Політики, які дивляться тільки на поверхню подій, перелякані розмірами, простором Росії, мають її за непоборного велетня. Окрім цієї поверхні, на доказ наводять, очевидно, історичні факти: невдачу походу Наполеона, перед ним – Карла Шведського, а по нім – Вільгельма і Гітлера.
Факти є фактами, лише треба вміти їх пояснити.
Відразу поставлю тезу, яку постараюся довести в цій короткій статті, або бодай показати, що її можна довести. Ця теза: причини успішности, з якою Московщині удавалося позбутися досі всякого наїзника, були не військово-стратегічної, а політичної натури.
Візьмім поход Карла Шведського проти Петра. Всупереч історикам російським і тим українським, які є під їх сугестією, – похід Карла XII-го так само міг скінчитися перемогою шведів, як скінчився їх поразкою. Генерал Юнаків у своїй капітальній праці про «Велику північну війну» (опублікованій у виданнях «Імперат. Воєнно-істор. Об-ва» перед 1914 р.) – доводить, що інвазія Карла поставила була Московщину на край загибелі. Автор Оксфордської історії європейського Сходу твердить, що союз шведського короля з Мазепою був єдина його реальна політична комбінація. Але виправа не вдалася. Чому? Тому, що їй на перешкоді стала короткозора політика європейських держав: по стороні Петра проти Швеції стали Данія і Польща. Цього було забагато для однієї Швеції..
Два роки по Полтаві дипломатії гетьмана Пилипа Орлика вдається втягнути Туреччину у війну з царем Петром. На прутських степах царська армія, разом з Петром, була оточена турками і цареві нічого не лишалося в нормальнім розвитку подій – як капітулювати і стати в’язнем Порти. Можна собі уявити, як такий безславний кінець Петрової кар’єри відбився б на долі Росії!
Але сталося інакше: зваблений діямантами і жіночими чарами цариці Катерини І, яка була при царі (вона була такою самою повією на троні, як і друга Катерина), везір прийняв викуп і випустив царя з його військом із певної катастрофи лише змусивши підписати ганебний для Москви мир, який м. ін. гарантував незалежність України, але якого потім Петрові і не снилося додержувати. Як у 1711, так і 1709 рр. не стратегічна неможливість розгрому Московщини врятувала її, а нефортунна політика державних мужів Заходу і Туреччини.
Виросла ж Росія після смерті Івана Грізного до 1613-го також завдяки політичній нерішучості Заходу. Вже за Івана Грізного не бракувало голосів перестороги далекозорих – та на жаль осамітнених – політиків Заходу перед небезпекою розросту Московщини. Славний дюк Альба, вже в 1571 р. упоминав німецькі імперські Стани не посилати артилерії і взагалі модерного узброєння москалям, бо казав – «коли московський цар сприйме всі новини воєнної техніки, він стане сильнішим ворогом, грізним не тільки для Німеччини, а й для всього Заходу». Але Заходові важніше було гендлювати нині, ніж думати про завтрашню небезпеку. Так само, в ті самі часи, не бракувало зі сторони чужинців, що довго служили в «опрічниках» царя, детальних проектів – інвазії на московське царство зі сторони Білого моря, щоб зруйнувати імперію царя, «одвічного ворога всього християнства і жахливого тирана». Один автор такого проекту інвазії Московщини дораджував навіть, як зібрати потрібну для того армію: так, як в наші часи роблять не раз большовики (в Еспанії, в Греції) – а саме створити міжнародній корпус із маси безпритульних вояків, які, внаслідок тодішніх війн, безпритульними масами блукали по просторах Західньої Европи. Але ні ці проекти, ні перестороги дюка Альби, не зробили в Европі популярною ідею боротися з загрозою московського наїзду. Так само, як не дуже вплинули на російську політику Европи перестороги і дипломатична акція екзильного гетьмана Пилипа Орлика.
Похід Наполеона не вдався, але – як твердять історики Заходу – не через стратегічні причини. Плян цісаря був дійти до Двини й Дніпра і зайняти там оборонні становища, укріпитися на цій лінії, поробити склади всього потрібного для армії, а на Москву рушити щойно навесні 1813 р. Загонистість корсиканця і віра в свою зірку, а також і ради деяких нетерпеливих маршалів, спонукали Наполеона залишити цей плян і погнали – в зимі – на загибіль, якої можна би було уникнути. Непідготованість до зимового походу довершила решту. Деякі автори твердять, що якби інвазія була ліпше підготована, то навіть відступ з-під Москви не приніс би за собою поразки. Відступаючи, французи могли б у Вільні стрінути москалів із своєю армією, удвічі міцнішою від них.
Не в хибності пляну інвазії – твердять ці автори – а в хибах його виконання лежала причина невдачі. Але головна всієї Польщі, Білої Руси, частини московських земель, по наближенню її до границь України, в населенні Росії і навіть серед самої армії почала ширитися деморалізація і дух пораженства. З мемуарів російських того часу знаємо, яку деморалізацію викликало опущення Москви. Відступаючу, розбиту під Бородиним російську армію, якої деякі частини відходили через Москву, дало образами і лайками. В самій армії вже слабнув дух спротиву. Знаємо випадки, коли священики на Білій Русі приводили нарід до присяги цісареві Наполеонові; знаний виступ маршала шляхти на Україні Лукасевича, який на бенкеті підіймав тост за Наполеона. Може це була лише бравада однієї людини, але коли її допускалося в країні, ще зайнятій російською армією, упадок російського престижу в ній. А найголовніше, почалися розрухи серед селян. Пішли чутки, що Наполеон – син Катерини і йде вернути селянам свободу; почалися бунти селян проти поміщиків. Наполеонові дораджували видати універсал про визволення селян… Це могла би бути іскра, якої пожар спалив би армію російську (що складалася ж із селян-кріпаків), захитала б оборонною силою країни і самою позицією царя… Наполеон не зробив цього, навпаки, в деяких випадках власною збройною силою здушував селянські повстання проти поміщиків, не хотів «розплутувати стихію народнього бунту». Тоді цей народній бунт піднявся проти нього ж.
Пізніше він жалкував невикористаної нагоди, як знаємо з мемуарів його адьютанта Коленкура, з яким промчав санками весь довгий шлях від Москви до Парижа в зимі 1812 р. Пізніше зацікавився козацькою «Енеїдою» Котляревського, пізніше доручив надворному історикові Лезюрові написати історію козаків українських (і донських) – очевидно, як елементу, яким завше в історії підважувалася потуга московської імперії. Але було запізно.
Бачимо, отже, що і в цій імпрезі Захід боявся взяти до рук зброю, яку безнастанно проти нього уживала Московщина – починаючи від агітації в Україні проти козацької старшини, в Польщі – проти шляхти, на Балканах – проти «беїв» турецьких, а тепер всюди – проти «буржуазії». А головно, не зважав Захід на момент національний, на многонаціональний склад потворної імперії, на національні лінії поділу, куди найкраще можна було б загнати клин, щоб розщепити Росію. Так було тоді, так самісінько є й тепер. Політика, а не стратегічні причини, винні в невдачі нападів на Московщину.
В Кримську війну (коли Росія оволоділа Румунією), на щастя для Европи і для людськости на чолі європейської політики стояли державні мужі, що бачили далеко. Англія зорганізувала протиросійську коаліцію з Туреччини, з Франції Наполеона III, з Сарденії і з себе самої. Ця коаліція вигнала москалів з Румунії, з Балканів взагалі, розгромила армії царя на Кримі, взяла Севастопіль, затопила фльоту Росії і змусила Миколу І зажити отруї, а нового царя просити миру за ціну понижуючих умов: Росії було заборонено тримати воєнну фльоту і укріплення на Чорнім морі. Там, де політика була на височині завдання, спроби поконання Росії удавалися. Правда, успіх був половинчатий, та цьому знову таки причиною була політика. Західні союзники настирливо жадали від Австро-Угорщини прилучитися до коаліції. Габсбурзька монархія тоді, як ще не була об’єднана Прусією Німеччина, – була першою військовою силою (крім Франції) в Европі; її участь у війні могла би привести до поважніших клопотів в Росії і не так ще захитати її великодержавне становище. Але Австрія лишилася нейтральною, обмежившись військовою демонстрацією на границях… Лише 22 роки по паризькім мирі, що закінчив Кримську кампанію, московський ведмідь, користаючи з розгрому Франції в 1871 році, знову посунув на Балкани. Царські армії вже стояли майже у брам Константинополя, готуючись вступити до нього. Енергійний натиск Великої Британії і концентрація її фльоти на турецькім побережжю, змусили царя відступити і залишити не тільки Константинопіль, але й Балкани.
В 1905 році, під час російсько-японської війни, поразка Росії не перемінилася в катастрофу тільки завдяки приязному відношенню до неї Заходу. Тоді Росія пішла на мир не так під ударами японської армії, як під загрозою революції, яка і вибухла в жовтні 1905 року. Ця революція не була жартом, і лише з великим трудом царатові удалося опанувати її і ввести в русло легальної опозиції (Дума!).
Коли б Росія, розгромлена на Сході, нищена революцією всередині, зазнала би нападу з Заходу, зі сторони Німеччини й Австро-Угорщини, імперія розлетілась би напевно. Бо хто знає, чи поспішили би держави крайнього Заходу на поміч їй, вже непоправно розбитій на Далекім Сході, в розгарі революції всередині, битій свіжими арміями з Заходу. А поміч Америки в 1905 році була виключена – і мілітарно, і психологічно. Але Німеччина того не зробила, навпаки. Вільгельм запевняв царя в своїй приязні. За цю невтральність, своїм західнім сусідам відплатила Росія інвазією на них у 1914 році.
Зупиняючись на теперішніх часах, бачимо те саме: союзники виграли війну з німцями, але програли мир. Що Росія тепер загрожує всьому світові, – це зовсім не через її мілітарну могучість, а через проросійську політику Заходу. Причина її могутности та, що Захід – без потреби – віддав їй Манджурію, порушуючи умову з Китаєм; що не розпочав офензиви на Балканах – на жадання Сталіна і Рузвельта; що віддав москалям Чехію, яку Захід скорше міг взяти сам; що віддав Балкани, можучи їх не віддавати, і лінію Ельби, яку теж міг би не віддавати Москві. Захід сам знищив усі бар’єри, які ставили спротив російській експансії на Заході і на Далекім Сході, не маючи бажання заступити їх власними бар’єрами. Захід абсолютно відмовляється бачити в потворній імперії зліпку різних національностей і абсолютно не хоче прийняти програму розподілу Росії, не хоче користати єдиною ефективною зброєю для розбиття імперії і укоськання її імперіялізму. Що ж дивного, що Росія пухне як ропуха і росте як на дріжджах! Ні при чім тут неможливість наїзду на Росію з Заходу чи зі Сходу, ні при чім простори імперії. Причина зросту російської небезпеки – в індоленції західньої політичної думки.
Так само, коли німецька інвазія 1918 року не вдалася, то причиною була не мілітарна сила розгромленої і військово неіснуючої Росії; невдача інвазії Росії мала за причину західну військову силу, яка не допустила до упадку нової більшевицької імперії, як у 1905 р. врятувала від упадку царат. В 1941-45 рр. відіграла роль та сама причина, а головно – знову індолентна політика націонал-соціялізму, головно на Україні, в Польщі і в Балтику, – яка не захотіла ставити ставку на свободу уярмлених народів, лише поставила на «нову білу Росію» з Власовим… Те саме й тепер роблять політики, які, ігноруючи Україну й інші свободолюбні нації, ставлять на політичного всеросійського трупа Керенського. Ні, легенду (дуже приємну москалям) про неможливість поконати Росію – треба залишити, це лише легенда. Можна говорити про небажання Заходу розвалити московську потвору, не про неможливість.
Чи це причина до розпачі з нашого боку? Ні, хоч факт цей надзвичайно сумний, тим не менше не управнює нас до жадного капітулянства чи зневіри. Супроти цієї байдужносте чи ігнорації Заходу, можемо повторити те, що писав в останнім зшитку, що вийшов в кінці серпня, напередодні війни, львівський «Вісник». Він писав: «Українська проблема, як проблема міжнароднього значіння росла і вибивалася наверх серед найбільш несприятливих умовин. Ні часи найбільшої потуги царату, часи його союзу з двома найбільшими демократіями зах. Европи, ні часи підтримки тими демократіями російської контрреволюції на Україні, ні часи Раппалло (німецько-російської приязні в 1920-их рр.), або загравання Франції з СССР – не ліквідували цієї проблеми. Не потраплять цього й ніякі посуви Сталіна чи Гітлера». І дальше: «Не доводиться говорити – через ту чи іншу хвилеву міжнародню коньюнктуру – про ліквідацію української проблеми… Лише Україна мусить видати людей, які поставили би цю проблему співмірно з її величчю, людей, не манекенів» («Вісник», 1939, кн. 9, стор. 676-677).
Тепер ці твердження можна повторити. Особливо часто й неустанно треба би повторяти останню фразу..
Січень 1950 р. Стаття з книги «Донцов Д. І. Московська отрута. – Київ: Стебляк, 2013. – 296 с.