19 років тому, 27 липня 2002 року, на військовому аеродромі Скнилів у Львові сталася катастрофа, яку називають наймасштабнішою на авіашоу в сучасній історії.
Літак Су-27, що виконував фігури найвищого пілотажу, несподівано став падати і врізався в натовп глядачів. Тоді загинули 77 людей, 28 із них – діти, понад 350 отримали поранення, у кількох людей діагностували серйозні психічні захворювання.
Шоу зі запахом крові
На авіашоу чекало все місто, по стовпах розклеювали листівки, люди домовлялися один із одним зустрітися там, побачити трюки в повітрі, випити кави чи пива. Родичі та знайомі з’їжджалися з усієї Львівської області.
Ілля Левітан не став винятком. Попри вихідний день, дружина Іллі була на роботі, а чоловік з трирічною донькою пішли «подивитися на літачки». Зібралося дуже багато людей, у тому числі військових – святкували 60-річчя 14-го авіаційного корпусу Військово-повітряних сил України. Спочатку все йшло добре, люди, задерши голови, спостерігали за фігурами найвищого пілотажу.
«Я зрозумів, що щось пішло не так, коли один із літаків якось дуже низько пролетів, просто над головами, – згадує Ілля. – Моя дочка, сидячи у мене на плечах, обмочилась просто мені на спину». Далі літак зачепив крилом дерево, потім землю, перекинувся і буквально влетів у натовп людей, розрізаючи крилом усе, що траплялося на шляху (в той момент і загинула основна маса людей – ред.), а потім спалахнув і загорівся. Як виявилося потім, пілоти встигли катапультуватися після зіткнення з землею, вони отримали незначні тілесні ушкодження.
Тим часом на полі почалася паніка. Люди бігли до виходів, стояв галас поранених, вереск, дитячий плач і запах крові: «Мені врізалася в пам’ять картина, яка, напевно, до смерті стоятиме перед очима: жінка в світлій кремовій сукні, на якій розбризкані мізки. Я працював у міліції, повірте, я бачив, знаю, що це таке. Я зрозумів, що потрібно терміново бігти додому, залишати доньку сусідам і шукати своїх, допомагати, рятувати».
«Біомаса» замість людей
Іван Куц того дня втратив половину сім’ї. На авіашоу він пішов із дружиною, 20-річним сином і 13-річною дочкою. Живими залишилися тільки батьки – їхні діти Андрій і Зоряна загинули.
Ніяких передчуттів не було: люди вірили, що організатори шоу гарантуватимуть цілковиту безпеку, згадує Іван. Подібне шоу проходило і п’ять років тому, в 1997-му.
«Літак був повністю керований, до кінця, – каже Куц. – Це ж було на висоті 250 метрів, я бачив усе, від початку до кінця!»
Пізніше в матеріалах справи буде написано зі слів одного з пілотів, Юрія Єгорова: «Я бачу, що земля набігає на мене… я ухвалив рішення катапультуватися».
Іван Куц вивчив «Скнилівську справу» вздовж і впоперек: очолив ГО «Скнилівська трагедія», яка об’єднує потерпілих. «У справі є слова «біологічна маса». Це те, що залишилося від наших дітей, від рідних. Це були не люди, це було криваве місиво, – згадує Іван Куц. – Я бачив матір, яка тримала на руках дев’ятимісячну дитину. Так от, голова дитини відкотилася в бік, як капуста, а очі були відкриті. Трупний запах стояв ще довго».
Очевидці також згадують, що найбільше вражало те, що машини швидкої допомоги не пропускали на поле, оскільки спочатку давали «зелене світло» генеральським автомобілям, які спішно залишали територію катастрофи. Військові зривали з себе погони і навіть гімнастерки: ймовірно, боялися, що люди будуть їх бити, звинувачувати в події.
Трирічному Остапу Хмілю і його старшому братові, десятирічному Олегу, невідкладна медична допомога була не потрібна – їхні фізичні травми були незначні. А ось психологічні – досить серйозні: на їхніх очах загинула мати. Галина Хміль прикрила своїм тілом молодшого сина, тим самим узявши удар на себе. Старшого відкинуло вибуховою хвилею, це Олега і врятувало.