fbpx

До 80-річчя Юрія Велігурського: до нього йшли зі своїми проблемами, негараздами, гріхами

Діліться інформацією з друзями:

По-різному ставляться краяни до отця Юрія Велігурського. У ці ювілейні дні хочу говорити як парафіянка.

Отець Юрій був моїм духівником. Зі своїми проблемами, негараздами, гріхами йшла до нього і завжди отримувала духовне зцілення. Він умів слухати і чути, умів знайти потрібне Слово, щоб життєві негаразди людини не були такими пекучими. Завжди були цікавими проповіді священника, змістовними, життєвими, сучасними. Мої дівчатка-філологині, які навчалися у Національному університеті ім. Т. Шевченка, запрошували своїх однокурсників до Рівного послухати проповіді о. Юрія.

Із вдячністю згадую ті миті, коли о. Юрій і словом, і ділом допомагав мені у професійній діяльності. До прикладу, конкурс читців до Шевченкових уродин. З юнаками-одинадцятикласниками тринадцятої школи ми підготували «Псалми Давидові». Мені хотілося одягнути читців у чорні підрясники, засвітити свічку. Допоміг зреалізувати цей намір о. Юрій, принісши три підрясники, які юнаки повинні були повернути на певну годину. Номер вийшов ефектним, ми навіть посіли в конкурсі якесь місце.

Або така ситуація. До Лесиних днів із літературно-творчим гуртком «Світанок» готуємо драму письменниці «Одержима». Ще зі студентських літ знала, що Месію, наших вождів аматори грати не можуть – тільки професійні актори, обтяжені званнями. Після довгих розмислів з о. Юрієм знайшли цікавий варіант.

Сцена закрита кулісами наполовину. Виходить на неї Месія (учитель Тарас Стацюк). Босий, гарно загримований, у перуці, в туніці… Благословляє перстом глядачів і зникає за кулісами. В цю ж мить із глибини зали біжить Меріам (Олена Волощук) зі словами: «Учителю! Учителю!» – і грає на напівзаштореній сцені з Голосом Месії. Глядач о. Юрій задоволено посміхається.

А цю подію не забуду до скону. В один із похмурих років відбулося три сумні події: помер учитель Анатолій Куцюк, два гевали познущалися з юнки Тані Нагорнюк і викинули її з дев’ятого поверху та Україна боліла десятиліттям від дня смерті Василя Стуса. Три пекучих рани: десятикласниця, вчитель, поет – мордували мій мозок. Як їх поєднати, щоб знайти полегшення? Поділилася згустком болю з о. Юрієм. Він благословив мене на пошук. Думай, голово!

У визначений день старшокласники відповідно оформили актову залу. Батьки дівчинки принесли три величезні хлібини, дружина вчителя – 200 свічок, всі учасники дійства – квіти.

Отець Юрій відслужив панахиду. Хиталось полум’я свічок від схвильованого дихання присутніх. Всі слова служби слухала через гупання власного серця. Потім – життєствердні вірші поета, дівчини (вона була «світанчам»). Присутні мордували розум і душу думкою: що я сказав би товаришці, учителеві, поету? Я намагалась тримати той нерв дійства, який започаткував священник своїм духовним Словом.

Коли актова зала спорожніла, о. Юрій висловив упевненість, що був присутній на першому в Україні схожому заході.

Священник Юрій Велігурський був переконаний, що шкодувати часу на дітей не варто, бо вони – майбутнє нашої Батьківщини.

У моїй сім’ї о. Юрій був шанованою людиною. Він допоміг мені, коли молодший син потрапив у релігійну секту, в якій учили: «На шляху до Бога твої найлютіші вороги – батько і мати». Знайшов ті слова і докази, які стимулювали сина думати, аналізувати і привели у православну віру. Я чудувалася: мати – вчителька зі знанням основ психології – не змогла достукатися до синової душі й розуму, а духівник зміг! Він це умів.

Отець Юрій вінчав нас із чоловіком, виголосивши дивовижну вітальну промову. Про 40 літ у долі людини, про плинність життя, про Фавста…

Коли прийшов жорстокий час чоловікового Великого Переходу, о. Юрій провів його у Вічність. Не забуду миті з цього страшного дня: вже відспівано покійника і трунарі підняли віко. Я в пориві (востаннє!) поклала руку на рідні пальці (холодні, як лід)… Священник відчув біль миті й жестом спинив трунарів, а мені зронив: «Кріпіться, сестро». І я кріпилась…

Потім почалися трагічні сторінки в житті священника Велігурського. Але я не чула про це з його уст, тому переповідати не буду. Скажу лише, що він завжди говорив про необхідність реформування Православної Церкви. Мав конкретний план реформ.

Літа спливали. Від диякона Віталія Поровчука довідалась, що о. Юрій править у Православній Церкві Європейського та Ліонського патріархату. Її патріарх Іриней був у Рівному, освятив церкву, приміщення для якої надав журналіст Володимир Торбіч, виділивши велику кімнату з окремим входом у своєму помешканні. Тоді ж патріарх висвятив Віталія Поровчука. Під дахом однієї церкви поєдналися зрілість о. Юрія та молодість о. Віталія у великій справі служіння Христові та людям.

Я таки зібралася відвідати богослужіння у цьому домашньому храмі. Мінімум церковних атрибутів. Уся служба на ентузіазмі отців Юрія та Віталія. Вразили прихожани. Молодь. Юнаки й дівчата. У них горіли очі. Вони творили Православну Церкву нового для нас патріархату. По-громадянськи захотілось допомогти цим людям. Я мала аудієнцію у владики Іларіона, була на прийомі у мера міста п. Володимира Хомка, та в мене нічого не вийшло. Тоді звернулася до родичів, друзів, приятелів. Вони подарували храму ікони, рушники, бібліотечку духовної літератури. Я офірувала килим «Богатир». То була моя остання зустріч з о. Юрієм.

Прощалась зі священником, коли він лежав у Свято-Покровському соборі в домовині. У велелюдній шані. У білих хризантемах. 5 листопада 2021 року. Молилась. Згадувала все, що залишила ця духовна Людина в моєму житті, в житті моєї родини, моїх численних учнів. Я дякувала Богові за справжнього духівника.

Отець Юрій Велігурський був священником від Бога. Скромний, чесний, мислячий, принциповий. Абсолютно невибагливий. Я бачила, як після одного заходу, коли присутні сіли полуднувати й діставали свої канапки з ковбасою, шинкою, о. Юрій відрізав скибку чорного хліба і помастив його тушкованими овочами зі слоїчка. Вартий уваги приклад для служителів церкви, які втрачають лінію. Отця Юрія парафіяни любили…

Та найосновніше в цьому священникові те, що він по-справжньому любив Україну. З перших днів (годин!) незалежності, коли інші приглядалися, чи це надовго. Він був серед людей, благословляв усі заходи, вболівав за велику справу народну. Це у Велігурському найголовніше. Не помиляється той, хто нічого не робить. По-християнськи простимо йому помилки, бо о. Юрій Велігурський – один із борців і творців нашої Незалежності.

Ірина МІЗЮК, заслужена вчителька України