Через віддаленість душ, закритість на «своєму» виявляти звичайні людські якості – ввічливість, доброту – стає ніби й незручно.
Переступивши рубежі століття та міленіум, відчуваю себе мало не динозавром. Але це й щастя побачити за життя стільки всього. Бо накопичився власний досвід, є розуміння тодішніх та нинішніх реалій, визначилися критерії «можна» і «ні». Радію, що цивілізація стрімко розвивається. Ще донедавна комп’ютер займав три кімнати. Нині він чи не в кожного комфортно уміщається в руці. Та тривожно стає на душі, коли бачу, що люди охочіше зануряться у віртуальний світ, ніж підуть на чай до сусіда, якого до того ж не завжди знають на ім’я. Моє дитинство – це час, коли ігри, спілкування та радість від нього були в пріоритеті. Нині ж ми живемо за кодовими дверима. Вулицями міста рухається стільки транспорту, що не потрібно мріяти жити у мегаполісі. Та чи зробило це нас кращими та добрішими, більш освіченими?
Нинішній час уже звично називають апокаліптичним. Та не думаю, що десятиліття або століття тому людям жилося краще. Адже кожен відтинок людської еволюції має свої випробування. Ніяк не можу зрозуміти, чому один може змилуватися і підібрати беззахисне песеня чи кошеня і влаштувати йому домашній рай, давши турботу та любов. А інший бездумно калічить. Тут якраз і спрацьовує механізм вибору.
У щоденному житті всім дуже потрібні чуйність з боку тих, хто нас оточує, уважність у ставленні один до одного. Привітний монолог із сусідом у ранковій метушні створить настрій на весь день. Відчуваєш приплив оптимізму, віри в життя, просто бадьорості. Проте все частіше місце добрих, гуманних порухів душ, на жаль, займають байдужість, відчуженість, егоїстична замкненість. Маємо цьому якось протидіяти.
Нині гаджети та соцмережі з інтернетом перетворилися на повсякденну потребу. Цифровий світ невблаганно наступає. Людина безболісно звикає до самоізоляції. Зникає потреба спілкуватися вживу. Цифра надасть тобі будь-яку інформацію тут і зараз. А легку стривоженість та негативні передчуття на початках розуміння того, що відбувається, поступово замінять байдужість і смирення перед велінням часу.
А як же бути, коли хочеш почути слова потіхи, доторкнутися до чиєїсь руки, замилуватися посмішкою, обмінятися розуміючим поглядом, вслухатися в музику неповторного у кожного з нас тембру голосу?
Хочеться обійняти всіх людей, по-дружньому нагадати їм, що «на носі» весна. Підіймімо голову до ясного неба, не прогавмо перших квітів у такому таємничому цієї чарівної пори лісі. Згадаймо, що ми – земляни. До того ж людська стезя по цій, захаращеній непотребом, землі дуже коротка. Вона своїми плодами та соками зіткала нас у лоні матері, вона ж і прийме у свої лагідні долоні, коли прийде пора. Вона свята, як і вода, і повітря, і все, що нас оточує. Не шкодуймо тепла своєї душі для тих, хто на нього чекає, радіймо першим листочкам та п’янкому повітрю. Шануймо та оберігаймо тих, хто розділяє мить поруч із нами. Не дозвольмо байдужості оселитися в нас. Комусь подаруймо посмішку. А з кимось просто перекиньмося словом. Повірте, це засвітить ваші очі, зігріє душу і додасть світові благословенної доброти.
Галина ГРИЦЮК