За покликанням Ніна Чепурна – вчителька математики. Але в житті займається не лише викладанням у школі предмету, який називають царицею наук. Вона не раз, коли це можна було – до повномасштабного вторгнення росії в Україну, водила учнів у туристичні походи, брала участь у фестивалях права.
Її нерідко питали: для чого їй це? Хіба вона учитель права чи географії? «Ні, – відказувала Ніна. – Я – вчитель математики. Але не замикаюся на своєму шкільному предметі. Мені цікаво все». Вроджена допитливість і непосидючість Ніни Чепурної не дає їй спокою і зараз.
Фізично перебуваючи нині у Рівному, Ніна Петрівна викладає математику в своїй рідній школі на Луганщині в Старобільському районі (раніше був Біловодський район), де діти навчаються, перебуваючи під окупацією.
Зі слів вчительки, до повномасштабної війни у районі функціонувало 14 шкіл, а зараз – тільки 2. На окупованій території залишилося 80 відсотків учнів, з якими займаються педагоги, котрі, виїхавши на підконтрольну Україні територію, мають можливість проводити уроки онлайн.
– До 14-ї години діти навчаються у школі, – розповідає Ніна Петрівна. – А з 15-ї виходять на зв’язок із нами. Ми працюємо з ними в другій половині дня. Нині, звісно, вони – на канікулах.
– А що робить учителька, коли учні відпочивають?
– Повірте, не сиджу, склавши руки. Крім педагогічної, маю ще другу вищу освіту – психологія. Це мені дуже цікаво. У своїй школі я працювала практичним психологом, учителем математики і заступником директора з виховної роботи. Психології в онлайн школі в мене немає, оскільки є інший спеціаліст і їй також потрібно працювати. Отож психологічною практикою займаюся в територіальному центрі та хабі Біловодської громади у Рівному. Тут соціально незахищеним людям (у тому числі й внутрішньо переміщеним особам) надаються соціальні послуги. Є перукар, психолог, масажист, проводяться консультації лікарів та видається деяка гуманітарна допомога. Саме матеріальної допомоги немає. Але пропонується психологічна підтримка. Зокрема, для жителів Луганщини.
Ніна Чепурна добре знає тривоги і душевний стан людей, які змушені були через війну покинути рідні домівки. Адже до переїзду в Рівне вона жила у селі Новодеркул Старобільського району, яке нині перебуває в тимчасовій окупації. Жінка досі в деталях пам’ятає день, з якого все почалося.
Доволі потужний обстріл з території так званої лнр, за словами Ніни Петрівни, почався ще 23 лютого. Але місцеві мешканці не надали цьому великого значення, бо з «тієї» сторони завжди було чути постріли та вибухи. А зранку 24 лютого 2022 року з окупованої ще з 2014 року частини Луганщини на їхнє село посунули колони російських танків. Тоді ж до жителів Новодеркул дійшли чутки, що з території росії танки посунули й на Харківщину.
– Під час уроку геометрії у 9-му класі, який на той момент проводила онлайн через ковід, – розповідає Ніна Чепурна, – один із учнів сказав, що вночі бачив танк з російським прапором. Йому ніхто не повірив і сприйняли це за дурний жарт. Але саме в цей момент я сама побачила через вікно на нашій вулиці колону танків. Ця вулиця вела прямо на росію, до кордону з якою було 10 кілометрів. По ній вже давно ніхто не їздив, бо не було потреби. Там далі – росія і кінець світу. І саме з того кінця світу приїхали танки.
Тоді Ніна Петрівна сказала своїм учням, що почалася війна. При цьому заспокоїла: мовляв, не хвилюйтеся, продовжуємо працювати. «Адже ми їм не потрібні. Їм треба територія». Втім, це не допомогло. В міру просування колони окупантів углиб селища діти почали виходити з чату.
Про виїзд з рідного села Ніна Петрівна з чоловіком задумалися ще до 24 лютого, коли нагніталася атмосфера, пов’язана із ймовірним повномасштабним нападом росії. Але сподівалися, що все якось минеться. Ніхто насправді не вірив у війну. Була надія на здоровий глузд. А вже коли пішли танки, то виїхати стало неможливо фізично.
– Кожен населений пункт був заблокований величезними плитами, через які ні проїхати, ні об’їхати, – веде далі Ніна Чепурна. – Адже обабіч дороги – грязюка по коліно. Біля двох тижнів хто де був, там і залишався ізольованим. Втім був інтернет та телефоний зв’язок. Причому, що цікаво, напередодні наша школа виграла проєкт і ми почали освоювати кошти – замовили меблі та обладнання. 23 лютого я отримала повідомлення про те, що наступного дня зранку можна отримати на пошті фліпчарт. Звичайно, що 24 лютого ніхто за ним не поїхав через неможливість взагалі виїжджати. Не було такої нагоди й пізніше. Тому ми відзвітували про те, що обладнання залишилося на окупованій території. І вже тут, у Рівному, зовсім недавно мені зателефонували і запропонували отримати наш фліпчарт або нам повернуть гроші. Від грошей ми відмовились. Однак і фліпчарт для нас зараз річ не актуальна. Тому його погодились зберігати до часу, коли ми зможемо забрати.
Також за проєктом школа Ніни Петрівни замовила меблі, які вже, було, відправили на Луганщину. Проте їх встигли повернути на підконтрольну Україні територію. Тут вони й зберігатимуться у виробника в Тернополі до Перемоги.
– А як, власне, ви опинилися у Рівному? – цікавлюся у співрозмовниці. – Маєте тут друзів чи знайомих?
– Ні тих, ні інших (принаймні на той час) не було. З Новодеркула виїжджала сама, а чоловік залишався вдома. Йому мало бути легше без мене. Адже я заступник директора школи із проукраїнською позицією. Всі про це знали. До нас не раз приходили з обшуками. Навіть погрожували у Польщу (!) депортувати. Я навіть запитала, яким чином так звана лнр доправить мене до Польщі, не маючи з нею спільного кордону. Мовляв, я ж могла й погодитись, ще й друзів взяти із собою (посміхається).
Хоча самій Ніні Петрівні тоді було не до сміху. Постійно моніторилися її сторінки у соцмережах. Педагога не раз змушували видалити проукраїнські пости або ж писати спростування. Водночас заставляли закликати вчителів іти в школу працювати. Ніна Чепурна відмовилась, посилаючись на те, що не має таких повноважень. Вона й сама відмовилась працювати у школі, аргументуючи тим, що за законодавством окупантів вже може іти на пенсію. А на своїй сторінці в соцмережі звернулася до колег, аби вони вирішували, що робити, по совісті. Написала і стала чекати, що знову прийдуть із обшуками. Але пронесло.
– Ми майже не виходили з будинків, щоб зайвий раз нас не бачили, – каже Ніна Петрівна. – Як тільки з’явилися перевізники, з якими можна було виїхати, я подалася в дорогу. Їхала без будь-яких гарантій, що доїду до місця призначення. Практично так і вийшло. Вирушила до друзів у село біля Дніпра. Але маршрутка їхала до Дніпра сільськими дорогами, а не трасою, щоб не наражатися на небезпеку. І, відповідно, ми проїхали, не заїжджаючи у потрібне мені село. Так я опинилася в Дніпрі, за 40 кілометрів від місця призначення. Щоправда у соцмережах знайшла знайому, яка проживає у Дніпрі. Вона мене й прихистила. Я думала на день. А зранку подзвонив мій чоловік і сказав, що він також вирішив їхати. Я його дочекалась і далі ми рушили разом до Кіровоградської області. Там нас прийняли колеги з місцевої школи. Вони, до речі, зголосилися взяти до себе на навчання наших учнів 9-х та 11-х класів, щоб ті отримали українські документи про освіту. На Кіровоградщині дистанційно навчали своїх учнів, виписали їм документи і в міру того, як вони виїжджали з окупації, передавали їх. Частина документів досі чекає випускників на Кіровоградщині.
Згодом подружжя Чепурних вирушили далі – на Вінниччину, в Жмеринку. На той час їхня дочка виїхала з Києва до Львова і вони вирішили приєднатися до неї. Хоч вона й сама знімала невеличку кімнатку, але іншого виходу не було.
Втім, коли вони були в дорозі до Львова, до Ніни Петрівни зателефонував з Англії знайомий і сказав, що у Рівному в нього є квартира, в якій вони можуть пожити 3 місяці безкоштовно. Подружжя глянуло на карту, щоб побачити, де саме знаходиться місто Рівне. Тож поїхали, нікого тут не знаючи.
– Що найкраще запам’яталося з перших вражень від чужого міста?
– Дуже привітно зустріли сусіди. Пара пенсіонерів, які нас бачили вперше у житті, принесли борщ. Кожен день запитували, чи все добре, чи ніхто не ображає, чи є у нас що поїсти? Взагалі враження про рівнян дуже позитивне. А ще від дерев! Я ніколи в житті не бачила таких високих дерев. Та ще й так багато. Наші каштани вищими за 2,5 метри не ростуть.
– Як обживалися в Рівному, чим планували зайнятися…
– Спершу ми навіть не шукали ніякої роботи. Підтримували тісний зв’язок з учителями своєї школи. Частина з них залишалась в окупації, хтось виїжджав. У групі ділилися досвідом: куди краще їхати і як. Ми всі були впевнені, що до 1 вересня неодмінно повернемося додому. Приїхавши до Рівного в квітні думали, що перебудемо літо, а там – назад на Луганщину. Втім, уже в серпні почали розуміти, що так не буде. А оскільки я люблю навчатися, то почала шукати різні освітні курси.
Так Ніна Чепурна потрапила в Хуст на психологічний тренінг. Інформацію про нього побачила у соцмережах. Там зустрілася з учасниками освітнього проєкту «Місто сонця». Почала з ними волонтерити. Невдовзі Ніна Петрівна почала відвідувати екскурсії містом, які організовувала бібліотека «На Лебединці».
– Гуляючи і знайомлячись з Рівним, – розповідає Ніна Чепурна, – люди знаходили собі друзів і заняття до душі. Так у мене з’явилася Поліна, яка веде танцювальні групи. Я практично здійснила свою шкільну мрію – пішла на танці. Куди ж далі відкладати!
Згодом Ніна Петрівна довідалася, що військова адміністрація рідного Біловодського району також знаходиться в Рівному. Почала проводити у відкритому хабі психологічні заняття для внутрішньо переміщених осіб.
– Хоча, мабуть, ці заняття більше потрібні були мені, – зізнається жінка. – Я намагалася по максимуму зайняти себе справою. І тому «на зараз» я у відпустці, в якій немає вільного часу. Адже у рідній школі викладаю дистанційно, тому маю можливість працювати у Рівному ще й психологом в Територіальному центрі. Тим часом продовжую шукати можливості для розвитку – курси, навчання, освітні проєкти. Зараз для тих, хто шукає, дуже багато є можливостей. Не кожен проєкт стає успішним, але він дає досвід.
– Чимало переселенців покладаються на допомогу з боку держави, місцевої влади, волонтерів. Хто у найскрутнішу хвилину підтримав вас?
– Я звикла покладатися на власні сили. Тому, напевне, не зверталась по допомогу ні на жодну гарячу лінію, ні до владних структур. Зараз ми з чоловіком працюємо і винаймаємо квартиру. Коли мені дзвонили і питали, чому не прихожу за гуманітарною допомогою, то пояснила, що мені на це просто немає часу. Ситуацію, в якій опинилася, я сприйняла як шанс долі, який дав можливість отримати новий досвід і, можливо, кардинально змінити життя. Це шанс переоцінити всі свої вчинки і надбання. Ми можемо збагнути, що для нас головне. Те, що ми залишили вдома, для нас дуже важливо. Дім – це ж не стіни і меблі. Їх не шкода. Шкода мамину вишиванку, золоті медалі дітей, фотографії дитячі, яких вже не буде. Шкода магнітик, який висів на холодильнику і був згадкою. Це маркер, який ми втратили. Спогади є в голові, але з часом вони стираються, притупляються. А от такі маркери, які повертають нас у пережите, зникли.
– Дехто, обжившись у чужому місті, не має наміру повертатися додому. А ви?
– А я хочу і планую. На зараз у нас в селі цілі всі будинки. І наш також уцілів. Хоча там відбулося декілька ротацій військових і в ньому жило по 30 солдатів. У нас із чоловіком була можливість завдяки відеокамерам бачити, що відбувається в будинку під час окупації. Коли туди заселилось багато військових, то ми повідомили координати нашим військовим. Але на той час це була велика відстань і не було можливості їх дістати.
– А вам не шкода буде залишати все, що надбали, у Рівному?
– Давайте дочекаємося Перемоги. А там все стане на свої місця.
Наталя ЯГУЩИНА
Публікація підготовлена за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Читайте також: Бригада ЗСУ отримала потужне підсилення: 25 одиниць військової техніки
- На Рівненську АЕС чеська компанія поставила обладнання
Чехи замінять росіян. Про таємне постачання від чеської компанії Plzeňská Škoda JS з групи ČEZ нових приводів для реакторів АЕС у Рівненській області. Альтернативними постачальниками можуть бути росіяни.