Орієнтовний час читання: 9 хвилин
Від початку повномасштабної війни Анастасія Горбенко змушена була змінити не одне місце проживання. Рятуючись з малолітньою дочкою від рашистських обстрілів, через настирливі наполягання чоловіка-військового, спершу сподівалася знайти прихисток у маминому селі. А коли окупанти підійшли на відстань лічених кілометрів, подалася з ріднею за кордон. Волонтерила. Чим могла, допомагала ЗСУ. Та в Нідерландах не витерпіла й року. Повернулася в Україну – ближче до чоловіка, який уже понад півтора року воює з агресором.
Зараз Анастасія Горбенко з Миколаєва, яка перебралася у Рівне, ідучи за чоловіком, називає себе рівнянкою. Хоча її дочка досі каже, що вона – харків’янка. Адже певний час жила та навчалася саме в Харкові. 24 лютого 2022 року застало родину Горбенко у Миколаєві, де примара війни давалася взнаки ще до повномасштабного вторгнення рф.
– В атмосфері наростала тривога, – пригадує жінка, глянувши сумним поглядом кудись у далечінь. – Якогось лютневого ранку чоловік (а він у мене військовий), нічим не аргументуючи, сказав, щоб більше не водила дитину в дитсадок. Мовляв, посидьте краще вдома. Я не відразу погодилася з таким рішенням, адже треба було ходити на роботу. А 14 лютого, зустрівшись о 7-ій ранку з моєю сестрою, побачили в центрі Миколаєва колону танків. Тоді й зрозуміли, що війна – неминуча. Чоловік почав приходити зі служби щоразу на менший час, що свідчило про загострення ситуації.
«Побачимось через рік»
Звістку про початок великої війни Анастасія отримала 24 лютого від чоловіка. Він зателефонував о 3-й ночі, і повідомив про повітряну тривогу.
– Дочка тоді була в селі, у мами, – розповідає Анастасія. – А чоловік, заскочивши додому, взяв із собою собаку і на прощання сказав лише: «Побачимось через рік».
Знявши, як порадив чоловік, із банківської картки всю готівку, закупивши продукти і зібравши все необхідне, Анастасія поїхала до мами в Лимани. Село, яке знаходиться за 10 кілометрів від Херсонської області, навпроти Кінгсбурзької коси, їй на той час здавалося найбезпечнішим місцем.
Квартира родини в Миколаєві знаходиться на об’їзній, за якою – поле та аеродром, на якому і працював чоловік. Не дуже безпечне місце під час війни. Тому Анастасія зібрала речі та пішла в супермаркет, де стала в чергу за продуктами. Жінка згадує, що була страшна тиснява і паніка, адже магазин працював цілодобово.
На сьому годину ранку продуктів уже не було, – каже жінка, – Я стояла біля банкомата, коли почула неймовірний вибух. Серед людей почала поширюватися звістка, що горить військова частина, де служив мій чоловік. Зв’язку з ним та іншими знайомими військовими не було. Від нервової перенапруги я втратила свідомість просто на вулиці. Коли перехожі привели мене до тями, дізналася, що чоловік встиг врятуватися. Втратили тільки собаку…
Кілька хвилин моя співрозмовниця сиділа мовчки. По її обличчю пробігли тіні жалю, страху і навіть жаху. А потім, повернувшись до реальності, вона продовжила свою розповідь.
– Так я опинилася в селі – з сестрою та її двома дітьми, мамою та бабусею. Наступного дня, 25 лютого, ми з мамою поїхали на роботу. Я працювала завідувачкою виробництва у «Сільпо», адже хліб завжди потрібен. А мама – у психоневрологічному інтернаті, тож також не могла залишити своїх пацієнтів. Вже з полудня почався авіаобстріл міста. Подруга вмовила мене все залишити і їхати в село до дитини. Не витримала й року. Повернулася ближче до чоловіка
Ніч у ванній кімнаті – без їжі та можливості сховатися від обстрілів
Перебуваючи в селі Лимани, Анастасія, яка більше не їздила на роботу, не сиділа, склавши руки. Коли лінія фронту все ближче і ближче посувалася до села, жінка разом з іншими почала копати траншеї, колотити «бандеросмузі» та допомагати створювати блокпости.
– З дому віддали все, що потрібно було хлопцям, – веде далі Анастасія. – Четвертого березня росіяни зайшли в сусіднє село, яке розташоване за 3 кілометри від села Лимани. Отож чоловік змусив вибиратися із села, бо у дружини офіцера Повітряних сил України не було шансів на життя в окупації.
Та, перш ніж переїхати у безпечніше місце, жінці знову довелося пережити неабиякий стрес. Збираючись у дорогу, вона подалася з дочкою на таксі у миколаївську квартиру, щоб забрати залишених у ній папугу та шиншилу, а також необхідні речі. Коли приїхали у Миколаїв, знову почався авіаобстріл і таксист, залишивши їх, поїхав геть.
– Його не зупиняла ніяка сума, яку я готова була заплатити, – каже Анастасія. – Таким чином ми з донькою залишилися у квартирі на всю ніч – без їжі та можливості сховатися від обстрілів, бо в будинку нема підвального приміщення. Вночі розпочався вуличний бій. До ранку ми ховалися у ванній. Там просиділи, допоки за нами не приїхали на своїй машині мама із сестрою. Їм довелося здолати неймовірно важкий шлях. Адже всі дороги були перекриті, переїзд був заблокований вагонами, а ще – оголошено комендантську годину.
Повернувшись у село, треба було вирішувати, де шукати надійного прихистку. Ідея з’явилася, коли зателефонував Анастасіїн батько, який у той час працював від миколаївської фірми в Нідерландах.
– Тато сказав нам їхати в Одесу, звідти – на Молдову і пішки переходити кордон. Так і зробили, – продовжує Анастасія. – Дорогою спостерігали дуже страшну картину. Від околиці Одеси до самого кордону обабіч дороги лежали купи залишених речей, стояли покинуті машини, бродили безпритульні тварини. А вже коли треба було переходити в Молдову, то моя мама навідріз відмовилася залишати Україну і повернулась додому, до бабусі. Тому ми з сестрою та трьома дітьми прибули в Молдову у дуже розгубленому стані. Там нас прихистили, допоки не приїхав батько і не відвіз нас у Нідерланди.
Перша прогулянка у Нідерландах — до волонтерського центру
На перших порах тато Анастасії поселив дочок і онуків у будинок, де жили його колеги по роботі. А пізніше керівництво Миколаївського заводу, де працював батько, допомогло знайти житло всім родичам своїх працівників і оплатили його на рік наперед. Це була дуже велика допомога та підтримка для людей, які опинилися на чужині без будь-яких засобів до існування.
Наважившись за якийсь час вийти з дому в незнайомому місці, Анастасія відразу ж попрямувала у волонтерський центр.
– Це був найпростіший, який тільки міг бути центр, – каже жінка, – який організувала українка, котра вже 6 років живе у Нідерландах. Я запропонувала їй свою допомогу. Насамперед щоб мати якесь заняття, аби не зійти з розуму. В результаті наш маленький центр перетворився на справжній хаб, через який пройшло 90 тисяч біженців. Повністю забезпечували їх харчуванням, одягом та всім, що було потрібно. Обслуговували навіть тварин.
Жителі країни, зі слів Анастасії Горбенко, кожен день приносили дуже багато допомоги. Вже через два місяці волонтерам довелося винаймати склад, домовлятися з місцевою владою про зберігання. А ще через місяць змушені були взяти в оренду ще один склад. З часом до гуманітарної допомоги додалася психологічна. Серед українців знайшлися спеціалісти, які безкоштовно допомагали людям. У тому числі й вагітним жінкам. Були тренери, які проводили заняття з дітьми та дорослими.
Разом з тим волонтери фурами відправляли в Україну допомогу для військових, пологових будинків та перинатальних центрів Запоріжжя.
– Там була дуже складна ситуація, – зауважує Анастасія. – Нам напряму дзвонили й казали, що саме їм необхідно. Потреби переселенців у Нідерландах були практично закриті, тому ми зосередились на допомозі Україні.
День Незалежності святкували вже в Україні
– Що спонукало вас повернутися в Україну? Адже з практичної точки зору там було простіше, – цікавлюся у співрозмовниці.
– Так, було простіше. Я сама працювала і працевлаштувала всіх своїх рідних та знайомих. Але коли ти знаходишся не в Україні, то тобі страшніше. Читаєш новини та відчуваєш, як всередині усе закипає. Мабуть, вирішальним став дзвінок чоловіка. Він розповів, що половина його однокурсників вже загинули. Я зрозуміла, що не можу бути далеко, що маю допомагати саме в Україні. Тому ми з сестрою вирішили, що День Незалежності України нам треба святкувати на Батьківщині. Сестра з двома дітьми повернулась у Миколаїв, а я – у Дніпро, до чоловіка. Через деякий час почалися обстріли Дніпра. Проте без чоловіка я не погоджувалась вже нікуди їхати. 28 листопада він повідомив, що його переводять у Рівненську область, тож наступного дня ми вирушили на Рівненщину.
В Анастасії Горбенко відкрилося «друге дихання»
Спершу зупинилися в Дубно, та Анастасія не могла знайти тут ні роботи, ні житла. Натомість дуже швидко вдалося підшукати квартиру в Рівному. З часом чоловіка перевели в інше місце, а вона з дочкою осіли вже тут.
– Донька почала ходити в садочок. Цієї осені піде в Рівному у перший клас, – каже жінка. – Повертатись наразі в Миколаїв у непрацюючі школи сенсу немає.
До того ж з Рівним Анастасію Горбенко тепер поєднує чимало справ. Ще в грудні минулого року вона знайшла у телеграм-каналі групу ВПО Рівного, яку веде Марина Павлюченко. Помітила інформацію, що Благодійна організація «100 відсотків життя» набирає людей на курс «Власна справа».
– На той момент я вже вирішила, що до попередньої роботи не повернуся, отож потрібно розпочинати власну справу, – каже жінка. – За два тижні навчання отримала багато практичних знань і можливість виграти мікрогрант. Далі стала членкинею ГО «Жіноча взаємоДія» та потрапила у проєкти «Софія» і «КАВА». У проєкті «Софія» я повністю перепрофілювалася і стала сертифікованою фінансовою тренеркою, яка може викладати фінансову грамотність для дітей і дорослих та проводити фінансові ігри. Зрозуміла, що потрібно рухатися далі, тому долучилася до проєкту «КАВА». За 5 місяців навчання отримала потужні знання в соціальному напрямі. Навчилася писати соціальні проєкти, які надали мені впевненості у своїх силах.
Відкриття власного магазину — перший крок до втілення мрії
Ще під час участі в освітньому проєкті Анастасія Горбенко подала заявку на грант для власної справи на портал «єРобота». Паралельно написала свій проєкт і соціальний. Оформилася як ФОП, і коли почали надходити кошти від мікрогранту, вона розпочала свою діяльність як фінансовий тренер. Закупила ігри, меблі, канцелярію для їх проведення. У центрі «Я – Херсон» безкоштовно займалася з дітьми та дорослими.
– На зараз у мене є ще один виграний грант від «єРобота» на відкриття власного магазину, – розповідає Анастасія. – Я, крім усього, є фахівцем рекламного бренду РІА, менеджеркою проєктів у аутсортинговій київській компанії. А ще шукаю підходяще приміщення для відкриття магазину українських косметичних засобів для жінок.
– Тобто будете косметичні засоби виготовляти?
– Ні. Вони будуть поставлятися, вже є домовленості з виробниками українських брендів. Плануємо продавати свічки ручної роботи власного виробництва. Адже за час вимушеного безробіття освоїла немало корисних ремесел.
Відтак, адаптувавшись у Рівненську громаду, Анастасія Горбенко вже отримала два гранти в рамках програми «єРобота». Один – невеликий, який використала на проведення занять з фінансової грамотності, а другий – більш потужний – на відкриття власного магазину косметичних засобів. А на додачу веде активне громадське життя. Разом із ГО «Жіноча взаємоДія» готують масу різних креативних проєктів. Найближчий з них – на День міста Рівне – відбудеться біля ТРЦ «Злата Плази».
– Отож можна сказати, що ви успішно інтегрувалися у Рівненську громаду?
– Я – рівнянка! Планую тут залишитися. Якщо не в Рівному, то точно на Рівненщині. В мене закриті всі питання з роботою, із навчанням дитини й, думаю, що гуртки вона також буде відвідувати. Коли знайду приміщення і відкрию свій магазин, то це буде тільки початок. Адже ми з чоловіком мріємо про відкриття власної кондитерської. Це бізнес, який потребує досить великих фінансових вкладень. Тому кошти на мрію будемо заробляти своїм прибутковим бізнесом. Питання залишається тільки за приміщенням. Адже ми маємо знайти саме те, що прописано у грантовій заявці, щоб чітко використати кошти.
Планує своє майбутнє у Рівному
– Ви з таким захватом розповідаєте про Рівне. А якими були перші враження від міста?
– Найперша людина, яка нас зустріла в Рівному, – це пані Аня. Нам довелося довго чекати ріелтора і ми зайшли до кав’ярні. Зима, досить холодно, не було світла. Але вона якимось чином нагріла нам чаю, розговорилися з нею. І ось уже майже рік немає дня, щоб ми до неї не заходили. Вона допомагає усім, чим може у будь-яких питаннях, які виникають. Навіть банки свої віддала мені для консервації. Наші сусіди – молода сімейна пара з маленькою дитиною – стали першими роботодавцями. Я була нянею для двомісячної дитини, адже мама не могла залишити роботу. Надпотужну допомогу надала ГО «Жіноча взаємоДія». На той період я мала величезну потребу в спілкуванні. Адже у Дніпрі я чотири місяці була вдвох з дитиною, і ми тільки те й робили, що гуляли в парку. Більше ніде і ні з ким не спілкувалися. У Рівному вже маю друзів і серед рівнян, і серед переселенців. Завдяки проєктам ми не просто перезнайомилися, а з багатьма потоваришували і створили своє ком’юніті.
Намагаюсь відвідувати всі заходи у «ДіяБізнес Рівне». Познайомилась з малим рівненським бізнесом. Зізнаюся, просто в захваті від крутих проєктів, які вони творять. Є дуже потужні та цікаві ідеї. Знайомлюся і наперед думаю, щоб колись з ними провести спільні заходи, в яких будуть брати участь і діти, і дорослі. Майстер-класи, наприклад. Я планую жити і будувати своє майбутнє у Рівному. Можливо з часом буду представляти Миколаївський регіон, але вже в Рівному і для Рівного.
– Що ви порадили б переселенцям, які ще не знайшли себе?
– Це проблема не тільки переселенців в Україні. Я була здивована, коли в Нідерландах люди з Тернополя казали, що вони не будуть повертатися, бо там страшно. Є люди, які не хочуть нічого змінювати. Навіть враховуючи психологічні травми, втрату житла і близьких, не можна сидіти і чекати. Треба щось робити. Подумайте в першу чергу про себе. Від бездіяльності людина деградує і нічого не досягає. Я бачу, скільки Рівненська громада робить для відновлення людей. Але саме для тих, хто хоче цього. Насильно заставити когось щось робити неможливо. Навіть для власного життя.
Наталя ЯГУЩИНА
Публікація підготовлена за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.