Тоді, коли Валерій Грушецький повертається зі сходу за кермом рефрижератора з цифрою “200”
Зазвичай кажуть, що шлях додому – коротший і легший. Але для Валерія ГРУШЕЦЬКОГО – водія Рівненської телекомпанії ІТV – навпаки, виснажливий. Не фізично, а емоційно, адже в дорозі йому доводиться відповідати на дзвінки батьків та рідних загиблих у боях з окупантами. Останні чотири місяці волонтер, доставляє тіла Героїв у Житомирську, Хмельницьку, Волинську, Івано-Франківську, Львівську та Рівненську області та живе у вирі гострого болю, невимовного смутку і безжальної смерті.
| Валерій Грушецький – 48-річний рівнянин, живе в передмісті Рівного. З дружиною Надією виховують двох синів і дочку (старшому – 17, а дівчинці – 11 років). Валерій працює водієм у місцевій телекомпанії ІТV. З 2014 року подружжя займається волонтерством – допомагають українським захисникам, які боронять рідну землю від рашистських окупантів. |
До ДАРу повернулася “стара гвардія”
Читайте також: Волонтер вивіз з найнебезпечніших районів більше півсотні людей
Війна у двері родини Валерія та Надії Грушецьких постукала навесні 2014 року:
– Усе почалося з того, що наш кум, Олег Бондар, 2014-го пішов добровольцем захищати Україну, – розповідає Валерій Грушецький. – Служив ротним у батальйоні територіальної оборони “Горинь”. А оскільки на той час українські захисники (самі пам’ятаєте) фактично були босі-голі, то ми з Надією взялися забезпечити його усім необхідним.
Невдовзі Валерій натрапив у соцмережах на інформацію про групу людей, котрі згуртувалися для підтримки ЗСУ. Отож він з дружиною Надією, з якою виховують двох синів і дочку, влилися у волонтерський рух. Згодом на його базі створили Громадську організацію ДАР (Допомога армії. Рівне). Валерій відповідав за фінансову звітність, доставку речей, їх розвантаження на складі. Надія займалася організацією благодійних ярмарків, виготовленням тушонок і консервацій, які відправляли на фронт тощо.
– У 2014 році нас у ДАРі було близько 300 людей – різного віку, роду занять, соціального статусу, – каже очільниця волонтерського штабу при Будинку ветеранів АТО Вікторія Шинкаренко. – З часом чимало ДАРівці відійшли від справи. Залишився лише основний склад. А коли розпочалася повномасштабна війна з росією, більшість повернулися у волонтерську родину. Кожен знову взявся за свій напрям. Перші три тижні, створивши групу швидкого реагування, працювали практично цілодобово, адже існувала реальна загроза нападу на Рівненщину з київського напрямку. Якщо б хлопці не втримали там ворога, то в нас було б те саме, що й у Чернігівській, Харківській чи Київській областях.
До оточеного Чернігова пробилися з другої спроби
У перший же день нападу ворога повернувся до волонтерства й Валерій Грушецький.
– 24 лютого прокинувся не те що з відчуттям страху, – згадує він. – Просто було тривожно. Не давала спокою думка: “Що робити?”. А робити щось треба було. Ворог не чекав, коли ми отямимося. Отож уже за годину-другу, коли ми зібралися разом, на другий план відійшли миттєве спантеличення, якісь особисті справа і клопоти.
До звичних обов’язків Валерія додалися поїздки на фронт, куди доставляв захисникам військове спорядження, необхідні речі, медикаменти, продукти. А згодом вирушив за полеглими героями.
– Те, що рано чи пізно доведеться займатися доставкою загиблих, було очевидно, – каже Вікторія Шинкаренко. – У 2014 році я особисто їздила на схід, звідки привозила тіла бійців. Тому з 24 лютого було зрозуміло, що це буде. Від цього нікуди не дінешся. І буде значно масштабніше.
Вже за кілька днів від початку повномасштабної війни почали звертатися рідні загиблих захисників.
– Зазвичай зверталися по телефону, – розповідає вона. – А того разу до Будинку ветеранів прийшли молода дівчина з хлопцем. Волонтерський центр тоді нагадував гирло вулкана – туди-сюди сновигали люди. Молоді люди були надзвичайно скромними. Вони години зо дві прочекали, поки я змогла вислухати їх. Дівчина звернулася з лаконічною фразою: “Допоможіть мені забрати мою маму”.
Загибла жінка, Наталія, ще з 24 лютого лежала у моргу в Чернігові, який на той час був в оточенні. У дочки було багато знайомих серед військових, які служили разом з мамою в Новоград-Волинському. Всі обіцяли допомогти привезти тіло загиблої, але через інтенсивні бої та оточення рашистами Чернігова не змогли. А коли загинув командир, дівчина втратила будь-яку надію.
– У них був номер телефона моргу, – веде далі Вікторія. – Патологоанатом підтвердив, що така жінка справді є. “Приїжджайте, – мовив, – але навряд чи доїдете до нас”. Завантаживши “швидку” дизпаливом, свічками та павербанками, продуктами, медикаментами і вирушили в дорогу. Але до Чернігова не доїхали, дістались тільки до лінії бойових дій. Там під час обстрілу машину пошматувало осколками, волонтери повернули назад.
Через тиждень рівняни повторили спробу.
На цей раз вони все ж прорвалися до Чернігова.
– Але про свій приїзд морг не попередили, – каже волонтерка. – А щоб відшукати тіло загиблої Наталії, патологоанатому під постійними прильотами ворожих снарядів знадобилося десь зо три години.
На зворотному шляху рівняни забрали хворого з лікарні і тіло Наталії. Поховати жінку змогли лише 23 березня.
– Діти не очікували, що ми їм допоможемо, – підсумовує Вікторія. – Дякували, залишили свої контакти, щоб зверталися до них, якщо потрібна буде допомога. Та не тільки вони дякують. Дехто пропонує талони чи гроші на пальне. Я відмовляюся, а вони наполягають: “Візьміть, мовляв. Може, треба буде ще чиюсь дитину додому привезти”.
У середньому розхід палива у рефрижератора 17 л на 100 км. Останнього разу, наприклад, на схід за загиблими «ДАРівці» їздили двома машинами: одна – на північний напрямок України, інша – на південний. Загальний кілометраж становить 6 500 км. Попри те, що волонтерам продають пальне за знижкою, заправка рефрижераторів обійшлася у 65 000 грн. Частину грошей на пальне волонтери отримали завдяки гранту від американської організації Nova Ukraine. Ще частину виділила Рівненська ОВА. Решту придбали за гроші з благодійних внесків.
За чотири дні проїхали 17 областей і Молдову
У лютому й березні за загиблими їздили звичайною “швидкою”, погода дозволяла. Але коли стало теплішати знадобилися рефрижератори, які волонтери називають “рефами”. Його допоміг купити місцевий підприємець, згодом волонтерський центр отримав від нього ще одну машину.
У волонтерському центрі при Будинку ветеранів нині є три водії, які їздять на схід за тілами загиблих захисників. Валерій Грушевський, зі слів Вікторії Шинкаренко, – найстійкіший.
– Валєра – безвідмовний і надійний, – каже волонтерка. – Інших (не в образу їм) називаю “одноразовими”. Ні, не подумайте! Абсолютно нікого не засуджую. Я розумію, що в кожного своя психіка: просто людина може або не може. А чи можеш, пересвідчишся лише тоді, коли спробуєш. Є такі, кого при погляді на трупа просто вивертає. Нічого дивного. Мерці мають специфічний запах. Особливо зараз – у спеку. Десь, можливо, з мішка виглядають людські кістки… Не всі можуть на це спокійно дивитися. У когось блювотний рефлекс спрацьовує. Це захисна реакція організму. Нічого поганого в цьому немає.
Від початку повномасштабної агресії рф Валерій здійснив двадцять поїздок на схід, у район Бахмута, Краматорська, Дніпропетровської та Миколаївської областей. Половина з них – за загиблими захисниками. Уперше за вбитими їздив у березні. Тоді привезли чотирьох полеглих, а найбільше – під час останнього рейсу, 19 Героїв.
– Одному вирушати в таку дорогу важко. Отож я зголосився поїхати з людиною, котра вже привозила загиблих, – розповідає Валерій. – Тоді ми їздили у Новий Буг Миколаївської області. Та поїздка, як виявилося, була чи не найлегшою. Ще не було такого інтенсивного обстрілу. Та й забирали лише тіла чотирьох загиблих. Єдина незручність – погані дороги. Перший раз доставили “200-х” з Житомирської області та Рівного. Здебільшого загиблих захисників забирали з Миколаївської та Дніпропетровської областей. А найчастіше з самого Дніпра.
Найдовшим у Валерія Грушецького видався останній рейс, маршрут якого пролягав через Краматорськ, Новомосковськ, Кривий Ріг, Миколаїв, Білгород-Дністровський, Хмельницький, Івано-Франківськ, Львів, Луцьк, Рівне. Туди, на фронт, доправили автомобілі, посилки для військових, а назад везли загиблих героїв. За чотири дні проїхали 17 областей і Молдову. Спідометр зафіксував 3 400 км.
– Дорогою трапилося кілька форс-мажорних ситуацій, – каже Валерій. – Довелося стати пішоходами, годин сім чекати неподалік лінії фронту, допоки нас звідти не забрали. На зворотному шляху виявилося, що навігатор не показує. Тож доїхали до Затоки, а там міст підірваний. Змушені були об’їжджати через Молдову.
Зрештою без пригод не обходиться практично жодної поїздки.
– Хвилювання були під час перших двох-трьох поїздок. А далі якось звикається. Зараз, коли їдемо в зону бойових дій, бачимо спалахи, вогонь, дим, чуємо вибухи… Але в таких випадках думаєш про хлопців, які в епіцентрі пекла. Якщо їм не страшно, то чого мені боятися?
Головне – знайти того, хто потрібний
Найбільше допікає в дорозі – монотонність. Валерій каже, що шлях назад для нього важчий, ніж на схід.
– Перший раз, коли приїхав за “200-ми” у Дніпропетровську обласну клiнiчну лiкарню iмені Мечникова, я просто нервував, – зізнається він. – Весь день в очікуванні минув. Я розумію, що робота надзвичайно відповідальна. Необхідно прискіпливо перевірити всі дані, переконатися, чи те, що треба, тіло видали. Ось був нещодавно такий випадок. Мати скинула на телефон фото сина. Знайшли подібного, відіслали знімок жінці, аби підтвердила. “Так, це він”, – відписалася. Коли раптом натрапили на ще одного, який фактично нічим не відрізняється від попереднього. Фотографуємо, відправляємо фото мамі. Отримуємо підтвердження, що саме це її син. Ми тоді довго провозилися, аби з’ясувати, хто із загиблих саме той, що треба. Знайшли по шраму. Словом, робота ця дуже копітка. Адже не завжди при загиблому якісь документи є. Або, як раз було, відірвало верхню частину голови…
Дорогою назад телефон практично не замовкає. Телефонують рідні, працівники військкоматів – цікавляться: де вони зараз, коли приїдуть. Зазвичай Валерій Грушецький так втомлюється постійними розмовами по телефону, що вже просто не вистачає ніяких сил на спілкування з рідними полеглих, прибувши за місцем призначення. Вивантажили тіло в морг, передали документи – і знову в дорогу.
– Я не те, що настільки черства натура, – каже Валерій. – Просто ставлюся до того, що роблю, як до звичайної роботи. Її теж треба комусь робити.
Приїхавши додому, Валерій знімає весь одяг і вкидає в пралку. За час дороги одяг настільки набирається трупного запаху, що носити його нереально. А далі йде в душ, де півгодини, а то й довше, змиває з себе втому і той самий запах. Сам він його вже не відчуває, зате пам’ятає реакцію Вікторії Шинкаренко, коли після повернення зі сходу завітали в Будинок ветеранів: “Хлопці, вийдіть на двір, бо за вами всі мухи з вулиці злітаються”.
Кращий відпочинок для Валерія – просто відіспатися. Виходить це не завжди – повернувшись зі сходу пізно ввечері чи вночі, вже зранку він поспішає на роботу.
Не раз трапляється, що ще не відійшов від однієї поїздки, як доводиться вирушати в іншу.
– Якось, було, тільки повернулися з напарником з Донбасу, куди доставляли посилки для бійців, зайшли в Будинок ветеранів. Сидимо, п’ємо каву, коли підходить жінка, з нею родичі. Усі в сльозах. Батько з мамою навіть з машини не виходили, на них просто лиця не було. Просять привезти загиблого. Я їх розумію, для них кожна хвилина очікування – вічність. Дзвониш на роботу, відпрошуєшся і вирушаєш у дорогу. А коли верталися назад, уже чекає новий список загиблих, за якими треба їхати. І їдеш заради батьків. Їм емоційно дуже важко. Найбільше їх виснажує невідомість…
Розмову з Валерієм Грушецьким перервав чийсь настирливий дзвінок. По той бік було чутно убитий горем голос жінки: “Син лежить у Дніпрі. Нам дзвонили з лікарні Мечникова. Казали, що можемо забрати його. Вони дуже чекають на нас…” Валерій, розвівши руками, вибачився. Мовляв, на цьому мусимо закінчувати.
Василь ГЕРУС