Як Рівненщина домоглася власної спілки письменників

Історія створення обласної організації Спілки письменників України у 1985 році

Сорок років тому Рівненщина отримала те, чого їй тривалий час бракувало, — власний письменницький осередок. Це рішення не було формальністю й не ухвалювалося легко: за ним стояли сумніви, спротив і тривалі переговори на різних рівнях. Як область змогла домогтися створення своєї організації Спілки письменників України та чому ключову роль у цьому відіграла конкретна людина — далі в матеріалі.

Ідея створення Рівненської обласної організації Спілки письменників України визрівала не один рік і вимагала значно більше, ніж просто рішення на місцевому рівні. Про ті події, непрості переговори, скепсис партійних функціонерів і пошук людини, здатної очолити новий творчий осередок, свого часу розповів журналіст і письменник Микола Кривий. Саме його спогади дозволяють побачити, як у середині 1980-х на Рівненщині народжувалася письменницька організація, що згодом стала помітним явищем у культурному житті області.

Поет-байкар Петро Красюк відмовився…

Про передумови створення Рівненської обласної організації Спілки письменників України мені розповів журналіст і письменник, нині покійний, Микола Кривий.

Пропозиція, яка змінила напрям подій

Він згадував, що у 1983 році йому запропонували посаду завідувача відділу пропаганди й агітації Рівненського обкому партії. Перед затвердженням була відповідна процедура ― співбесіда із секретарем центрального комітету.

«Відтак тоді випало мені зустрітися з Іваном Мозговим ‒ людиною, яку я знав як колишнього керівника Рівненської області, хоч близько з ним не був знайомий,  ‒  зазначив Микола Кривий. ‒ Він  висловив певний скепсис стосовно ефективності моєї діяльності на «ниві» пропаганди й агітації. І це не дивувало, адже Мозговий був за суттю своєю господарник, визнаний аграрний організатор, який перед тим керував Рівненщиною. Було відомо, що ідеологічними аспектами він переймався настільки, наскільки це дозволяло йому бути не «сірим» у загальній партійній номенклатурі». 

Конкретна справа замість формальної ідеології

― Що ти в ній зробиш, тій пропаганді й агітації? ‒ зненацька запитав він Кривого.

І,  не чекаючи відповіді, повів далі:

‒ Тобі треба зайнятися якимись конкретними справами, аби продемонструвати важливу роботу, щоб залишилося щось…

Миколу довго не затверджували на посаді, оскільки всюди на перешкоді стояло одне: не мав практичної роботи в державних органах…

Культурний вакуум області

Зрештою, він приступив до виконання обов’язків завідувача, вже маючи деякі плани. Його знайомий Михайло Зяблюк, який працював на керівній посаді в Києві, звернув увагу на те, що в області немає організацій ні спілки письменників, ні спілки художників, ні музею живопису…

«Звісно, хотілося, щоб це все з’явилося і запрацювало, ‒ ділився Микола Кривий. ‒ Я знав, що на Рівненщині є лише три члени Спілки письменників України. Вони належали до Волинської обласної організації. На той час так сталося, що вийшла постанова, у якій Рівненська область була розкритикована за упущення у культурній політиці, і як недолік відзначено: тут немає навіть обласної організації Спілки письменників!

Це було нам на руку. Тому й підготовлений мною документ про виправлення цього становища схвалило керівництво області».

Рішення області, якого виявилося замало

Проте коли Микола запропонував створити обласну письменницьку організацію, то виявилося, що рішення на рівні області замало, – потрібно, щоб захотіло керівництво Спілки в Києві. Отже, питання в тому, як до цього поставиться Павло Загребельний, який тоді її очолював. Й інше: хто буде головою обласної організації?

Хто мав очолити нову організацію

Мова йшла передусім про поета-байкаря Петра Красюка, який вчителював у Дубровицькому районі. Навіть пропонували йому переїхати в Рівне, давали квартиру, однак він відмовився.

Щодо інших кандидатур, то влада тоді їх відхилила…

І все ж, починати треба було із Києва.

Розмова з Павлом Загребельним

Миколі Кривому організували зустріч із Павлом Загребельним.

«Заходжу в його кабінет. Там вже сидить поет Борис Олійник, усміхається, а височенний Загребельний міряє кроками кімнату, ‒ вів далі мій співрозмовник. ‒  Звичайно, їм була відома мета мого приїзду».

Павло Загребельний якось так іронічно:

‒ Тут окремі функціонери не знають, як позбутися спілчанських осередків, а ви раптом захотіли собі на голову такий клопіт взяти…

Він натякав на те, що з обласними організаціями Спілки в областях владне начальство мало багато проблем, оскільки письменники згуртовували творчу вільнодумну еліту, яка не завжди поділяла панівну радянську ідеологію. Та й серед письменників тоді було багато дисидентів.

Перші меблі у Спілці ‒ піаніно…

Згоду Загребельного було одержано, він порадив, з чого треба починати: «Присилайте  лист, так би мовити, прохання з низів, і ми підпишемо відповідний наказ…».

«І ось я заводжу розмову, ‒ вів далі Микола Кривий, ‒ про те, що нам необхідно вирішити питання, хто ж очолить обласну організацію… Але партійний секретар Спілки Борис Олійник безапеляційно сказав:

Хто стане головою

‒ Із цією роботою впорається Олександр Богачук, який поки що проживає у Луцьку.

Із Олександром Богачуком я не був знайомий, хоч про нього знав, читав його книги.  Тоді він був на піднесенні і як поет-пісняр ‒ всюди звучало тріо Мареничів з його піснею «Тиша навкруги», скрізь співали «Троянди на пероні» й інші його хіти того часу, які на Українському радіо та на концертах били всі рекорди за частотою виконання».

Відомою була і його поема «Стогін землі» про спалене фашистами село Кортеліси на Волині. Слова із цього твору викарбувані тут на меморіалі пам’яті жертв трагедії.

Микола Кривий згадував, що під час першої зустрічі із Олександром Богачуком поет був вишиванці, на нього він «справив враження виваженого чоловіка, не балакуна, він весь був ніби одухотворений, мав вигляд людини, що випромінює змістовність».

Переїзд до Рівного і квартирне питання

Олександр Богачук погоджувався переїхати в Рівне при умові, що йому нададуть квартиру  ‒ він мав дружину від другого шлюбу та двоє малолітніх синів. Проте обіцянку влада не хотіла виконувати так, як було погоджено, і він було відмовився… Але потім все-таки став власником ордера на чотирикімнатне помешкання.

Боротьба за приміщення

Про створення Рівненської обласної організації Спілки письменників України було урочисто оголошено у грудні 1985 року.

«Між тим ми почали шукати приміщення для організації, де мали працювати голова, технічний секретар і спілчанський менеджер, ‒ зауважив Микола Кривий.  ‒ Тодішній рівненський міський голова проявив чи то цілковите нерозуміння завдань, ролі і місця нової структури в культурному житті області, чи спеціально демонстрував свій внутрішній спротив їй, тому запропонував підвальне приміщення в одному з будинків далеко від центру міста.

Він запитував:

– А што оні вообщє будут дєлать, чем занимаца?

Йому не пояснювали (що ж поясниш?!), а доводили: «Уявляєте, як Павло Загребельний приїде у Рівне і зайде у підвал своєї підвідомчої організації?»

Богачук наполягав: приміщення має бути в центрі міста і баста».

Потім упродовж трьох місяців йшла боротьба за кімнати на вулиці, де знаходився офіс міського управління архітектури. Зрештою, тут і було облаштовано приміщення для письменницької організації.

Символічний початок

Першим інтер’єрним предметом, що тут з’явився, стало піаніно «Україна», яке подарував тодішній директор Рівненської обласної філармонії Святостав Мельничук (нині народний артист України, професор).

Як письменники заявили про себе

І ось організація почала заявляти про себе: письменники виїжджали в райони на зустрічі із жителями краю, активізувалося товариство книголюбів… Факт відрадний, він кардинально змінив культурну ауру краю.

Та найвагомішим першим внеском у неї стало проведення днів літератури. Найголовніше дійство пройшло в обласному театрі, де виступили відомі майстри слова. А потім ‒ відвідини, як казали, трудових колективів, аж у Зарічне добралися…

Почастішали у Рівному письменниці десанти зі столиці, адже Олександру Богачуку легко вдавалося їх закликати, бо ж його знала вся київська верхівка, до нього ставилася з великою повагою. Шанували не лише його поетичний талант, а й сатиричний ‒ Олександр Богачук довгий час працював власним кореспондентом популярного журналу «Перець» (тоді видання очолював Федір Маківчук).

Наслідки для гуманітарного середовища

Микола Кривий вважав, що зі створенням обласної організації у владних ешелонах  вже не так насторожено сприймали й інші пропозиції щодо урізноманітнення гуманітарного середовища.

Наприклад, була підтримана ідея створення музею Книги і друкарства в Острозі. Його відкриття вилилося в загальноукраїнську подію.

«Я пісням дарую крила, а собі лишаю жаль…»

Особисте знайомство

Додам, що саме в один із грудневих днів 1985 року, коли Олександр Богачук вдруге приїхав у Рівне, познайомився з ним і я. Провів йому екскурсію по місту, проводжав на автовокзал, звідки він відправився у Луцьк…

Потім ми одержали квартири в одному під′їзді.

Розмови, з яких народжувалися пісні

Ми мали майже щоденні зустрічі, бо моя посада власного кореспондента центрального інформаційного агентства РАТАУ (нині Укрінформ) передбачала роботу вдома, а він теж півдня працював у своєму квартирному кабінеті. Щоразу, вітаючись, він незмінно добродушно звертався «Як життя квітує?». Цей вислів став незабаром фразеологізмом…

Розмовам за кавуванням ми присвячували таки багатенько часу ‒ обговорювали літературний процес, обмінювалися думками про прочитане, оцінювали становище національної культури… А коли прибували до нього друзі ‒ поети, прозаїки, музиканти, артисти всіх, які тільки були в країні, заслужених звань, то й поготів спілкування було приємним. Особливо, коли приходили композитори ‒ піаніно тоді не замовкало… Народні артисти України із «Тріо Маренич» (Валерій та Антоніна Мареничі, Світлана Сухорукова), головний диригент Поліського державного ансамблю пісні і танцю «Льонок», народний артист України, професор Іван Сльота, керівник Волинського народного хору, народний артист України Анатолій Пашкевич, директор Дубенського культосвітнього училища, заслужений діяч мистецтв України, доцент Василь Горностай, художній керівник ансамблю пісні і танцю «Зоря», заслужений діяч мистецтв України, професор Микола Дацик, заслужений працівник культури України Анатолій Андрухов ‒ тут писали пісні, сперечалися, випробовували акорди…Так народжувалися твори, які здобули велику популярність.

Тоді і я випробував свій голос, освоюючи виконання Богачукових «Троянд на пероні», «Чорної коси», «Білої хати в саду», які через багато років записав у своєму сольному альбомі. А публічно їх виконав значно пізніше ‒ під час організованого мною вшанування його пам’яті з нагоди 85-річчя із дня народження поета у концертному залі Інституту культури Рівненського державного гуманітарного університету. До цього концерту долучилася тоді і народна артистка України, професор Наталя-Марія Фарина.

Пам’ять і вшанування

…На жаль, внаслідок травм, яких він зазнав під час автомобільної аварії, Олександр Богачук швидко втратив силу і згас у 1994 році. Його поховали у Луцьку на головній алеї міського кладовища.

Після його смерті біля в’їзду в арку будинку, де він жив, встановлено стелу із базальту на його честь.

Олександр Богачук ‒ перший голова Рівненської обласної письменницької організації ‒  вмів носити звання письменника. Іноді він мною сприймався як людина-свято – либонь, то миті поетичного одкровення, які осявали його, поклали на ньому відбиток радості від успішного творення. Воістину, що людина думає, те світлом і відображене у неї на обличчі…

Але часто його можна було бачити сумовитим і заглибленим у себе…

Це так, як у його вірші: «Я пісням дарую крила, а собі лишаю жаль…».

 Хай світиться його ім’я!

Віктор Мазаний, член Національної спілки письменників України із 2003 року, заслужений журналіст України.