24 лютого стало днем, коли мільйони українців прокинулися в абсолютно іншому світі. Повномасштабне вторгнення – це не просто дата в календарі, це момент різкого зламу життя. Зламу, до якого неможливо бути готовим.
Вікторія ЛЕМЕШКО,
практична психологиня
Пам’ятаєте ті перші дні? Колективний шок охопив усю країну: реальність, яка ще вчора здавалася непорушною, за кілька годин перетворилася на боротьбу за виживання. Ми діяли на автопілоті – збирали тривожні валізи тремтячими руками, метушливо шукали укриття, в паніці рятували близьких. Тисячі людей були змушені залишити домівки, де кожен куточок зберігав спогади цілого життя.
Це переміщення стало не подорожжю, а травматичним досвідом, який вщент зруйнував наше відчуття контролю над власним життям. І все ж – дивовижна річ – ми знаходимо сили жити далі, підтримувати себе та близьких, волонтерити й ставати сильнішими духом.
Ми всі прокинулися в іншій країні, але наші серця залишилися люблячими й добрими.
Коли тіло кричить «Рятуйся!»
Коли людина опиняється під ударом стресу, її психіка миттєво вмикає режим виживання. Існують три базові механізми, які природа закладала в нас ще тоді, коли наші предки рятувалися від мамонтів. Під час війни ці прадавні програми одночасно спрацювали в мільйонів українців: «бий», «біжи», «замри».
Стратегія «бий» – це коли вся енергія спрямовується на боротьбу з загрозою. Людина не може просто сидіти склавши руки: організовує допомогу, волонтерить до знемоги, береться за зброю, йде захищати Батьківщину. Такі активні дії – це спосіб хоча б частково повернути контроль над своїм життям у хаосі війни.
У дітей ця реакція може виглядати як агресивні ігри (коли малеча грається в «русню-кацапів»), підвищена конфліктність або надмірна збудливість. Так дитяча психіка намагається «перемогти» страх у доступній їй формі.
Стратегія «біжи» – тут головне опинитися якнайдалі від смерті, знайти захист, уникати всього, що нагадує про жах. У дорослих це швидка евакуація або прагнення емоційно відгородитися від новин, соцмереж, розмов про війну. Діти в такому стані постійно тримаються за спідницю мами, ховаються під ковдрою при звуках сирен, відмовляються йти в незнайомі місця.
А ще є третій сценарій – «замри». Організм наче зависає, емоції вимикаються, людина застигає у ступорі. Дорослі впадають в апатію, втрачають здатність приймати навіть найпростіші рішення, ледве змушують себе встати з ліжка. Діти стають мовчазними, відмовляються від улюблених ігор, їхній погляд стає “порожнім”, наче душа десь далеко.
Найчастіше цю стратегію обирають діти – вони ще не мають життєвого досвіду і не знають, як дати собі раду з таким жахом.
Важливо розуміти: всі ці реакції абсолютно природні. У короткостроковій перспективі вони рятують життя. Але якщо війна тягнеться місяцями, роками, а ми так і не навчилися переключатися між різними станами – ці реакції можуть закріпитися й стати основою для серйозних розладів. Тому критично важливо помічати такі стани у себе й близьких, особливо в дітей, і вчасно звертатися за допомогою.
Коли виживання стає важливішим за життя
Війна змусила більшість українців зосередитися на закритті базових потреб – і це жорстока правда нашого часу. Дорослі сьогодні дійсно живуть за принципом «спочатку їжа, дах над головою, безпека – а потім усе інше». Це природна реакція в світі, де завтра може не настати, де ракети падають на житлові будинки, де економічна нестабільність змушує працювати на зносі.
Людина концентрується на виживанні, бо тільки так можна відчути хоча б мінімальний контроль над реальністю, що розсипається.
Але тут криється підступний парадокс: дорослі, поглинені боротьбою за «хліб насущний», часто забувають, що для дитини життєво важливими залишаються зовсім інші речі – тепло, увага, прийняття, відчуття того, що її люблять просто за те, що вона є.
Борщ і квартплата не компенсують відсутність маминих обіймів.
Якщо батьки лише «пашуть», щоб прогодувати сім’ю, але не знаходять сил на щиру розмову, гру, вечірню казку, просто посидіти поруч і послухати про дитячі переживання – малеча відчуває себе покинутою сам на сам зі своїми страхами.
Коли діти кричать… мовчанням
Реальність змінилася – змінилися й наші діти. І дорослі, висуваючи претензії до підлітків, часто не бачать, що насправді ховається за модним одягом-балахонами, густо підведеними очима, істериками, вимогами зробити татуювання чи пірсинг.
Усі ці прояви в дітей кричать про одне: «Побачте мене! Почуйте мене! Я існую!»
Це відчайдушний пошук власної ідентичності у світі, який втратив орієнтири. Це спроба знайти своє місце, коли все довкола хитається.
Історія з практики, яка змушує задуматися
До мене звернулася мама 14-річної дівчинки з проханням «заспокоїти дитину, бо вона стала абсолютно некерованою». Підлітка одягалася суцільно в чорне, вимагала дозволу на пірсинг і малювала на руках похмурі малюнки перманентним маркером. Мама казала, що «це виглядає огидно й ненормально». Окрім скандалів і взаємних звинувачень, у їхньому домі не було жодних нормальних розмов.
Коли я нарешті поговорила з дівчиною сам на сам, картина стала зрозумілою: в школі вона щодня відчувала тиск і приниження, а вдома панувала повна відсутність розуміння. Батьки були настільки поглинуті роботою й фінансовими проблемами, що на дитину в них не залишалося ні часу, ні душевних сил.
Її «страшна» зовнішність була єдиним способом сказати: «Подивіться на мене! Я існую! Мені боляче! Почуйте мене!»
Ми працювали з цією родиною кілька місяців. І коли батьки нарешті навчилися бачити за «чорними стрілками» не зіпсовану дитину, а свою донечку з величезним внутрішнім болем, у їхніх стосунках з’явилося диво – справжнє спілкування.
Мама почала питати не «що це за жахливий вигляд?», а «Як минув твій день? Що тебе турбує? Хочеш поговорити?» Це стало поворотним моментом. Потім були обійми, спільні фільми, довгі розмови й, нарешті, спокій в їхньому домі.
Зовнішній протест підлітка – це завжди крик про допомогу. Не про зіпсованість чи ненависть до батьків, а про відчайдушну потребу в контакті.
Наше завдання як дорослих – не “гасити симптоми”, а навчитися чути біль, який за ними ховається.
Як подарувати дитині відчуття безпеки?
- Будьте поруч – навіть мовчки. Просто ваша присутність знижує в дитини відчуття самотності та покинутості.
- Слухайте, не оцінюючи. Дайте їй виговоритися, не поспішайте давати поради. Просто будьте поруч із її болем.
- Називайте емоції вголос. Допоможіть підлітку зрозуміти водоспад почуттів – страх, злість, безсилля, розгубленість. Коли емоція має назву, з нею легше впоратися.
- Дозвольте бути собою. Не знецінюйте їхні захоплення, стиль одягу чи способи протесту – це їхній спосіб заявити світу про себе. Але обов’язково пояснюйте можливі наслідки тих чи інших вчинків.
- Створюйте острівці стабільності. Маленькі щоденні ритуали – спільна вечеря, фільм на вихідних, прогулянка перед сном – дають відчуття, що світ ще не зовсім збожеволів.
- Показуйте приклад спокою. Ваш внутрішній стан – найкращий «заспокійливий» для дитячої тривоги.
- Говоріть чесно, але зрозуміло. Підлітки миттєво відчувають фальш. Пояснюйте події простими словами, не приховуючи правди, але й не залякуючи зайвими деталями.
- Давайте право вибору. Хоча б у дрібницях – що одягнути, який фільм подивитися, куди піти на вихідних. Це повертає відчуття контролю над власним життям.
- Підтримуйте їхні мрії. Навіть серед війни дитині критично важливо мати «світло попереду» – плани, надії, цілі.
- Не жалійте тепла. Обійми, ніжний дотик, просте «я завжди поруч» – це найсильніший щит проти страхів.
Війна дійсно змінила нас усіх. У кожного з нас є рани, які ще довго гоїтимуться, шрами, які нагадуватимуть про пережите. Але є й те, що жодна війна не зможе знищити – наша здатність підтримувати одне одного, зберігати людяність навіть у пеклі та вірити, що ми опора для своїх найдорожчих людей.
Ми стали іншими. Але не зламаними.
Читайте також: Прем’єра «МАМИ» в Рівному: історія зустрічі Марії Матіос і мами загиблого воїна