій світанок, свій ще один день життя-боротьби. А їхні батьки можуть лише підтримувати їх, так би мовити, на відстані, підбадьорювати теплими словами про щасливе майбуття…
Те, що її син помре, Марина зрозуміла після рецидиву, який стався через три місяці після вдалого лікування малюка в Інституті онкології. Пухлина знову росла, проте була вже набагато більшою, ніж спочатку, і вразила не лише легеню, а й нирки та печінку. І знову були операція, післяопераційна реабілітація. Не за роками мужньо протистояв Михайлик важкій хворобі. Цій дитячій витримці дивувалися і дорослі чоловіки, які перебували у відділенні. Та, незважаючи на третю операцію, яку зробили малюкові, зупинити активність раку в його організмі лікарям не вдалося…
Михайлика не стало у перші дні весни. Неможливо описати тодішній стан Марини, на очах якої померла її дитина. Порожнеча, темрява, біль… Дні здавалися їй довгим тунелем, в якому ніде навіть не жевріє світло. Володимир також був у розпачі, проте тримався – йому необхідно було підтримати Марину, не залишити її одну з невимовним болем. Неабияк допомогли жінці й колеги, які буквально витягли її на роботу. Вона була дуже вдячна всім, бо дні вже не здавалися нескінченними, і на душі стало легше.
А за півроку після смерті Михайлика Марині наснився сон. Ніби до неї прибіг її синок і радісно так сказав: «Мамо, не плач більше! Насправді все добре. Скоро я до тебе повернуся!». Прокинувшись зранку, на свій подив, жінка не відчула тривоги. Навпаки, її переповнювали світло і ніжність. Минув деякий час, і Марина зрозуміла значення того сну. Вона дізналася, що знову стане мамою.
Тепер Марина готується до народження хлопчика. А згодом жінка збирається розпочати нелегку, проте дуже потрібну справу – створення фонду допомоги онкохворим малюкам, звичайно ж, не без допомоги й інших батьків. Вона прагне підтримувати таких діток не лише психологічно, а й матеріально. Щоби кожен з них мав якомога більше шансів жити й завтра – в омріяному щасливому майбутньому.
Таша ГОСТРА