Є постаті, присутність яких у культурі відчутна, але водночас – парадоксально приглушена. Їхні імена ніби існують, але не звучать на повен голос. Саме до таких належить Борис Тен – людина виняткових мистецьких обдарувань, геніальний перекладач, священник, в’язень ГУЛАГу, український Бористен, шлях якого до власних «зоряних садів» виявився надто складним для офіційного канону.
За життя він не був гідно пошанований, а після смерті його ім’я й далі перебуває в дивному напівзатінку. Шевченківську премію йому не дали совєти – і це зрозуміло: визнати колишнього в’язня Дальлагу, священника Української автокефальної православної церкви радянська влада не могла. Але не ввести сьогодні до канону української літератури автора геніальних перекладів «Одіссеї» та «Іліади» – це вже позиція забуття.
А між тим ми маємо те, чого не мають ні росіяни, ні поляки: українського Гомера. Маємо Бориса Тена – і Гомера, Платона, Аристотеля, Есхіла, Арістофана неперевершеною українською мовою. Його переклади Шекспіра, Гете, Шиллера, Словацького, Міцкевича – зразки поетично-технічної досконалості та глибокого «відчуття світу в часі». А ще – унікальне поєднання двох талантів: драгомана і музиканта, переклади для оперних театрів Києва, Львова, Харкова.
Що ми насправді знаємо про нашого земляка, окрім скупих вікіпедійних фактів?
Про Бориса Тена (Миколу Хомичевського) можна писати книги. Можна знімати фільм – історія кохання гулагівського в’язня та співачки з Житомира Нари Ковальчук драматичніша за сюжети багатьох голлівудських мелодрам. Але навіть дисертації про його творчість досі не існує.
Втім, дещо ми таки маємо – книгу Петро Кралюк «Борис Тен». Її можна назвати мистецькою біографією, спробою неупередженого погляду на життя митця: від рідного порогу в Дермані – через навчання, революцію, священницьке служіння, поетичну й перекладацьку творчість, ГУЛАГ і любов, воєнне лихоліття – до тихої, але неспокійної житомирської гавані.
Гортаєш книгу – і слово «дещо» зникає саме собою. Бо в ній багато: літературознавчі оцінки, філософські роздуми про час, у якому жив Борис Тен, посилання на музейні, архівні матеріали, епістолярій перекладача. Чітко й переконливо виписане історичне тло – становлення і руйнація УАПЦ, революційні події, репресії, післявоєнна радянська Україна. При цьому книга читається легко і швидко.
Саме з автором цього видання ми, рівненські вчителі української мови та літератури, мали змогу зустрітися напередодні Різдва. Почули дискусійні тези, несподівані факти, думки, що змушують переглядати звичні оцінки.
Зустріч була символічною: Борис Тен народився в грудні. Розмова про нього відбулася також у грудні – попри ранкові обстріли міста й відсутність світла. Запалені свічі додали атмосфери, а спілкування – спокою в розтривожені душі.
Ми почули історію родини священника Василя Хомичевського, де формувався майбутній митець. Почули і про ранній, модерністський період поета, і про його зближення з неокласиками, і про сонети, якими він листувався з дружиною Нарою. У книзі Кралюка подано чимало поезій Бориса Тена – щоб відчути стиль і внутрішній ритм поета-перекладача. Один із розділів присвячено його єдиній поетичній збірці – «Зоряні сади».
Глибока релігійна освіта (Клеванське духовне училище, Волинська семінарія, Київська духовна академія) привела Бориса Тена до керівництва УАПЦ і служіння в Софійському соборі. А далі – стандарт 1930-х: «трійка», 10 років таборів, Владивосток.
Чи було співробітництво з табірною адміністрацією? І що допомогло вижити? Кохання. Нара Ковальчук їде за Борисом Теном на Далекий Схід, залишає чоловіка, кар’єру. Як пише Петро Кралюк, цей учинок ірраціональний – і можливий лише з любові. Вона стає Ковальчук-Тен, працює у філармонії, народжує сина Василька. Але навіть звільнення не дозволяє родині жити разом.
Друга світова війна приносить нові випробування: мобілізація, полон, робота в таборах, Німеччина. Можливість залишитися на Заході – і повернення. Чому? Перемагає рідна земля й сім’я. У фільтраційних документах Борис Тен пише українською і називає війну просто війною. Йому дозволяють працювати, але не жити з родиною. Їх розділяє Тетерів. Є човен – і є кохання.
Окремий розділ книги присвячений перекладам «Одіссеї» та «Іліади». Російський письменник Корній Чуковський, який добре знав українську, писав Борису Тену: українська мова створена для гекзаметрів Гомера. Він назвав цей переклад подією не лише української, а й світової літератури.
Шевченківську премію Борису Тену не дали. Натомість у 1977 році вручення польської нагороди змусило радянських чиновників «помітити» митця. Згодом була премія імені Максима Рильського.
Борису Тену справді личить слово «митець». Театр у таборі, хори, вертепи, підручники, педагогічна діяльність, любов до дітей. Його «Заповіт учителя» знають багато хто – не знаючи імені автора.
Фінальна дискусія зустрічі була неминучою: Борис Тен – радянський, нерадянський, антирадянський? Псевдонім, церква, ГУЛАГ, боротьба за мову, езопова мова, ідеологічні реверанси як умова виживання – все це складає портрет нерадянського митця, якого ще належить прочитати.
І завершити хочеться його словами, які сьогодні звучать надто актуально:
Бо всіх єднає нас одна мета –
З ланів Вітчизни й від своєї хати
Загарбника нечистого прогнати…
Знаймо своїх – і будемо мати своє.
Мирослава ЖОВТАН
Редактор сайту «Сім днів» і журналіст стрічки новин. Працює з оперативною інформацією, готує новини та долучається до створення авторських матеріалів для сайту.
Має значний досвід роботи у медіа. Протягом 1991–2009 років був технічним редактором газети “America” (Філадельфія, США), де відповідав за дизайн і верстку, підготовку графічних матеріалів, фоторепортажів та готового макету видання.
Володіння англійською мовою використовує для перекладу матеріалів, підготовлених у межах грантових проєктів, які редакція публікує на окремому піддомені для іноземних читачів.