Це невеличке поліське село Омит розкинулось на березі однойменного озера, крізь яке протікає річка Стохід. У селі у заледве нараховується два десятки жителів.
Лише влітку на короткий час оживає дитячими голосами, дзвінкими домашніми клопотами та наповнюється приїжджими охочими відпочити на березі озера.
Про унікальну природу та історію поліського села розповідає у Фейсбуці Нобельський Національний Природний Парк
Далеко на південь, захід і схід від села та озера простягнулись заплави Стоходу, Прип’яті і їх численних відног, лабіринтів. Усе це створює комплекс поприп’ятських водно-болотних угідь, наповнених різноманіттям рослинного та пташиного світу. Світу прадавньої природи, розміреного, сповільненого у часі життя поліщуків та оточуючого їх довкілля.
Перша писемна згадка про Омит відноситься до далекого 16 століття. Хоча на навколишніх піщаних пагорбах археологи віднайшли сліди стоянок людей прадавньої кам’яної доби. У переказах жителі Омита зберегли відомості про засновників села.
Тоді, у часи пізнього середньовіччя, землю на височенних піщаних пагорбах, що нависали над невеликим озерцем, придбали вихідці із північних земель князівства литовського. Дванадцять родів заселили малородючий простір, почали господарювати, обживати місцевість та освоювати народні промисли. До цього дня вдячні нащадки тих переселенців зберегли у пам’яті прізвиська свої давніх предків. Серед них Пецелі, Кунделі, Чеберяки й інші, що крізь століття навіюють відгомоном давніх літ.
За ці роки життєвий устрій в селі на березі озера не дуже змінився, хіба що цивілізаційні процеси принесли сучасний комфорт і затишок.
Раніше, до початку 90-х років минулого століття, добратись до села можна було по воді або суходолом, долаючи піщані перешкоди. Тому не дивно, що човен і зараз є невід’ємною частиною господарського начиння як для місцевих, так і приїжджих людей – тих, хто облюбував Омит, як затишний куточок із незайманою природою для відпочинку. Був в історії села час, коли до нього й літаки прилітали. У західній частині села простягалась поляна, що тепер поступово заростає деревами, а раніше – рівненька, звідусіль оточена болотом. Місцеві називають це місце «Аеродром». В 50-60 роки тут приземлявся знаменитий АН-2 «кукурудзник»: на ньому в магазин товари доставляли, пошту, а назад відправляли пійману у річках та озері рибу. Зараз навіть маршрутка не заїжджає…
Рибальство – давній промисел у селі. Жодної хати не було в Омиті, де б не вміли ловити рибу. А її в озері і Стоході завжди було і є багато. Адже немає кращого місця для нересту, ніж річкові затони, весняні розливи води на болоті, тихе спокійне мілководне озеро. Очерет висотою до кількох метрів, зарості болотного лозняку, мочари і густий травостій добре підходить для розмноження птахів. За ранньої весни і до самого відльоту перелітних птахів поруч з селом симфонічним оркестром виграє пташиний спів. Цей спів, переклик, шум крил пернатих можна слухати без кінця. І так було завжди у цьому неповторному краї.
На давніх польських картах ще з 18-19 століть село Омит позначено назвою Хомутовичі. Це, мабуть, лексична видозміна. А те, що найкоротший шлях від літописного Нобля і до Пінська простягався через Омит, на тих картах очевидно проглядається. Озера Нобель і Омит сполучені між собою протокою завдовжки у три кілометри. Нею на човнах допливали жителі Нобля до Омита, а далі – суходолом йшли до Пінська. Це шлях завдовжки у 40 кілометрів, якщо пливти по воді – майже удвічі дальше. Лише невідомо, як часто ним користувалися жителі Нобля, Омита й інших сіл і хуторів, адже рух по суходолу таїв у собі низку небезпеки.
Давно розтягнуті на будівництво доріг і будівель високі піщані пагорби навколо села, змінилися адміністративний, господарський і політичний устрої. Неподалік Омита проходить лінія кордону з Білоруссю. Полісся розділене межею. Віковими пам’ятками залишились у поліській землі бетонні панцерники – доти з Першої світової війни. В роки тієї війни Омит був у фронтовій зоні військових дій німецької армії. Отже, таких цементових споруд поблизу Омита збереглось багато. Усі вони розміщені в місцевості важкодоступній, оточеній водяними рукавами та болотними мочарами.
Тепер Омит зовсім маленьке село. Зараз у селі заледве два десятки жителів нараховується.
Порожнє, безлюдне село самотньо стоїть над водою. Лише влітку на короткий час оживає дитячими голосами, дзвінкими домашніми клопотами та наповнюється приїжджими охочими відпочити на березі озера. Уся прибережна смуга села забудована зараз сучасними новобудовами, дачними будинками. Змінилося село. Проте незайманий первозданний світ природи продовжує наповнювати серце насолодою й любов’ю.
P.S. Цікаво, що село з назвою Омит є в далекій Ірландії. Воно теж небагатолюдне, однак більш сучасне та розвинуте. Принаймні, у ірландському Омиті є паб та два готелі, хоч і заховане те село теж далеко від тамтешньої цивілізації.