«…Коли Неоніла вчила уроки на кухні, зі світлиці вийшов лисий, кульгавий повстанець. Поглянув на дівчинку, приніс кілька листків паперу та жовтий олівець і тихо сказав: “Нікому не кажи, де взяла…”». Цей давній спогад матері Миколи Федоришина став ключем до розуміння, хто саме працював у їхньому домі восени 1944 року. Уже в незалежній Україні жінка впізнала в тому повстанці Ніла Хасевича. Про ці та інші маловідомі сторінки життя митця-воїна автор розповідає у своїй новій книзі «Сухівці: останній бункер Ніла Хасевича».
Директор літературного музею Уласа Самчука Микола Федоришин презентував книгу «Сухівці: останній бункер Ніла Хасевича». Вона є продовженням першої книги автора «Сухівецькі схрони без «Бей-Зота», але в більш розширеному форматі. Видання приурочене 120-річчю з дня народження українського художника-графіка зі світовим ім’ям, громадсько-політичного діяча, учасника національно-визвольних змагань 40–50-х років ХХ століття.
В анотації до книги зазначається, що її автор народився та проживав 16 років у будинку, де восени 1944 року в підпіллі працював мистець-воїн Хасевич. Родичі пана Миколи в ті буремні роки бачили художника. Але вони не знали його імені. Тільки після проголошення Незалежності України заговорили вони й колишні повстанці.
Микола Федоришин пише, що про перебування Ніла Хасевича в селі Сухівці він довідався від своєї матері Неоніли.
«…Якось під вечір, коли Неоніла вчила уроки за столом на кухні, заправляла кусочки графітового сердечка в конопляну соломину, зі світлиці вийшов лисий, кульгавий повстанець. Подивився на дівчинку, повернувся у світлицю і вийшов з кількома листками паперу та жовтим олівцем.
– Нікому не кажи, де взяла папір і олівець, – промовив.
…Від тієї події минуло 38 років. Україна стала Соборною державою. У 1991 році поставили великий дерев’яний хрест, а через рік і кам’яний пам’ятник на місці загибелі Ніла Хасевича.
Якось мати мені каже:
– Відвези мене до того пам’ятника повстанцям, що в Лавріна на городі поставили.
Поїхали. Коли вона підійшла до пам’ятника, стала придивлятися до портрета Хасевича. Раптом вигукнула:
– То вун! То цьой чоловік дав мені папір і олівця!
– Він був інвалідом, – кажу їй.
– Я пам’ятаю добре, що він кульгав».
Підпільна робота Хасевича і його роль в УПА
Автор книги детально і цікаво висвітлив військову службу Ніла Хасевича в Українській Повстанській Армії («Північ») у 1942–1952 роках під псевдо «Бей-Зот», «Старий», «333», «Левко», «Джміль», «Рибалко». Описав, як він редагував військовий щомісячник «До зброї», політичні газети «Вільна Україна» та «За Самостійну Україну», сатиричні журнали «Український перець» і «Хрін».
Протягом 1943–1944 років Ніл Хасевич під позивним «Левко» керував політико-пропагандистською ланкою групи УПА «Північ» під орудою крайового командира Клима Савура. Для поточних потреб УПА готував проєкти бланків, печаток, бойових нагород — за особистим завданням Романа Шухевича.
Останню зиму 1951–1952 років мистець перебував у схроні, збудованому в Сухівцях на садибі Лавріна Стацюка. Саме тут 4 березня 1952 року Ніл Хасевич зустрів свою смертну годину разом із двома охоронцями — Вячеславом Антонюком на псевдо «Матвій» та Антоном Мельничуком («Гнат»).
Учасники творчої зустрічі поділилися також своїми спогадами про нашого легендарного земляка. Кобзар Назар Волощук виконав пісню на вірш письменника Степана Бабія. У рядках звучить заклик: «Не вийшов, не зрадив присязі. Не здався червоній орді. До жовто-блакитного стягу Він кличе серця молоді».
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
Журналіст із багаторічним досвідом, працює з меморіальними матеріалами про Захисників України, локальними історіями та суспільними темами. У своїх текстах поєднує документальність і уважну роботу з особистими історіями та біографіями.
Працював відповідальним секретарем журналу «Київська старовина» та головним редактором газет «Ірпінський вісник» і «Ірпінь єдиний». Автор кількох книжкових видань. Має досвід соціологічної роботи в КМІС та участі в реалізації медійних проєктів.