Для Мирослави Василик вишивка давно стала мовою життя. Вона освоїла 22 техніки, створила близько 300 робіт і продовжує вишивати навіть тоді, коли серце розривається від невідомості – її старший син Тарас з 3 жовтня 2024 року вважається зниклим безвісти.
«Що мені може зробити москаль, якщо Господь мене любить?» – каже Мирослава Василик. І продовжує вишивати, співати в церковному хорі, вчити дітей у школі, жити.
Першу бойову сорочку Мирослава не могла почати.
Нитка рвалася раз по раз, замість трьох ниточок у голку вперто втулювалися чотири, руки не слухалися, узор губився. Улюблена справа, якою вона займалася все життя, раптом зупинилася.
До цієї роботи вона прийшла після випадкового допису у фейсбуці – організаторка Оксана Поступак із Черкащини шукала майстринь, які погодяться вишивати сорочки-обереги для військових. Мирослава відгукнулася одразу: її син Тарас і чоловік Сашко вже пішли добровольцями на фронт.
Та почати не виходило. Лише згодом вона пояснить це просто: до такої праці не можна братися без благословення.
Поки чекала тканину – польські оливкові коноплі – підбирала нитки й орнамент. Сорочка не повинна демаскувати бійця, навпаки – захищати, служити довго, влітку охолоджувати, взимку гріти. За підготовкою уважно стежила організаторка проєкту.
У червні 2022 року Мирослава звернулася по благословення до духовника і знову взялася до роботи – для розвідника з позивним «Бур». Після цього, пригадує, все пішло: голка легко ковзала в руках, нитка лягала стібок до стібка, а узор розквітав на тканині.
Перша сорочка поїхала до «Бура». Друга – до «100», третя – до «Леоніда», четверта – до «Командо», п’ята – бойовій медсестрі «Чері», шоста – «Антикомуняці», сьома – рівненському хірургу Олександру Колеснікову, восьма – зв’язковій «Матросу Джейн», дев’ята – «Пернатому», десята – розвіднику Віктору, одинадцята – «Скауту».
Далі робота вже йшла легко. Мирослава використовувала різні техніки – косий хрестик, штапівку, ретязь, лиштву, качалочки, майже в кожній було змережування подільським «черв’ячком».
«До кожної вкладала лист із контактами, але ніхто не зв’язувався, – каже вона. – Та Оксана розповідала: коли вручала одному Захиснику його сорочку, він узяв її до рук і сказав: “Та як же я таку красу під бронік одіну?”»
Загалом у проєкті Мирослава створила одинадцять сорочок-оберегів. Каже, символіку продумали предки, а вона додає своє – молитву і вдячні думки. Так чекання стає витриманішим.
Калина для мами
Найпершу сорочку Мирослава Василик вишила для мами – жіночу, з узором калини. Де вона тепер, не знає. Але саме з неї почалася її історія з вишивкою.
За фахом Мирослава музикант, тому музика і багатоголосий спів супроводжували її від раннього дитинства. Мама Ірина Романівна Міськова і тато Володимир Олексійович теж музиканти, тож усіх п’ятьох дітей віддали до музичної школи.
Коли Мирославі виповнилося 16 років, у 1989 році в Рівному відновили Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Її мама організувала патріотичний хор «Просвіта», яким керувала рідна сестра Леся Міськова-Шевчук. Хор проіснував десять років.
Виконували козацькі, стрілецькі, повстанські пісні, співали на мітингах під час підняття синьо-жовтих прапорів, ушануванні роковин Тараса Шевченка, Лесі Українки, воїнів УПА. Навіть спеціально вивчили панахиду – щоб співати там, де молилися за полеглих. За ці роки об’їздили майже всю Рівненщину, а також Київщину, Житомирщину, Львівщину і Запоріжжя.
Оскільки виступів ставало дедалі більше, хористам потрібні були вишиті сорочки. На початку 90-х дістати матеріали виявилося непросто. Рівномірної тканини не було, канви теж, тож вишивали через тканину, якою підбивали дивани.
Згодом постало інше питання – як кроїти. Коли Мирослава вперше побачила старовинну сорочку і вдягнула її, продуманий крій, у якому не втрачався жоден сантиметр полотна, настільки захопив, що разом із сестрою вирішили створити сімейний весільний костюм. Леся вийшла заміж у ньому 1992 року, а Мирослава – у 1994-му.
Спочатку майстриня вишивала лише косим хрестиком. Слухала передачі музейників про традиційні техніки, шукала майстер-класи, навчалася.
«Своїми вчительками вважаю маму, Ірину Зайцеву з Київщини, яка називає себе бабця Ірця, Лесю Демчук зі Львівщини та Оксану Теребецьку з Тернопільщини. Найбільше люблю створювати мережки».
З часом опанувала 22 техніки: косий хрестик, штапівку, лічильну гладь, гладь, солов’їні вічка, настил, цегляну лиштву, верхоплут, ретязь, збиранку Східного Поділля, курячу шкірку, подільський «черв’ячок», гречку, ляхівку, розсипний хрестик, подільську розшивку, мережку «снопик», вівсяночку, вирізування з заповненням віконець, курячий брід, виколювання, качалочки.
«І зупинятися не планую. Усі техніки такі цікаві й гарні, що хочеться навчитися працювати всіма».
Триста робіт – і кожна з історією
Мирослава вишиває не лише сорочки. У її доробку близько 300 робіт – рушники, скатертини, серветки. Частину створює для побуту, частину – для храму, деякі стають родинними реліквіями.
«До Свято-Юріївського храму в селі Дмитрівка разом із союзянками ми вишили 12 обрусів для Престолу та Жертівника відповідно до кольорів річного богослужбового кола, – розповідає вона. – Також 21 рушник на чорному полотні для постових богослужінь і оновили святкові».
Окремі роботи перетворюються на сімейні історії. Як борщівська сорочка: замовник відмовився від заготовки з намальованим узором, і вона довго лежала без руху.
«У нас, українок, нічого не має пропадати, – каже Мирослава. – Я взяла той малюнок за сітку і створила новий узор. Вишивали її разом: я, син Володя, чоловік Сашко і нині покійна донька Ганна. Тепер це пам’ять про нас усіх».
Найемоційнішими вона називає власне весільне вбрання і сорочку для шлюбу, на якій чоловік ОЛександр вчився вишивати.
А найтяжчими духовно стали дві сорочки для київських хірургів Дмитра Кузьменка та Андрія Дядечка – лікарів, які лікували її першого чоловіка, отця Андрія.
«Коли він помер, я подарувала їм сорочки. Кожен стібок був через біль. Але хотіла подякувати за все, що вони зробили».
Одинадцять храмів – одна дорога до Бога
Церковними хорами Мирослава Василик керує понад тридцять років. Її шлях почався 1990-го – спершу в церкві Золотіїва і Свято-Степанівській на Грабнику. Уже за два роки вона співала у Свято-Воскресенському соборі, згодом – у Свято-Луківській церкві в Ульбарові.
Наприкінці 90-х з’явилася Свято-Софійська церква в Рівному, де вона служила регенткою понад п’ятнадцять років. Паралельно – Свято-Миколаївська в Корнині, пізніше Свято-Степанівська в Рівному.
У різні роки її приводило до храмів у Рясниках, Бабині, Антополі. А з 2015-го вона служить у Свято-Юріївській церкві в Дмитрівці. Скільки років співає у кліросному хорі Свято-Воскресенського собору, вже й не рахує.
«Так, це теж улюблена справа: співати у чотириголосному колективі й іноді добудовувати п’ятий голос. Я ж хоровик. Не знаю, якщо чесно, що більше люблю – співати чи вишивати. Мабуть, вишивку», – усміхається вона.
Для Мирослави церковний спів – не просто робота регента. Це молитва і служіння. Коли чотири голоси сходяться в один акорд, а п’ятий народжується з гармонії, вона відчуває дотик до вічності.
Слухає і співає різну музику, але Тараса Петриненка любить із дитинства.
«Почую по радіо: “…проведи мене ген до обрію…” – і вже біжу за олівцем, щоб записати текст і вивчити», – згадує.
«Що мені може зробити москаль?»
Як і багатьом жінкам, які чекають рідних із війни, Мирославі нелегко. Тривога і невідомість – щодня.
«Особисто мене рятує моя віра, – каже вона. – Сильна і щира віра завжди підтримувала в тяжкі періоди життя. Ми ж тут лише мить, а душа житиме вічно. Господь мене любить, я це точно знаю. То що мені може зробити москаль?»
Її старший син Тарас із 3 жовтня 2024 року вважається зниклим безвісти. Вона живе між дзвінками. Але продовжує працювати, вчити дітей у гімназії, співати в храмі, допомагати іншим.
Вона сідає за роботу.
Одна створюється не день і не десять – інколи понад місяць. За цей час, каже Мирослава, у ній залишаються добрі думки і молитви. «Інших під час роботи в мене немає. Тому кожна має свою історію».
Символи, що оберігають
У межах проєкту Мирослава вишила одинадцять сорочок. Про значення орнаментів говорить просто: головне вже заклали предки.
«Я вишиваю зі щирою молитвою та вдячними думками – те, що лягає на серце».
Знаки для неї не абстрактні. Ромби – земля і життя, зірки – небесний захист, хрест – віра й оберіг. Виноград означає достаток, калина – рід, дубове листя – силу.
Але, каже, самих знань замало. Важливо, що відбувається під час роботи.
Для військового – просить Бога зберегти.
Для храму – дякує.
Для рідних – думає про них.
Стібки ті самі, наміри різні. І саме вони, переконана Мирослава, надають речі сили.
Тепло, яке возять у шпиталь
З 2018 року Мирослава очолює Рівненський обласний осередок Союзу українок. Сьогодні більшість їхньої роботи – допомога військовим.
Коли відкрила збір на автомобіль для сина і його підрозділу, пообіцяла: випадковому донатору за 200 гривень вишиє сорочку.
«А що робити? Машина їм потрібна – це ж їхнє життя», – каже вона.
Разом із батьками, дітьми та колегами з Рівненської гімназії №5 імені Олександра Борисенка організовують ярмарки, щоб зібрати кошти для війська, плетуть маскувальні сітки, шиють прапори, колядують, щоб зібрати кошти на потреби війська.
Із волонтерками благодійного фонду «Центр людей доброї волі» їздять у Клеванський шпиталь – стрижуть ветеранів, привозять смаколики, просто спілкуються.
«Психологиня якось сказала: «Дівчата, ви для хлопців робите навіть більше, ніж я». Після такого рук опускати вже не можна».
Триматися – це звичайний день
Для Мирослави «триматися» починається о сьомій ранку: підняти двох молодших дітей, нагодувати, зібрати до школи. Перевірити домашні завдання, пояснити, що не зрозуміли. Сходити з ними в басейн – у їхній родині плавати вчилися всі. Приготувати вечерю, попрати, нагадати прибрати в кімнаті, почитати перед сном.
А потім – власні справи: підготуватися до занять у Рівненській гімназії №5 імені Олександра Борисенка, де вона працює педагогом-організатором. Додатково – банк, робочі питання, родинні клопоти.
«І серед усього цього знайти годину на вишивку. Вірити самій і підтримувати тих, хто вже зневірився. І постійно просити Бога про Перемогу».
Вона просто проживає день за днем: для дітей, для учнів, для військових, яким шиє обереги.
Для столу, за який повернуться
Мирослава каже: найцікавіша сорочка в неї попереду. Хоче не лише вишити, а й повністю зібрати вручну – з пухликами і збиранками, які бачила на музейних експонатах і про які читала у старих книжках.
«Аж дух перехоплює. Стільки технік ще хочу освоїти, стільки узорів створити».
Вона мріє про сорочку, у якій поєднає всі 22 техніки, які вже знає. Про рушник для великого родинного свята. Про скатертину на стіл, за який повернуться з війни її чоловік і син.
«Коли вишиваю – молюся. Прошу за сина, за чоловіка, за всіх наших захисників. Дякую за кожен прожитий день і прошу сили триматися. І відчуваю, що Господь чує».
Вишивка допомагає Мирославі Василик не розсипатися на щоденних новинах і тривогах. Коли руки зайняті роботою, легше дочекатися вечора, наступного дзвінка, наступного дня.
Вона живе з переконанням: поки є віра, відчай не має останнього слова.
Бере до рук голку, підбирає нитку, робить стібок. Потім наступний.
Так минає день.
І на завтра вона знову візьме її в руки – щоб було легше чекати.
Читайте також: Він прилітає раніше за весну
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.