Лауреат обласної премії в галузі народного хорового мистецтва імені Федора Гощука поставився до її присудження не те, щоб байдуже, а якось буденно. Бо невгамовний працелюб Богдан Столярчук ніколи не був ласим до посад, титулів і регалій. А зароблені кропітким трудом гроші вкладає не в примарні цінності, а в книги, які видає за власні кошти, і на встановлення меморіальних дошок видатним митцям краю.
Невтомний воскреситель призабутих імен
Про те, що йому присудили обласну премію в галузі народного хорового мистецтва імені Федора Гощука, професор кафедри музикознавства, фольклору та музичної освіти РДГУ Богдан Столярчук довідався від друзів і знайомих, які привітали мистецтвознавця з черговою в його житті відзнакою. Сам же лауреат поставився до цього не те, щоб байдуже, а якось буденно. Бо невгамовний працелюб ніколи не був ласим до посад, титулів і регалій. А зароблені кропітким трудом гроші вкладає не в примарні цінності, а в книги, які видає за власні кошти, і на встановлення меморіальних дошок видатним митцям краю.
Цього разу отриману премію Богдан Йосипович планує передати на придбання для наших Захисників засобу радіоелектронної боротьби.
Богдан Столярчук ніколи не був ласим до посад
На пропозицію дати інтерв’ю для «Семи днів», де він опублікував десятки й десятки краєзнавчих досліджень і розповідей про визначних краян-митців, Богдан Столярчук зголосився вкрай неохоче. Мовляв, а про що писати?
– Ну, вже так вийшло: жив – не жив, – розводить руками чоловік, в очах якого зачаїлося незвідане умиротворення. – Завжди кажу студентам, що ні за чим не жалкую. Шкода лише, що так швидко пробігло життя. А воно навіть не пробігло, а промайнуло. Коли був молодим, бувало, казав батькові: «Та-й-й, я ще встигну». А він, хитаючи головою, заперечував: «То тобі тільки так здається, що встигнеш. Не зоглядишся, як спливуть роки, і збагнеш, що нічого не встиг». Так практично і вийшло.
Зрештою, митець ні на що не нарікає, не прибідняється і не вдає з себе «святу скромність». Богдан Столярчук ніколи не був ласим до посад. Він вдячний долі, яка повсякчас вела його незвіданими шляхами. Та й гріх було б Богданові Столярчуку гнівити Бога, який обдарував його стількома талантами – музиканта, поета, фольклориста, педагога, краєзнавця й енциклопедиста. Він сповна реалізував себе як самобутній виконавець і керівник художніх колективів, письменник і вчений. Удостоєний звання «Заслужений діяч мистецтв України», нагороджений почесним знаком «Відмінник освіти України», орденом «Хрест святого Георгія», Золотою медаллю української журналістики та медаллю «За збереження національних традицій». Став лауреатом багатьох літературних і мистецьких премій, в тому числі й імені Бориса Тена, Авеніра Коломийця, Германа Жуковського, Грицька Чубая, Івана Шишка, Світочів. Член шести творчих спілок і наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. І це далеко неповний перелік набутку людини, яка своїм плідним творчим життям залишає по собі нетлінний слід історії.
Митець втратив лік виданих ним книжок
Цілої газетної полоси не вистачило б, щоб перерахувати лише назви поетичних збірок Богдана Столярчука, написаних на його слова пісень, мистецтвознавчих і народознавчих праць, навчальних посібників і методичних рекомендацій, наукових праць і упорядкованих видань. Богдан Йосипович і сам не може сказати, бо не рахує, скільки видав повноцінних довідників, посібників, методичних розробок, енциклопедій, покажчиків, книг нарисів, лірики, а ще різного роду досліджень, що надруковані у збірниках, альманахах і журналах. Рівненська обласна наукова бібліотека ще у 2007 році до 60-річчя митця випустила багатосторінковий бібліографічний покажчик «Причастя словом» з переліком його доробку, який відтоді суттєво збагатився.
«Мене робота шукає і тримає на світі»
Завжди при ділі Богдан Столярчук дивує всіх, хто давно його знає, своєю невичерпною працездатністю. Дехто жартує, мовляв, у сивочолого професора не одне, а два серця, а в добі не 24, а цілих 26, а то й 28 годин. Щодня кудись поспішає: то на лекції в університет, то на урок у музичну школу, то в обласну наукову бібліотеку. Знаходить час на роботу в архівах, і не лише рівненських. А ще пише вірші, кладе на ноти власні й твори багатьох рівненських поетів… «Мене робота шукає і тримає на світі», – каже він. Богдан Йосипович, як зізнався, ніколи нічого не робить насильно, а береться за те, до чого натхнення приходить. Може вірш писати в дорозі. «Рядок-другий, чотири рядки, – говорить співрозмовник, загадково усміхаючись одними лише очима. – Воно десь відкладається, а потім усе зібране якось відпрацьовується, приводиться до пуття». А може з головою заритися в архівних документах, забувши про все на світі. Це йому, як зізнається, страшенно подобається: «Мені навіть запах у них приваблює. Люблю знаходити цікаві матеріали про людей, яких мало знають».
Доленосна зустріч
У царину хіромантії, як він каже, Богдана Йосиповича заманила сама доля, підлаштувши зустріч, що змінила його життя.
– Тоді ще молодим був, не тільки музикою займався, хотілося ще чогось. Отож почав відвідувати літературну студію «Провесінь» при «Клубі творчої молоді», де збиралися Микола і Любов Пшеничні, брати Микола та Юрій Берези, Микола Тимчак та інші. Часто «бігав» у «Червоний прапор» до Григорія Семеновича Дем’янчука та до хлопців з редакції газети «Зміна». Мені з ними неабияк цікаво було, тому завжди крутився в їхньому колі.
А одного року під час всесоюзного Шевченківського свята на Рівненщину приїхали багато письменників з Києва – Борис Олійник, Віталій Коротич, Віктор Кава… А ще Микола Сом, з яким Богдана Столярчука познайомив Григорій Дем’янчук.
– І ось у нас відбулася така розмова, – впершись об поставлений на стіл лікоть, пригадує Богдан Йосипович, – кажу до Сома: «Миколо Даниловичу, в нас тут такі цікаві постаті є, може, хтось приїхав би з Києва і написав про них?» «Ніхто не приїде, – сухо обірвав він, – засукуй рукава, якщо хочеш дослідити, і працюй». Мене це якось так глибоко вразило, що почав ходити по архівах і вести свої краєзнавчі розвідки.
Робота з архівом
Вперше Богдана Столярчука до архіву завів його друг і наставник Григорій Дем’янчук, уже тоді знаний на Рівненщині журналіст, письменник і краєзнавець. «Він навчив мене, як працювати з документами, – каже Богдан Йосипович, – привив любов до архівів». Хоча, як зауважує співрозмовник, працювати з архівними документами нелегко, тут потрібні неабияка посидючість і наполегливість. Отож не кожному це під силу.
Якось, принісши на лекції своєю книжку «Мої родинні витоки», яка веде родовід від 1760 року, Богдан Столярчук запропонував студентам піти в архів і дослідити власні родинні коріння. То лише одиниці відгукнулися на його заклик. А ще був випадок, коли вийшов перший том видання «Митці Рівненщини». До краєзнавця звернулася жінка, яка приїхала з Решуцька. «Там про мого дядька, який був актором, згадується, – мовила вона. – Але так мало написано, а я хотіла б більше дізнатися». Богдан Йосипович завів її в архів і попросив дати жінці матеріали, які він досліджував. Через день знову навідався до архіву, а за одне поцікавився, які успіхи в його протеже. Виявилося, що жінка хвилин 20 посиділа над документами і пішла, більше не повертаючись. «Мабуть, думала, ось зараз відкриє папку, а там – про її дядька стільки! – Богдан Йосипович артистично зводить погляд до стелі. – Столярчук нічого не «накопав», а я от знайшла. Ось така робота в архіві».
Сумнів викладача взяв за живе
Першим вагомим доробком, яким увінчалася трудомістка дослідницька робота Богдана Столярчука, став енциклопедичний збірник «Контрабасисти України», що побачив світ у 1992 році. Він став не лише першим в Україні такого роду біографічним словником, а й, як зізнається автор, його найулюбленішим виданням.
– Усе почалося ще тоді, – підсунувши під собою стілець продовжив розповідь Богдан Йосипович, – коли я закінчував Одеську консерваторію. Якось мій викладач Юрій Мироненко каже мені: «От якби таке зробити, щоб зібрати інформацію про всіх контрабасистів». Ти цього не зробиш – це дуже складна справа». Мене це зачепило за живе. Як це я не зроблю? – насупив брови співрозмовник. – І пішло-поїхало.
Згодом, коли Богдан Столярчук почав працювати на кафедрі фольклору в Рівненському державному інституті культури, зібрав матеріали про фольклористів, далі – про композиторів, художників, викладачів, диригентів, керівників творчих колективів. Так згодом з’явилися такі оригінальні доробки, як «Фольклористи Рівненщини», «Композитори Рівненщини». А в 1997 році народилося ще одне унікальне в Україні видання – енциклопедичний довідник «Митці Рівненщини», де вміщено довідки про творчий і життєвий шлях майже півтори тисячі видатних людей краю. Коли Богдан Йосипович репрезентував свою книжку в Інституті імені М. Рильського та журналі «Народна творчість та етнографія» в нього запитали, скільки людей працювало над книжкою, всі дуже здивувалися його відповіді. «У них, – пояснює чоловік, – підготовкою енциклопедичного видання займалися більше 20 дослідників, бо це дуже об’ємна робота, а мені вдалося осилити її одному». Ще більший подив у столичних колег викликало те, що він самотужки й видав цей енциклопедичний довідник. І не тільки цей.
Дослідник видав серію книг про диригентів
Краєзнавець ось уже впродовж майже півстоліття досліджує забуті й маловідомі імена митців, чиї життєві й творчі шляхи пов’язані з Рівненщиною. Дослідник видав серію книг про диригентів – В’ячеслава Старченка, Григорія Глотка, Богдана Депо, Євгена Кухарця, Миколу Калітинського. Написав про композиторів Михайла Каганова, Володимира Толканьова, Ярослава Калюха, бандуриста Анатолія Грицая. Зберіг для наступних поколінь пам’ять про хормейстерів Івана Корсюка, Володимира Пекаря, Марію Афонченко, Володимира Островського, Ореста Олійника, актора Володимира Сніжного, художників Миколу Годуна та Валентина Колосова, співачку Тетяну Перенчук, Марію Сабат-Свірську та інших самобутніх особистостей. Він по суті відкрив для сучасників такі славні, але призабуті імена, як українського композитора Сергія Козицького, композитора Германа Жуковського… У краєзнавчому доробку Богдана Йосиповича – видання «Дорогобуж на Волині – 925», «Дмитрівка на Рівненщині: історія, культура, постаті».
Увіковічнення пам’яті про славетних краян у Богдана Столярчука не обмежується дослідженнями і написанням книг. Так, скажімо, він став ідейним натхненником заснування обласної премії в галузі музичного мистецтва імені Германа Жуковського – народного артиста України, лауреата Державної премії СРСР, який народився у 1913 році на Радивилівщині. А також був одним з ініціаторів відкриття у залі камерної та органної музики кімнати-музею композитора (мало хто знає, що Герман Жуковський написав музику до 36 художніх фільмів), де зібрано деякі його особисті речі, листи, відзнаки, окремі твори, які передали рівнянам рідні та друзі митця. Богдан Столярчук за власні кошти встановив у Рівному меморіальні дошки краєзнавцеві та журналісту Іванові Пащуку, диригенту, народному артисту України Богданові Депо, співаку Миколі Бешті, фольклористу Юрієві Цехміструку, хормейстеру Петрові Фесаю, в Радивилові – Германові Жуковському, а також Дмитрові Ушинському, на честь якого названо рідне село Богдана Йосиповича – Дмитрівку.
Докопався до родинних витоків
Взятися за дослідження родинних витоків Богдана Йосиповича під’юдив також, здавалося б, буденний випадок. Одного літа з ансамблем «Горина» та інструментальною групою, яку він вів, поїхали на Підляшшя. Там їм влаштували екскурсію в старовинному палаці, де на стіні однієї з кімнат Богдан Столярчук побачив «родинне дерево». І тут його осяйнуло: «А чого я не можу це зробити?»
– Тоді, крім діда, прадіда (як звали), ми нікого не знали, – знизує плечима співрозмовник. – І не давали знати. Тож, не довго думаючи, їду в Дорогобуж, звідки походила моя родина. Куди звертатися? Першим ділом – у церкву. А там нічого нема. Староста розповів, що всі папери спалили, а якщо щось і залишилося, то, мовляв, шукайте в будівлі біля «білого дому» (тобто архіві) в Рівному.
Під час літніх канікул Богдан Йосипович з головою зарився в архівні документи. Бувало, працював до восьмої вечора, аж поки не «попросять», шукаючи будь-які згадки про своїх рідних.
«Аж раптом вони почали мені снитися… – чоловік робить інтригуючу павзу й веде далі. – Навіть ті, кого за життя ні разу не бачив. Я тоді пішов до отця Олександра, настоятеля храму Різдва Пресвятої Богородиці в Тиннному, і кажу йому, от така й така справа – вони мені сняться. До чого б це? «Це ви їхні душі потривожили», – пояснив священник і порадив поставити за упокій рідних свічечки. Так я й зробив, і вони перестали снитися».
«Мої родинні витоки»
За п’ять років дослідження документів в архіві, пошуків у метричних церковних книгах, які вели в селах Дорогобуж і Тайкури, записів свідчень старожилів, свояків та односельців Богдан Йосипович зібрав літопис великої родини Столярчуків із Гощанського району. Докопався навіть до того, що його предки по батьковій лінії входили до списку реєстрових козаків. Проведена робота краєзнавця увінчалася виданням у 2006 році книги «Мої родинні витоки» на 350 сторінках, густо насичених унікальними ілюстраціями.
+++
Напевне, немає жодного року, щоб Богдан Столярчук не видав якусь книжку чи не видав на гора оригінальну краєзнавчу розвідку. Позаторік, скажімо, видруковані під назвою «Любов і гріх» вибрані його ліричні твори. А нещодавно – збірник покладених композитором Миколою Корнійчуком на вірші Богдана Йосиповича пісень «Перебирає вітер коси». Автор прочитав куплет-приспів з однойменної пісні, яка йому, вочевидь, особливо дорога:
«Русява жінка полонила,
Бентежить молоді літа.
В очах її любов світилась,
А серце піснею зліта».
… Помовчавши хвилину-другу в романтичному задумі, Богдан Столярчук зітхнув і підвівся зі стільця. «Ну що, – мовив він, – мені пора». І вже наче сам до себе додав: «Поки живий, то і йди».
Василь ГЕРУС
Читайте також:
- Ракетний удар по Рівненщині: СБУ відкрила кримінальне провадження
СБУ розпочала кримінальне провадження за фактом ворожого обстрілу об’єкта інфраструктури на Рівненщині Співробітники Управління СБУ у Рівненській області розслідують черговий воєнний злочин рф за ст. 438 Кримінального кодексу України (порушення законів та звичаїв війни). За даними слідства, близько 8 ранку…