Скільки болю здатна витримати душа жінки? Не раз задаюся цим питанням, спілкуючись з вимушеними переселенками, які через війну зазнали пекельних страждань і поневірянь.
Повномасштабне вторгнення росії змусило їх покинути рідні домівки, коханих чоловіків, улюблену роботу чи бізнес і податися світ за очі, рятуючи дітей. Та ще більше не дивує, а вражає стійкість цих жінок, які, втративши фактично все, не опустили у зневірі рук, а розпочали все спочатку.
Редакція газети «Сім днів» вже не раз розповідала про незламних переселенок, які, опинившись у Рівному, не здалися під тиском нелюдських випробувань, а знайшли в собі сили, щоб протистояти обставинам. Сьогодні пропонуємо читачам історії ще двох жінок, для яких негаразди стали шансом скористатися новими можливостями.
Переїхавши з Херсонщини, вирішила «пустити коріння» у Рівному
Наталія Гупалюк народилася і виросла в Острозі. У 18 років закохалася, вийшла заміж і поїхала за чоловіком на Херсонщину. Жила родина поблизу Залізного Порту. Там народилися двоє їхніх синів. Жінка здобула освіту, працювала соціальним працівником у службі для сім’ї, дітей та молоді. Здавалося, спокійне щастя триватиме завжди. Аж тут розпочалася повномасштабна війна…
Окупанти зайняли їхній населений пункт вже в перший день. Стало страшно, бо ніколи людське життя не коштувало так дешево.
– Організовувати демонстрації беззбройній людині перед окупантом з автоматом у руках безглуздо. Ми протиставили їм нашу мовчазну непримиренність: відмовлялися від російських паспортів, не брали їхньої гуманітарної допомоги. Ми чекали на своїх! – розповідає Наталія Гупалюк. – Вулиці стали пустими. Люди пересувалися перебіжками, сторожко озираючись. Не було Інтернету, зв’язку. Ніхто не знав, як далеко просунувся ворог. Невідомість просто убивала. Та ми вірили… Ні! Ми знали – наші повернуться.
Розлютовані тим, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, що населення не зустрічає «асвабадітєлєй» квітами, окупанти заблокували найменшу можливість доставки продуктів у магазини, ліків – в аптеки. Тоді люди знову протиставили їм монолітну згуртованість. Всі медикаменти, навіть протерміновані – хто що мав, – у кульочках позносили в аптеки, а там аптекарі їх ділили по дві-три таблетки і давали тим, хто потребував. Фермери мололи зерно у віддалених селах і привозили борошно в пекарню. Жінки зібрали дріжджі і принесли їх пекарям. В умовах окупації люди згуртувалися, як ніколи.
Наталія повернулась у батьківську хату
У батьківську хату Наталія повернулася в червні минулого року після того, як її застерегла колега по роботі: «Тобою, як соціальним працівником служби в справах сім’ї, дітей та молоді, який має відомості про різні категорії населення, зацікавилися окупанти. Тікай!» Наталія розуміла, що окупантам потрібні списки і контакти вразливих категорій населення, яких вони могли б підкупати різними подачками. Та головне – імена учасників бойових дій та їхніх родин. АТОвців, ветеранів вони просто фізично знищували.
Вона цілу ніч палила документи, знищувала всю інформацію у комп’ютері, а потім покидала в машину речі, які трапилися під руку, посадила сина і сусідську дівчинку (дитину попросила вивезти мати) й утекла.
– Все вирішували години, – веде далі Наталія. – Вручила свою долю і долю двох дітей Богові, бо тільки на нього Єдиного була надія. Їхала полями, грунтовими дорогами, бачила потрощену військову техніку. То тут, то там із землі стирчали хвости ракет, – пригадує Наталія. – Так проїхала 400 кілометрів, подолала понад 50 постів. Розумію, що мені просто пощастило: вороги не встигли внести мене у спеціальні списки «невиїзних». Саме тому я проїжджала пости і ніхто мене не зупиняв.
У Василівці вже формувалася колона на Запоріжжя. Увечері на дві години сторони припиняли вогонь, щоб люди могли подолати так звану «сіру» зону.
Припинення вогню можна було назвати умовним, бо ЗСУ припиняли вогонь, а окупанти – ні. Але нам знову пощастило, того дня була тиша. Бачила, що не всім біженцям вдалося подолати оту «сіру» зону, бо скрізь чимало згорілих чи підірваних на мінах легковиків.
У Запоріжжі їх зустріли волонтери, які нагодували біженців, допомогли влаштуватися. Із Запоріжжя жінка без пригод добралася до Острога, до батька. Перший час її дивувало, що вулицями спокійно ходять люди. Що в магазинах прилавки заповнені продуктами, що їжу не треба економити.
Коли минув шок, Наталія стала на облік у Службі зайнятості. Раніше (ще за мирного життя) на приватних курсах вона оволоділа професією манікюрниці. Протягом 5 місяців у Рівненському навчальному центрі ПТО вона опановувала фах візажиста.
Умінням допомагати жінкам ставати вродливішими зі слухачками ділилися майстри виробничого навчання Оксана Підлісна, Тетяна Рудик та Тетяна Лук’янчук. Весь цей час Наталія жила в гуртожитку навчального центру. Слухачка охоче брала участь у психологічних тренінгах, які проводили працівники психолого-виховної служби Оксана Кондратюк-Якимець та Ірина Гарнага.
Закінчивши курси, Наталія почала працювати на себе. Як доводить практика, вона не помилилася, що оволоділа цими професіями. Нині має солідну базу клієнтів.
– У моїй роботі поєднання цих двох фахів є дуже доречним, – каже Наталія Гупалюк. – Адже моя місія – робити наших жінок не тільки красивими. Я дарую їм радість та впевненість у собі. Буду «пускати коріння» у Рівному, де нині вчиться мій молодший син і я знайшла свою нішу як фахівець індустрії краси. Та найбільше моє бажання – мир в Україні. Тільки той, хто пережив жахіття окупації, повною мірою може оцінити спокійну мирну буденність, коли можна мріяти і планувати своє життя.
Переселенка з Донеччини повірила у свою зірку
Алла Шайда разом із родиною після окупації Покровська, що на Донеччині, у березні минулого року переїхала до Чорткова в Тернопільській області. Тут сім’я переселенців винайняла помешкання, отримала статус внутрішньо переміщених осіб і почала облаштовуватися на новому місці.
Син вступив до лав ЗСУ, чоловік влаштувався на роботу у КП «Чортківське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства», дочка закінчила дев’ятий клас і вступила до педагогічного коледжу.
Алла багато років працювала продавцем у продовольчому магазині. Має фах бухгалтера. Якось в один момент вирішила: настав час змінити професію на ту, до якої давно, як-то кажуть, лежала душа. Тим більше, що змалку крутилася біля швейної машини, а як підросла стала сама і кроїти, і шити. Її мама й бабуся були знаними у містечку кравчинями, тож передали Аллі свої вміння.
– У Службі зайнятості запропонували навчатися за індивідуальним планом, – розповідає жінка. – Так я приїхала до Рівного. Викладач Поліна Миколаївна Долганська вчила мене працювати на промисловій швейній та вишивальній машинах, виконувати операції з обробки окремих деталей, вузлів та інших тонкощів цієї професії. Протягом навчання безкоштовно проживала в гуртожитку центру.
До освоєння нової професії Алла мала неабияку мотивацію: хотіла гідно продовжити родинну справу.
– Алла Степанівна – дуже активна слухачка. Мені сподобалося, що вона не згаяла жодної можливості, щоб оволодіти навичками роботи на сучасних машинах, – розповідає Поліна Миколаївна. – Виробниче навчання і виробничу практику вона проходила у швейній майстерні приватного підприємця Наталії ЛіпінськоЇ, яка, до речі, теж свого часу навчалася на базі нашого центру.
Алла чітко вибудувала своє майбутнє. По поверненні додому планує відкрити власну справу. Навчаючись на курсах у Рівненському центрі ПТО ДСЗ, вона подала документи на конкурс для отримання мікрогранту на розвиток власної справи, який започаткував Благодійний Фонд «Посмішка ЮА» і отримала схвалення. На виграні кошти майбутній фахівець має намір придбати дві швейні машини і заробляти на родину.
– Повернуся додому і почну працювати швачкою у Чортківському центрі соціального обслуговування: надаватиму послуги з ремонту одягу, а також шитиму одяг для осіб духовного звання і монахів. Бо зрозуміла, що на це є попит. На курсах мені сподобалися вироби, що виходять з-під голки вишивальної машини, яку я тут побачила. Вірю, що колись також знайду можливість купити таку!
Від здобуття нової професії до відкриття власної справи
Можливості щодо працевлаштування і самозайнятості – це, зі слів заступниці директора Рівненського міського центру зайнятості Світлани РОТАР, домінуюча тема зустрічей з внутрішньо переміщеними особами, які проживають у Рівному. Причому, йдеться не лише про пошук підходящої для ВПО роботи, індивідуальне планування їхнього працевлаштування, а й можливості щодо навчання і відкриття власного бізнесу.
– Одним із напрямів нашої діяльності, – каже пані Світлана, – є професійна орієнтація, яка націлена на правильний вибір або зміну професії, освоєння методів пошуку роботи та складання резюме. Оскільки ринок праці східного регіону дещо відрізняється від запитів працедавців нашої області, ми пропонуємо ВПО професійне навчанням. В тому числі й на базі Рівненського центру професійно-технічної освіти державної служби зайнятості, який має 58 ліцензованих професій. Зауважу, що для зареєстрованих безробітних здобуття нової спеціальності здійснюється коштом Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. До слова, за сприяння нашої Служби зайнятості професійне навчання наразі вже пройшли 137, а 5 внутрішньо переміщених осіб набувають нових професійних навичок чи перекваліфіковуються.
За більш детальною інформацією зацікавлені ВПО можуть звертатися у Рівненську філію обласного центру зайнятості за адресою: вул. Кавказька, 4, м. Рівне або за номером 0681340045.
Більше інформації про формування груп та умови навчання можна дізнатися на офіційному сайті Рівненського центру ПТО ДСЗ: https://cpto.rv.ua, а також у Telegram Instagram Facebook YouTube.
Контакти закладу освіти: 0362 68 37 95, ел. пошта: cpto@cpto.rv.ua.
З питань реєстрації та направлення на професійне навчання звертайтеся до найближчого підрозділу служби зайнятості Рівненської області, в Telegram https://t.me/PidtrimkaDcz16Rivne aбо за телефоном +38096 539 53 59.
Світлана ПІКУЛА, Лідія ПОЛЬОВА
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю газети «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Читайте також: Після випробувань перед луганчанкою у Рівному відчинилися «інші двері»