Хоча історія цієї родини на Волині почалася в Глинську, однак тісно пов’язана з обласним центром – містом Рівне. Цікаво, що час, в якому зберігається наше життя, життя поколінь, відкриває свої таємниці лише тим, хто хоче їх знати.
Отже у травні 1868 року до Глинська разом із 126 родинами чехів-поселенців прибули Харвати. Це був, як розповідає Олена Подгайська, її прапрадід В’ячеслав Харват (), 1833 р. н., його дружина Анна Червінкова і син Антонін (прадід пані Олени, – авт.), котрому на тоді було близько п’яти років. Одразу ж на лісовому пагорбку Харвати купили землю. Спочатку жили в землянці, корчували ліс, а вечорами взимку слухали, як виють вовки. На диво на своїй ділянці родина виявила поклади каменю-ракушняка, придатного для будівництва. У каменоломні працювали наймані робітники, камінь добували для себе і на продаж. Його купували звідусіль: з Ульбарова, Гульчі, Підцуркова, Грушвиці, Шпакова, Загори, Квасилова, Рівного. Кар’єр давав чималі прибутки.
Харвати збудували великий кам’яний будинок, окультурили землю під поля, на яких вирощували хміль, сільськогосподарську продукцію, висадили чудовий фруктовий сад. З часом родина заклала й пасіку, яка давала багато меду, а євреї-заготівельники купували його просто у дерев’яних бочках. Скуповували й усі врожаї фруктів. За товар розраховувалися тільки золотом.
Прадід пані Олени, Антонін Харват, одружився з чешкою Анною Шафранковою. Їм і дісталася каменоломня у Глинську в спадщину. Пані Анна вела всі фінансові справи. Разом вони виховали десятеро дітей, серед яких була і моя бабуся Емілія, 1899 р. н.
Брати бабці Емілії – Йозеф, Александр і Гонза грали у Глинську в духовому оркестрі під керівництвом Еміла Лінгардта, займалися у спортивному товаристві «Сокіл», яким керував чех Балоун. Йозеф та Александр Харвати одружилися з дівчатами з чеських родин Квасилова – Вірою Качеровою і Анною Новотною.
Відома в родині й трагедія сестри Емілії Харват – Антоніни, яка вийшла заміж за поляка. У 1942 році її чоловіка убили у глинському лісі. Молода жінка пішла його шукати і більше не повернулася. Згодом її синє, замордоване тіло знайшли у тому ж лісі…
Сестра Марія в дитинстві стала калікою, коли при падінні пошкодила хребет. Спочатку жила в Глинську, а до кінця життя – з Емілією в Здолбунові. І Анна також якийсь час жила із сестрою Емілією в Здолбунові. Її першим чоловіком був відомий художник Владімір Вишневський. А менший брат бабці Емілії – Гонза одружився з українкою, виїхав з Глинська в с. Країв Острозького району і з великою родиною Харватів стосунки не підтримував.
У старшого брата бабці Емілії – Йозефа був син, теж Йозеф, який жив у Глинську, вели господарство. У 1947 році його сім’я виїхала до Чехословаччини в с. Брантіце біля Крнова. І там до колгоспу також не пішли, займалися власним господарством. Мешкали у звільненому після війни німецькому будинку.
– Ми, – розказує п. Олена, – тато Петро Миколайович, мама Тетяна Савеліївна, я і сестра Іра, були у них вперше у 1964 році. Зустрічалися тепло, як рідні люди, і потім.
Менший брат бабці Емілії – Александр Харват мав четверо дітей: Антоніна, Ольгу, Александра і Мілену. Відомо, що його син Антонін мав дружину з с. Кнерути біля Малина. Під час Другої світової війни служив у Чехословацькій армії Людвіка Свободи, воював на Дуклі, був поранений і нагороджений за хоробрість. Після визволення чеського краю залишився в с. Лібіна. Згодом забрав до себе в Чехію дядька Александра, своїх батьків, брата Александра, сестер Олю і Мілену. Живуть родини та їхні нащадки неподалік один від одного.
– Приміром, у дядька Александра, – продовжує розповідь
п. Олена, – троє дітей: Здена, 1950 р. н., Іра і Ростислав. Мешкає Здена з чоловіком Йозефом Воженілком в с. Лібіна, неподалік Унічова. Саме з нею у мене – міцна, у понад 50 років, дружба. До речі, в гімназії м. Унічов і зараз навчаються діти з чеських і українських родин, зокрема з Рівненської області. А почалася ця добра культурно-освітня справа рівно десять років тому за ініціативи чеського товариства «Стромовка», коли в Унічові уклали договір про співпрацю між містами Унічов () і Дубно. І мені також не раз доводилося возити дітей, які там хочуть навчатися, в Унічов з Дубна, Острога, Здолбунова, Рівного…
У 1922 році Емілія Антонівна Харват вийшла заміж за росіянина Миколу Романовича Подгайського, сина мирового судді в м. Рівне. У них народився єдиний син Петро, батько п. Олени.
А було це так. Після Першої світової війни з фронту прийшов брат бабці Емілії – Вінчеслав. У Рівному випадково зустрів однополчанина – поручика Миколу Подгайського, в майбутньому – діда пані Олени по чоловічій лінії. У Рівному мировий суддя фон Подгайський мав власний двоповерховий будинок з трьома меншими будівлями для прислуги на вулиці Галера, 89 (нині – 16 Липня). Під час Першої світової війни цей будинок орендував «Червоний Хрест» і Микола Романович не зміг там жити. Його батьків на цей час уже не було.
Так ось, прадід п. Олени – Роман Антонович Подгайський був відомою на всю Волинь людиною. Перша його дружина також була заможною і впливовою – Зінаїда М’ясоєдова з Житомира, яка померла молодою, хоча й встигла народити сина Миколу (1893-1942), діда п. Олени, і доньку Надію, 1902 р. н. Надія Подгайська (у заміжжі Пожидаєва) спочатку виїхала до Німеччини, а під час війни – до Англії, згодом – до Парижа. Там вона відкрила власний «Салон капелюшків».
Другою дружиною мирового судді Романа Подгайського була Олена Сергіївна. Її доля склалася трагічно. Також молодою вона покинула цей світ: катаючись на ковзанах, провалилася під лід, захворіла на запалення легень і скоро померла. Похована на міському кладовищі в Рівному. Її ж чоловік покоїться у родовому маєтку в Житомирі. Помер Роман Антонович від тифу у Києві, коли за викликом по службі поїхав до столиці.
Відомо й те, що сім’ї мирового судді фон Подгайського і відомого письменника Короленка дружили. Є версія, що сюжет книги Володимира Галактіоновича «Діти підземелля» (1886) нагадує життя родини прадіда Олени Подгайської. От і здається, що світ великий, а насправді – тісний і несподіваний.
Втім, повернімося до життєвої історії Миколи Подгайського, якому рідний брат бабці Емілії – Вінцеслав, бачачи незручну і несподівану ситуацію друга, запропонував поїхати жити до них у Глинськ. Місця у великій оселі було вдосталь, адже їхній будинок мав два поверхи. Відомо, що Микола Подгайський свого часу закінчив Острозьку академію і також, як батько, мав стати суддею. Однак почалася війна і молодий чоловік змушений був іти на фронт. Там він і познайомився з чехом Вінчеславом.
Прийшов Микола Подгайський додому у Рівне, а в його будинку, як уже згадувалося, розмістилося товариство «Червоний Хрест», яке у Першу світову війну надавало благодійну допомогу рівнянам, зокрема біженцям і військовополоненим. Коли ж нарешті «Червоний Хрест» звільнив будинок Подгайських, родині Миколи Романовича довелося сплатити чималеньку суму коштів, швидше за все – податку. У 1939 році увесь борг було погашено, проте будинок радянська влада примусово вилучила і передала собі, тобто – муніципалізувала. Документи на нього, додає п. Олена, збереглися.
Напередодні весілля, у 1922 році, дід Микола купив у Здолбунові на вул. Ю. Пілсудського, 100 (нині І. Гончара) великий, але недобудований будинок. Його першим призначенням був так званий «Бригадний дім», адже неподалік залізниця. Її працівники, зокрема локомотивні бригади, мали б там відпочивати. Пізніше такий дім збудували ближче до локомотивного депо, вниз по вулиці.
А свій будинок Подгайські довели до ладу. Разом з Емілією до Здолбунова з Глинська переїхали сестри Анна і Марія. Будинок у Глинську продавали по половині. Зараз там ніхто не живе, однак він ще й досі стоїть. Уже в Здолбунові, у 1926 році, народився Петро Миколайович, батько п. Олени.
Не зовсім радісна історія сталася і з будинком у Здолбунові. Уже в 30-х роках влада вирішила три підряд приміщення будинків по вулиці використати під залізничну лікарню. У першому, де були дитячі ясла, під інфекційне відділення, другий – під терапію, третій, Подгайських, – під хірургію аж до 1950 року! Поки не збудували нову лікарню біля автовокзалу в Здолбунові, за мостом. І ще до 1955 року наш будинок, розповідає п. Олена, залишався під поліклінікою.
Згодом батькам знову довелося перебудовувати кімнати, переставляти стіни, бо усією довжиною приміщення йшов загальний коридор, а з нього – лікарняні палати. «Мої рідні тіснилися в одній малесенькій кімнатці, – наче на моє запитання відповідає Олена Подгайська. – Нікуди надовго не виходили, боялися, що дім заберуть зовсім. Я народилася якраз після остаточного звільнення будинку».
– Мої батьки одружилися в 1953 році, – розказує п. Олена. – Мама Тетяна Савеліївна Комаш – білоруска. Після закінчення Львівського університету ім. І. Франка у 1952 році приїхала за направленням до Глинська викладати школярам німецьку мову. А тато, Петро Миколайович, після закінчення Рівненського учительського інституту працював учителем математики. У Глинську на орендованій квартирі батьки жили аж 1962 року. Відомо, що і кар’єр працював там до 1965 року. Звісно, уже давно не приватний, а державний…
У шлюбі народилося дві доньки: Олена та Ірина. Вирішальне значення мала улюблена робота в школі. Вчительський стаж як батька, так і мами майже 50 років у кожного.
Оленка Подгайська до школи пішла в Здолбунові. Мама так і працювала до пенсії в Глинську, а тато – 20 років перед пенсією – теж у Здолбунові директором заочної школи. Бабця Емілія померла у 1987 році, коли мені було уже було 32, розповідає Олена Петрівна.
Дорогою батьків пішли доньки, отримавши професію учителів математики в Рівненському державному педагогічному інституті. В обох також народилися діти. В Олени Петрівни – двоє внучок. Старша, Катерина Мичка, цього року стала студенткою Закарпатської академії мистецтв.
Понад сорок років п. Ірина Кирилюк (Подгайська) викладає математику і працює заступником директора з виховної роботи Здолбунівської, колись чеської, гімназії. Олена Петрівна працює в Здолбунівській ЗОШ № 5, майже 45 років, заступником директора з навчально-виховної роботи близько 30-ти. Відмінник освіти України, нагороджена багатьма грамотами та відзнаками. З 2013 року – член чеської спілки «Стромовка» (м. Дубно). У 2018 році створила Здолбунівську спілку Волинських чехів «Волинські правнуки». Роботи попереду багато!
Анна ЛИМИЧ