«…Коли Неоніла вчила уроки на кухні, зі світлиці вийшов лисий, кульгавий повстанець. Поглянув на дівчинку, приніс кілька листків паперу та жовтий олівець і тихо сказав: “Нікому не кажи, де взяла…”». Цей давній спогад матері Миколи Федоришина став ключем до розуміння, хто саме працював у їхньому домі восени 1944 року. Уже в незалежній Україні жінка впізнала в тому повстанці Ніла Хасевича. Про ці та інші маловідомі сторінки життя митця-воїна автор розповідає у своїй новій книзі «Сухівці: останній бункер Ніла Хасевича».
Директор літературного музею Уласа Самчука Микола Федоришин презентував книгу «Сухівці: останній бункер Ніла Хасевича». Вона є продовженням першої книги автора «Сухівецькі схрони без «Бей-Зота», але в більш розширеному форматі. Видання приурочене 120-річчю з дня народження українського художника-графіка зі світовим ім’ям, громадсько-політичного діяча, учасника національно-визвольних змагань 40–50-х років ХХ століття.
В анотації до книги зазначається, що її автор народився та проживав 16 років у будинку, де восени 1944 року в підпіллі працював мистець-воїн Хасевич. Родичі пана Миколи в ті буремні роки бачили художника. Але вони не знали його імені. Тільки після проголошення Незалежності України заговорили вони й колишні повстанці.
Микола Федоришин пише, що про перебування Ніла Хасевича в селі Сухівці він довідався від своєї матері Неоніли.
«…Якось під вечір, коли Неоніла вчила уроки за столом на кухні, заправляла кусочки графітового сердечка в конопляну соломину, зі світлиці вийшов лисий, кульгавий повстанець. Подивився на дівчинку, повернувся у світлицю і вийшов з кількома листками паперу та жовтим олівцем.
– Нікому не кажи, де взяла папір і олівець, – промовив.
…Від тієї події минуло 38 років. Україна стала Соборною державою. У 1991 році поставили великий дерев’яний хрест, а через рік і кам’яний пам’ятник на місці загибелі Ніла Хасевича.
Якось мати мені каже:
– Відвези мене до того пам’ятника повстанцям, що в Лавріна на городі поставили.
Поїхали. Коли вона підійшла до пам’ятника, стала придивлятися до портрета Хасевича. Раптом вигукнула:
– То вун! То цьой чоловік дав мені папір і олівця!
– Він був інвалідом, – кажу їй.
– Я пам’ятаю добре, що він кульгав».
Підпільна робота Хасевича і його роль в УПА
Автор книги детально і цікаво висвітлив військову службу Ніла Хасевича в Українській Повстанській Армії («Північ») у 1942–1952 роках під псевдо «Бей-Зот», «Старий», «333», «Левко», «Джміль», «Рибалко». Описав, як він редагував військовий щомісячник «До зброї», політичні газети «Вільна Україна» та «За Самостійну Україну», сатиричні журнали «Український перець» і «Хрін».
Протягом 1943–1944 років Ніл Хасевич під позивним «Левко» керував політико-пропагандистською ланкою групи УПА «Північ» під орудою крайового командира Клима Савура. Для поточних потреб УПА готував проєкти бланків, печаток, бойових нагород — за особистим завданням Романа Шухевича.
Останню зиму 1951–1952 років мистець перебував у схроні, збудованому в Сухівцях на садибі Лавріна Стацюка. Саме тут 4 березня 1952 року Ніл Хасевич зустрів свою смертну годину разом із двома охоронцями — Вячеславом Антонюком на псевдо «Матвій» та Антоном Мельничуком («Гнат»).
Учасники творчої зустрічі поділилися також своїми спогадами про нашого легендарного земляка. Кобзар Назар Волощук виконав пісню на вірш письменника Степана Бабія. У рядках звучить заклик: «Не вийшов, не зрадив присязі. Не здався червоній орді. До жовто-блакитного стягу Він кличе серця молоді».
Журналіст із багаторічним досвідом, працює з меморіальними матеріалами про Захисників України, локальними історіями та суспільними темами. У своїх текстах поєднує документальність і уважну роботу з особистими історіями та біографіями.
Працював відповідальним секретарем журналу «Київська старовина» та головним редактором газет «Ірпінський вісник» і «Ірпінь єдиний». Автор кількох книжкових видань. Має досвід соціологічної роботи в КМІС та участі в реалізації медійних проєктів.