Медична система переживає період суперечливих змін. З одного боку — нове обладнання, цифровізація, об’єднання закладів у кластери. З іншого — зростаюча недовіра, кадровий дефіцит і фіксовані зарплати, які зрівняли досвідчених фахівців і молодих лікарів. Формально «мінімальний поріг» у 20 тисяч гривень мав стати гарантією стабільності, але фактично він зруйнував систему мотивації.
Чому люди, що рятують життя, почуваються байдужими до власної праці — про це роздуми члена громадської ради при Рівненській ОДА Тамари Савінкової.
Пацієнти скаржаться, але не лише вони
Останнім часом у мою діяльність як члена громадської ради при ОДА все частіше потрапляють скарги на медицину – і не лише від пацієнтів, а й від самих працівників галузі. Створення надкластерних і кластерних медичних закладів має на меті забезпечення якісних послуг. Є установи, де встановлено сучасне обладнання і працюють кращі лікарі. Але чомусь українці, які мешкають за кордоном, та навіть іноземці їдуть лікуватися саме до нас – отримати допомогу стоматологів, хірургів тощо.
Причина в тому, що за кордоном на медичну послугу доводиться чекати місяцями. Ця тенденція вже й у нас: щоб пройти безкоштовне МРТ, треба чекати два-три місяці. А хвороба не чекає. Якщо раніше таку послугу можна було отримати в будь-якій лікарні, то нині – лише платно, бо немає відповідного пакета з НСЗУ. За кордоном пацієнта захищає страхова медицина. У нас цього немає.
До рук потрапила стаття, де голова Національної служби здоров’я України Наталія Гусак пояснює, чому низькі зарплати в лікарів. Вона вважає, що причина в неефективному управлінні. Як приклад наводить Одеський обласний клінічний медичний центр: мовляв, кошти лежать на депозиті, а лікарі отримують 16 тисяч гривень. Приклад мав показати, що гроші є, але ними не вміють розпоряджатися.
Насправді, якщо заклад має лише два-три пакети, то при зменшеному коефіцієнті їх ледве вистачає на зарплату. Про яке нове обладнання може йти мова? Перевагу мають ті, хто вже, даруйте за тавтологію, «усе і так мають».
А тепер – про зарплату заслужених. На Рівненщині їх 54. Але лише десята частина отримує доплату за це звання — знову ж таки в тих «надкластерних» закладах. Раніше таку доплату мали всі, та після постанов Кабміну від 12 січня 2022 року №2 і від 13 січня 2023 року №28, де зазначено, що «заробітна плата медичного працівника закладу охорони здоров’я за повністю виконану місячну норму праці встановлюється у розмірі не менше ніж 20 000 гривень для лікарів (крім інтернів)…», доплати за звання більше немає.
Ці постанови фактично прирівняли всіх лікарів і позбавили заслужених можливості отримувати надбавку. Можна було б залишити її через колективні договори між адміністраціями та профспілками. Але якщо немає зайвих коштів, звідки взяти гроші? Хіба що за рахунок інших. А в колективах на це не йдуть.
Отже, мотивація бути «заслуженим» відпадає. Те саме стосується і працівників медзакладів із науковими ступенями.
«Рівність» у грошах — несправедливість у роботі
Щодо справедливості розподілу зарплат. 20 тисяч гривень отримує і хірург, який чергує ночами, і лікар поліклініки, що відпрацював денну зміну і може вести приватну практику. Це нагадує радянську практику, коли інженери різних галузей отримували фіксовану зарплату. До чого це призвело, ті, хто жив тоді, добре знають. І навіть якщо вважати, що 20 тисяч – немала сума, то середня зарплата в Рівненській області за перше півріччя 2025-го вже становить 22 тисячі гривень. Ось вам і «престижність» професії лікаря. Тож не дивно, що багато медиків і середнього персоналу виїжджають за кордон. Кадрами лікарні заповнені лише на 80 відсотків, а в селах – ще менше. У медичних навчальних закладах конкурс щороку падає.
Міністр Віктор Ляшко нещодавно заявив, що наступного року зарплата сімейних лікарів може зрости до 35 тисяч гривень, якщо в них буде 1800 пацієнтів. А що з іншими лікарями? Знову зрівнялівка й без мотивації. Варто враховувати категорії, звання, посади, наукові ступені, різницю між поліклінічними і лікувальними закладами. Інакше матимемо те, що маємо зараз: мінімальний поріг і невмотивованість навіть за інтенсивну працю, за відповідальність. А також – зловживання, які називають «подарунками».
Сімейні лікарі і пацієнти: без відвідувань, без відповідальності
Не можна оминути і стосунки між сімейним лікарем і пацієнтом. Часто лікарі не поспішають відвідувати тяжкохворих удома. У департаменті цивільного захисту та охорони здоров’я підтверджують: сімейні лікарі зобов’язані обслуговувати таких пацієнтів на дому. Але найчастіше консультації дають телефоном. Якщо у хворого підвищений тиск чи гострий біль, «швидка», яка раніше виїжджала, тепер часто не їде. І доводиться чекати, поки стан не стане критичним. На профілактику захворювань сімейний лікар не працює, бо контактує з пацієнтом лише тоді, коли той уже хворий. Можливо, варто було б передбачити оплату за контроль стану пацієнтів. Але часу на це в лікарів немає – більшість займає робота з комп’ютером. Головне – все правильно заповнити. Рецептів із печаткою лікаря вже майже не видають, відповідальності за рекомендації також бракує.
Найслабша ланка — сільська медицина
Найбільш незахищені – пацієнти в сільській місцевості, якщо місцева влада не підтримує фінансово ФАПи чи амбулаторії. Сімейний лікар просто фізично не встигає оглянути всіх, тож відповідальність перекладається на фельдшерів.
І ще про ліки. Міністр презентував 85 препаратів, ціни на які мають бути знижені. Та це переважно засоби, що не завжди ефективні. Натомість на більшість імпортних препаратів аптеки продовжують підвищувати ціни. Не вірите? Проведіть моніторинг. І знову страждає пацієнт. Зарплати аптекарів не зменшилися, а ось українські фармвиробники постраждали.
Тож куди рухається наша медична галузь? Мотивації у фахівців немає, структура і бюрократія шкодять пацієнтам, а ціни на ліки зростають у геометричній прогресії. Про який соціальний захист, особливо старших людей, можна говорити?
Тамара САВІНКОВА,
член громадської ради при РОДА
Читайте також: Як повернути собі мотивацію, коли нічого не хочеться