Однією з ключових фігур, яка мала значний вплив на формування проукраїнськоі громадської думки в Європі минулого століття був британський журналіст-міжнародник Ланселот Лоутон.
На початку 1930-х років його увагу привернула напружена політична ситуація, що намітилася на Сході Європи. Для багатьох полiтикiв та аналiтикiв стало очевидним, що в Європi наближається новий великий перерозподiл сфер впливу та нова вiйна.На тлi цих драматичних подiй Ланселот Лоутон намагається в черговий раз привернути увагу громадськостi та офiцiйних осіб Великої Британiї до українського питання.
1 лютого 1939 р. вiн виступає з великою доповiддю на засiданнi членiв Близько- i Середньосхiдного товариства, яке вiдбулося в Лондонi. На думку Лоутона, глибинною причиною міждержавних протиріч було «українське питання» і для світової політики було вкрай необхідно включити Україну в систему Західної Європи. “Незалежна і автономна Україна, – писав він, – необхідна для європейського економічного прогресу і міжнародного миру”. Оцінки і висновки Лоутона надзвичайно цікаві з огляду на те, що сформульовані вони були діячем, який за своїм походженням жодним чином не був пов’язаний з Україною і українською нацією – настільки чітко вони представлені з проукраїнських позицій.
Пропонуємо вашій увазі деякі тези з цієї доповіді, які виглядають сьогодні так само актуально і злободенно, як і 80 років тому:
-
Україна – зовсім невідома для Заходу країна. Більшість людей мало що знають про неї або не знають нічого. Це не їх вина. Для такого незнання є поважні причини. Поневолювачі України добре подбали про те, щоб вона залишалася невідомою, вони навіть заперечували її існування. Дуже важко уявити собі щось більш гидке, ніж замовчування народу, який за давнім правом належить до родини європейських націй.
-
Через унікальне географічне положення, будь-яка серйозна спроба з боку України скинути поневолювачів і об’єднати свої чотири розмежовані частини в одну незалежну українську державу неодмінно викличе справжню паніку.
-
Більшість росіян завжди проявляли дуже примітивний підхід у відносинах з Україною. «Немає і ніколи не було ніякої української нації», – стверджують вони в засліпленні. Таке запевнення було офіційно проголошено міністром внутрішніх справ в 1863 році і з тих пір часто повторюється. Україна, мовляв, це просто південна частина Росії. Багато поляків також заперечували існування української нації, кажучи, що Україна – це тільки частина Польщі. За цими амбітними спорами і претензіями криється причина трагедії України.
Можна стверджувати, що Українська держава існувало протягом трьох окремих періодів.
Перший з них – з дев’ятого до дванадцятого століття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найбільш передових в Європі.
Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв’язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю – тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони привласнили собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно.
Другим періодом Української незалежності була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами і нападами з півночі, лежала безпомічна, Литва і Польща зайняли її територію. І в XVI столітті, коли ці дві держави уклали союз, Україна майже вся опинилася під польським пануванням. Тоді здавалося, що Україна як держава повинна остаточно зникнути. Щоб вижити, вищі верстви української нації були змушені ополячитися, а українське селянство було закріпачено польською шляхтою і євреями.
І тут сталася гідна подиву річ. Козаки, які існували ще в давній Україні, об’єдналися і заснували свою славну державу на Дніпрі. Систему правління в тій державі можна, мабуть, назвати демократичним деспотизмом. Щорічно козаки голосуванням вибирали собі правителя, якого називали гетьманом, який мав владу над життям і смертю своїх виборців, але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови. Козацька держава була фактично продовженням – у своєрiднiй формi – незалежностi українського народу.
Третій період почався в 1648 році, коли прославлений козацький гетьман Хмельницький, чиє справжнє прізвище було Хміль, не маючи достатніх сил, щоб воювати одночасно з поляками, московитами і татарами, уклав союз з Москвою на рівних правах, але Москва віроломно ввела потужні сили в Україну, яку врешті решт і анексувала. Пізніше, сама знесиливши від воєн, Москва досягла з Польщею згоди і поділила з нею Україну. Але ще ціле сторіччя українські козаки протестували і здійснювали відчайдушні бунти, а Москва великими групами висилала їх в інші частини імперії на каторжні роботи і в поселення (ця ж система знищення практикується дотепер Совєтами).
-
Як тільки Москва закріпила свою владу над Україною, вона змінила свою назву з “Московія” на “Росія”. Одразу все виглядало так, що український народ повинен бути стертий з лиця землі. Щоб зберегти себе фізично, його вищі класи були змушені робити те, що від них вимагалося, тобто прийняти іншу мову, культуру. На той період центр культури був в Києві, який був ближче до Заходу, ніж Москва, тому фактично Московія була ученицею України.
-
З моменту анексії України, Московія навмисне намагалася відсунути Україну на задній план, гальмувала її розвиток. Було заборонено вживання української мови в школах і в наукових та історичних працях. Робилося все можливе, щоб не тільки ліквідувати українську мову, а й знищити національну свідомість, яка саме в мові знаходить своє втілення.
-
Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на зерно й сировину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi.
-
Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були росiяни, а українськi патрiоти засилалися до Сибiру. Але в народі, в селянстві, український націоналізм продовжував жити. Починаючи з романтичного руху XIX століття, він поступово вилився в літературні форми і в кінцевому підсумку став рухом політичним. Спочатку цей націоналізм можна було задовольнити навіть чимось меншим, ніж автономією, але коли українську ідентичність стали душити на корінні, він поступово перейшов в сепаратизм.
«Якщо української нації не існувало, в чому намагаються переконати нас росіяни, то чому гніт і придушення проводилися з такою послідовністю і жорстокістю? Навіть Російська енциклопедія не могла не визнати, що “національне самовираження, хоча і важко визначити момент його зародження, ніколи не завмирало в Україні”, – запитував Лоуренс.
Підводячи підсумки, британський журналіст робить висновки:
“Українська нація – це реальність, яка має під собою принаймні тисячу років автентичної історії. Жоден народ не боровся так важко, як українці, щоб утвердити свою незалежність; українська земля наскрізь просякнута кров’ю”.
Цій доповіді майже сто років. Нажаль її тези і досі у багатьох викликають полеміку та незгоду з очевидними речами. Що змінилося сьогодні в долі України, а що залишилося колишнім, ми залишаємо на розсуд нашого читача.
Джерело: ukrrain.com