Ніні Миколаївні та Миколі Григоровичу Лисянським за 70 років. І вони відмовилися від евакуації. Як ставитися до такого рішення дітям, які виїжджають? Як поважати такий вибір? Переконувати у зворотному, умовляти, вивезти їх силоміць?
Із такою непростою проблемою зіштовхнулися сім’я Альони та Юрія Лисянських із м. Рубіжне, що на Луганщині (у березні цього року вони приїхали до Здолбунова).
Пані Альона – практикуючий психолог. У них з Юрієм прекрасна сім’я, народили та виховують разом 17-тирічного сина Владислава. Із початком війни зіштовхнулися з тим, що батьки категорично відмовилися покидати свій дім.
– Важко це прийняти, – каже пан Юрій. – Дуже важко. Немає упевненості – побачиш ти їх, чи вже більше ніколи цього не буде… Нам потрібно було дістатися до центру міста, куди приїхали під обстрілами евакуаційні автобуси. Бігли й не знали, чи самі добіжимо до тих автобусів, чи не поранять нас, чи не розірве нас на шматки, чи вистачить місця у транспорті… Думалося: «Можливо, це і краще, що батьки залишилися вдома і їх не обстріляють». Та й невідомо було, куди ми їдемо, чи доїдемо, чи по нас не стрілятимуть у дорозі. Та чи волонтери, які приїхали за нами, не російські?
Щодо переїзду. Ми спілкувалися з батьками на цю тему не один раз… Місто тоді вже зазнало руйнувань. Обстріли велися досить інтенсивні. Не припинялися ні на день. Коли я вийшов на вулицю перед евакуацією, то побачив, що майже кожен будинок сусіднього кварталу зазнав руйнації. Наш двір на фоні загальної картини мав ще «пристойний» вигляд. Але це сьогодні. Як батькам залишатися? Гарантій, що житимеш завтра, немає ніяких. Ми казали мамі з татом: «Не можна так чинити! А ви про нас подумали? Це не етично з вашого боку. Як нам потім жити з цим? Згодом зникне зв’язок, – як зможемо спілкуватися з вами?»
– Прийміть реальність такою, якою вона є, – відказав тато. – Буде, як буде.
Пані Альона певною мірою погоджувалася з цим, хоча були й інші аргументи:
«Для нас це нормально, коли в людини є своя думка… Мама і тато (батько родом із Горлівки) все життя прожили в Рубіжному. Вони, як і ми, мешкали в п’ятиповерхівці поряд із нашим будинком. У якийсь момент у них з’явилося упередження, що за межами нашого міста вони нікому не потрібні. Батьки казали: «На підлозі у шкільному спортзалі ми спати не будемо. Краще на своєму ліжку в розбитому будинку».
Ми запевняли, що перевеземо їх до Старобільська. Будуть жити у моїх родичів. Там є дім, город. Займатимуться господарством. Але вони нас не чули. Запевняли, що мають крупи й іншу їжу. Що вже якось прилаштувалися до нових умов.
На той час вже не було газу, води, електрики. Не можна було прийняти навіть душ. У них стерлася межа норми… Стрілянина стала нормою. Під час обстрілів ходили по воду. У мами було осколкове поранення в руку та ніс. Тато під час походу по гуманітарку впав і пошкодив коліно та ребра. Але у них в під’їзді жили люди на кожному поверсі. Відповідно це їх теж переконувало, що залишитися – це нормально.
11 березня у батьківській квартирі шибки від вибухів просто посипалися. Тато плівкою забив вікна. А на вулиці тоді було мінус 15 градусів морозу. Ми їх запрошували до себе, умовляли. Батько спав на своєму ліжку, під двома одіялами, хоча в квартирі було 10 градусів, але до нас не прийшов. Він жив у себе вдома.
Мама – теж боєць. Працює у свої 75-ть на двох городах, поливає землю, носячи воду, їздить на велосипеді. Має бійцівський дух. Її внутрішній стержень вже ніхто не зламає. Ми пишаємося цим… Вона залишилася зі своїм чоловіком (якби він мав бажання покинути зону бойових дій, вона теж би поїхала разом із ним). Сама ходила на зустріч із кадировцями, відчиняла їм двері квартири своїх дітей, щоб російські військові не ламали їх…
Настав момент, коли батьки поставили нас перед фактом: «Ми будемо тут до перемоги». А в нас серце досі не на місці. Ми живемо з думкою про них. Лягаємо спати, прокидаємося і думаємо про них… «Як мама, як тато? Що їли, куди ходили? З чого складається їхній день?»
…Вони, батьки, на переконання пані Альони, бійці. Їхня внутрішня сила духу допомагає сьогодні зорієнтуватися дітям у тому, як вижити. Це на рівні підсвідомості.
«Ми віримо, – каже пані Альона, – що ще зустрінемося з ними. У нас ця надія живе в серці».
Олена МЕДВЕДЄВА