Школа, з якої починаються долі: історія рівненської «четвертої»

У Рівному є адреса, яка для тисяч людей означає значно більше, ніж просто будівлю. Школа на Жуковського, 30 за десятиліття виховала лікарів, науковців, митців, військових і тих, хто формує обличчя міста сьогодні. Для випускників вона й досі залишається «четвертою» — місцем, де вчили не лише предметів, а й уміння бути собою.

Матеріал підготовлено зі слів Тетяни Піяр — ветеранки праці, колишньої вчительки Рівненської ЗОШ №4.

За цією адресою школа живе вже понад пів століття. П’ятдесят п’ять років тому тут відкрилася школа №4 — сьогодні академічний ліцей «Престиж» імені Лілії Котовської. Та для тих, хто колись ходив сюди з портфелем і зошитами, вона й надалі залишиться просто «четвертою» – місцем, де вчили не лише читати й писати, а й знаходити себе, слухати свої бажання, пробувати мріяти.

П’ять років тому, на півстолітньому ювілеї школи, в її коридорах знову зустрілися різні покоління. Поруч стояли колишні першокласники, які стали професорами, лікарями, підприємцями, учителями, військовими, митцями. Вони заходили у знайомі двері з тією ж легенькою напругою, як колись перед контрольною. Хтось шукав поглядом тріщинку на стіні, хтось – кабінет, у якому в нього вперше щось «клікнуло» про майбутню професію. І всі згадували людей, які свого часу сказали потрібне слово, підбадьорили, спрямували.

Як все починалося

Школа №4 народжувалася непросто. Потрібно було прийняти учнів із трьох різних шкіл – №2, №9 і №18 – і зібрати з них новий колектив. Першому директорові й команді вчителів довелося починати фактично з нуля: будувати традиції, об’єднувати дітей, налагоджувати побут. Але вони впоралися.

Заклад очолив досвідчений педагог Ксенофонт Карпович Максютинський. Поруч із ним працювали понад тридцять учителів, для яких школа була більше, ніж робота. Серед них – відмінники освіти України Ніна Іванівна Вознюк, Валентина Микитівна Яковчук, Валентина Михайлівна Бестрай, Валентина Василівна Петровська, Лідія Василівна Костриченко. Колишні учні й сьогодні згадують їх з особливою теплотою.

Вони не просто викладали математику чи українську мову. Вони вчили думати, прислухатися до себе, довіряти своїм можливостям. Постійно вчилися самі, шукали нові підходи, пробували те, що ще не було «стандартом». За ці роки з їхніх класів вийшло майже півтори тисячі випускників – тих, хто роз’їхався по Україні й світу, але пам’ятає, з чого все починалося.

Коли учні стають тими, кому довіряють життя

Серед випускників четвертої школи чимало тих, хто обрав медицину й працює так, що про них говорять із вдячністю та повагою.

Один із них – Ігор Кривко, кардіолог вищої категорії Рівненської центральної міської лікарні. Він працює тут із 1987 року й був серед тих, хто впроваджував у місті сучасні методи лікування гострого інфаркту міокарда – ті самі процедури, що дають людині шанс буквально в найкритичнішу хвилину. Ігор Кривко стажувався в Польщі та Німеччині, а особливо пишається тим, що донька Юлія також стала лікарем і нині рятує людей у Київському онкодиспансері.

Інша історія – Анатолій Мельничук. Сьогодні він керує реанімаційним відділенням обласної клінічної лікарні й щодня має справу з ситуаціями, де вирішується доля людини. Учителі згадують його з теплотою: відповідальний, уважний, завжди з характером, який тримає навіть у найнапруженіших умовах.

Медичну стежку обрали й інші: кардіолог Людмила Калашнікова, провізор Галина Шапінська, офтальмолог Вікторія Пайонк, травматолог Олег Мазуренко та його сестра Оксана, теж офтальмолог. Василь Демедюк став лікарем, що працює одразу в кількох напрямах – урології, гінекології та дерматології. У Рівному до нього стоїть черга з самого ранку – кажуть, уміє говорити з пацієнтом так, що тривога стихає.

І це лише частина імен. Павло Грабовський, Наталія Дешинська, Тамара Шеменюк, Інна Козак, Леся Поліщук, Володимир Зубілевич – кожен із них має власний шлях, власний досвід, і всіх об’єднує одне: висока планка довіри, яку задає пацієнт, і яку вони щодня підтверджують роботою.

Коло замикається: учні, які стали вчителями

Є особлива подяка, яку може отримати педагог, – коли його учень обирає той самий шлях. У четвертої школи таких історій справді багато.

Людмила Нестерук і досі пригадує момент, коли її вчителька математики розв’язувала складну задачу, а клас стояв у повній тиші. Людмила викладала математику в аграрному коледжі й намагалася передати студентам те захоплення, яке свого часу передали їй.

До рідної школи повернулися працювати Тетяна Гонта та Наталія Мамонець. Вони йдуть тими ж коридорами, в які колись вибігали на перерви, заходять у знайомі кабінети – тільки тепер стоять біля дошки.

Випускниці Лідія Гарук та Ірина Прищепа працювали завучами. Світлана Власенко стала вчителькою історії в ліцеї – її уроки діти чекають, бо в її подачі минуле звучить живо й близько. Лариса Горопаха вже багато років працює в ліцеї №5 – каже, що школа досі дає їй сили. А Лідія Купчик у текстильному коледжі навчає майбутніх модельєрів не просто техніці, а вмінню створювати щось своє.

Мислителі й дослідники, що будують майбутнє

Серед випускників четвертої школи багато тих, хто присвятив себе науці та техніці. У Рівненському державному гуманітарному університеті працює, зокрема, Наталія Горопаха, а донедавна – Ірина Артемчук – обидві добре знані у своїх фахових спільнотах.

У Національному університеті водного господарства та природокористування трудяться Петро Мартинюк – доктор технічних наук, професор і директор навчально-наукового інституту НУВГП, а також професор Олег Савицький. Кандидатами технічних наук і доцентами стали Владислав Солодкий, Анатолій Карп’юк та Валентин Савицький. А Юрій Гарницький, про якого вчителі жартували, що він виграв би олімпіаду навіть із китайської мови, багато років працював доцентом і залишив по собі теплу пам’ять колег.

Петро Удодов пройшов довгий шлях у вищій освіті: викладав у Харківському дорожньому інституті, а згодом – у Київському авіаційному університеті.

Люди, які беруть на себе відповідальність

Не менш різноманітними є шляхи тих, хто обрав публічну чи підприємницьку діяльність. Юрій Торгун працював секретарем Рівненської міської ради. Віктор Якобчук очолював Рівненський аеропорт. Андрій Лозовий став народним депутатом України.

Валентина Ярощук – уже двадцять років незмінний директор Рівненської обласної наукової бібліотеки, кандидат історичних наук, доцент РДГУ, заслужений працівник культури України, голова Рівненського відділення Української бібліотечної асамблеї.

Тетяна Леус – відмінниця освіти України, членкиня Національної музичної спілки, волонтерка, авторка й виконавиця власних пісень. Сьогодні вона керує ветеранським хором Рівненського будинку культури – місцем, де музика часто стає терапією.

Юрій Супрунюк – генеральний директор групи компаній «Укртехнофос», Заслужений працівник промисловості України, колишній голова комерційного банку «Княжий» та обласної організації Аграрної партії. Він відзначений подякою прем’єр-міністра за внесок у розвиток економіки Рівненщини й багато років підтримує школу як меценат.

Не меншою повагою користуються адвокат Ярослава Олендра, директор «Будинку ветеранів у Рівному Вікторія Шинкаренко, викладачка Рівненської медичної академії, кандидат філософських наук Світлана Степанович, танцівники ансамблю «Полісянка» Віктор Степанович і Микола Марчук та багато інших.

Одні з тих, хто формує культурне обличчя міста

Серед випускників четвертої школи є люди, які вплинули на культурне життя Рівного. Один із них – Сергій Лейчук. У міській раді він очолював комісію з питань культури, духовності, свободи совісті та віросповідань і саме за його ініціативи над міськрадою ще в 1991 році з’явився жовто-блакитний прапор. Працював у газеті «Зміна», у відділі управління у справах релігії Рівненської ОДА, долучався до організації фестивалю «Червона рута».

Йому належить проста, але впливова ідея – замінити довгу й незграбну назву «вокально-інструментальний фольклорний ансамбль» одним словом «гурт». Цей термін прижився й став буденністю. Сергій Лейчук також виступив ініціатором книжкових ярмарків «Волинь Велика» та в 1998 році запропонував створити інститут громадської ради міста.

З 2016 року він очолює Українське товариство охорони пам’яток історії та культури в області й активно працює з митцями – Кирилом Стеценком, Володимиром та Андрієм Сухорськими, Володимиром Стасюком, Юрієм Решетарем.

Оксана Федькевич уже понад тридцять років виходить на сцену Рівненського академічного музично-драматичного театру. Актриса й вокалістка, вона створила десятки образів – від ліричних до комедійних. Її Проня в «За двома зайцями» викликала такий сміх, що зал буквально не міг заспокоїтися.

Алла Ліхачова – жінка, яка доводить: вчитися ніколи не пізно

Історія Алли Ліхачової могла б стати окремою книгою. Три вищі освіти – і щоразу нова мета. Найяскравіший розворот стався тоді, коли майже п’ятдесятирічна Алла вирішила здобути фах інженера-електроенергетика. Вона стояла біля витоків FM-мовлення в Рівному, працювала ведучою та керівницею служби новин на першому місцевому «Радіо Треку” – її голос добре знали містяни. Сьогодні пані Алла – речниця ПрАТ «Рівнеобленерго». Коли в неї запитують про джерело енергії та сили, вона відповідає просто: у школі навчили не здаватися й не зупинятися в навчанні.

Віктор Луц – людина, яка повернула Волині її скарби

Про Віктора Луца часто говорять без перебільшень: він зробив для збереження волинської культурної спадщини більше, ніж багато інституцій. Заслужений працівник культури України, він понад сорок років працює в Рівненському обласному краєзнавчому музеї.

З початку 1980-х Віктор Луц їздив у десятки експедицій селами Рівненщини та Волині, шукав старовинні ікони, знаходив їх у занедбаних хатах і церквах, рятував від знищення. Саме він привіз до музею ікону Богородиці Одигітрії з Дорогобужа – унікальну пам’ятку XVII століття.

Він вивчав волинський іконопис у музеях Львова, Києва, Харкова, Житомира. Результатом стала експозиція ікон XIII–XVII століть та альбом-каталог «Ікони Волині», який сьогодні тримають на столі більшість мистецтвознавців.

Більш як двадцять років Віктор Луц викладає в Національному університеті водного господарства та природокористування, написав понад п’ятдесят наукових праць і оформив понад тридцять книг. Десять із них отримали звання «Краща книга Рівненщини». Він – член Національної спілки художників України, лауреат премії імені Ігоря Свєшнікова.

Будівельники, військові, духовні діячі

Серед випускників четвертої школи – люди різних професій і характерів. Заслужені будівельники Євген Жук і Микола Панчук, інженер-будівельник, який нещодавно відійшов у вічність. Підприємці Валерій Гангало, Ігор Литвинюк, Володимир Федорчук, Микола Зубілевич, Володимир Макарчук. А ще Сергій Пелешок (6.03.1958 – 21.04.2020) – майстер спорту СРСР, 16-разовий чемпіон України у шести дисциплінах автоспорту, очолював рівненський автомобільний клуб «МІР», був головою Комітету трекових гонок FAU та керівником відокремленого підрозділу Автомобільної федерації України в Рівненській області.

Художником став Олександр Розганяєв. У військовій службі своє місце знайшли Святослав Мітчук, підполковник ЗСУ, та Ярослав Тучак, співробітник СБУ. У духовному житті міста беруть участь Микола Горбатюк та Алла Корж – хористи криласного хору Свято-Воскресенського собору.

Вони пам’ятають. Завжди

Хоч тепер ЗОШ №4 – це ліцей «Престиж», для більшості випускників це все ще рідна четверта школа. Для багатьох це не будівля, а частина власної історії – місце, де вперше з’явилось відчуття, що можеш більше, ніж здається. Де поруч із уроками вчили впевненості, повазі, умінню триматися.

Звідси вийшли лікарі, які рятують людей щодня, учителі, що діляться знаннями й підтримкою, науковці, підприємці, митці, громадські діячі. Різні професії, різні характері – і все ж одна спільна точка старту.

Де б не жили сьогодні ці люди, вони зберігають у пам’яті дрібні, але важливі моменти: перший дзвінок, останній урок, слова вчительки «я в тебе вірю». Багатьох наставників уже немає поруч. Та їхня присутність не зникає: вона відчутна в кожному, кому вони допомогли стати сильнішим.

Школу згадують як місце, де навчили залишатися людиною – навіть коли складно.

І коли колишні учні приходять сюди вже з власними дітьми чи онуками, вони добре знають: важлива не тільки грамота й підручники. Важливо те відчуття підтримки, яке вміли дати тут – і яке хочеться передати далі.

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.