Історична подія, яка зіграла важливу роль в житті Рівного, відбулась у 1990 році.
У 1990 році над Рівненською міською радою замайорів синьо-жовтий стяг – це була історична подія. Серед тих, хто його піднімав, був Сергій ЛЕЙЧУК. Тепер він – голова Товариства охорони пам’яток історії та культури Рівненської області. Свідком того дійства була й просвітянка Тетяна ПІЯР, яка через багато років взяла у нього інтерв’ю.
– Пане Сергію, відомо, що за тих далеких часів ви були членом президії та головою комісії з культури, свободи совісті та віросповідань першої демократичної ради у Рівному. Поділіться спогадами про подробиці того дійства.
– Не так давно святкували ювілей цієї важливої події, яку неможливо згадати без хвилювання. З плином часу приходить і усвідомлення ваги, значимості тих подій. Навколо питання долі України згуртувалися люди різних професій, поглядів, уподобань. Їх усіх об’єднувало одне прагнення: мати власну державу – вільну, самостійну, про яку мріяло і за яку боролося не одне покоління українців. Того пам’ятного дня спершу на площі навпроти Свято-Воскресенського собору, а згодом біля міськвиконкому (тоді ще Ровенської міської ради народних депутатів) зібралося близько десяти тисяч рівнян. Серед присутніх панувало неймовірне піднесення. Було відчуття свята, важливого, переломного моменту в житті міста.
– Розкажіть, пане Сергію, як відбувалася зміна символіки на офіційному рівні.
– 12 червня на засіданні президії Ровенської міської ради було прийнято рішення за №4 «Про використання української національної символіки на території міста Ровно». Депутати схвалили текст звернення до Верховної Ради УРСР. На цьому засіданні виступив і я. Мою ідею підтримали колеги-депутати: Юрій Велігурський, Петро Кульчинський, Василь Савків, Олексій Бородін, Олег Ковальчук, Стефанія Марсуля, Володимир Ковтунець, Юрій Шевчук, Володимир Павлюк. Нас підтримали інші депутати, які сповідували побудову нової держави. Отож рішення про використання символіки – блакитно-жовтого прапора, Герба-тризуба, Гімну «Ще не вмерла України» – набув у місті юридичної сили.
– Сергію Івановичу, пригадайте, будь ласка, як відбулася зміна символу нашої держави – прапора.
– Виникла цікава ситуація, адже на найбільшому майдані міста ще стояла фігура «вождя пролетаріату». Проводити урочистості освячення прапора, з яким боролися проти ненависного вбивці-більшовика, за наявності такої фігури зовсім не випадало. Тому для дійства 17 червня, після вшанування загиблих героїв України, які полягли за всіх часів, було запропоноване знакове і символічне для рівнян місце – на площі між Центральним гастрономом і Свято-Воскресенським собором, у якому колись правив службу Божу перший патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав (Скрипник). Тут мене підтримали усі колеги-депутати.
Голова міської ради Василь Марчук разом із головою міськвиконкому Іваном Федівим за участю єпископа Миколая із Млинова склали присягу на Біблії на вірне служіння громаді міста.
Згодом Біблію, якою користувався священник, я викупив і передав міському голові. Освячений символ волі держави – синьо-жовте знамено, нарешті замайоріло над державною будівлею. А перед цим тримала його у руках маленька, дев’ятилітня онука Іринка зв’язкової УПА Галини Пастушок-Парфенюк (вона у свій час носила грипси біля Березного).
– А хто ще був при встановленні прапора? І як так сталося, що у люльку, яка розрахована для підйомних робіт на двох людей, помістилося аж п’ятеро осіб?
– У неї справді потрапили три народні депутати Верховної Ради УРСР: Левко Лук’яненко, Володимир Пилипчук, Василь Червоній та міські депутати – Володимир Сорока і я. Коли перевантажена стріла з люлькою почала вирівнюватися, її стало хитати…
– Цікаво, які тоді у вас були думки, адже могло статися непоправне?
– Перше, що спало на думку, міцніше триматися за борт. Якщо будемо падати, то, звичайно ж, на людей. Такого не можна було допустити, бо ще смакувала б цим комуністична «братія». Ми ж піднялися на споруду, яка була заввишки чотири поверхи! Я розхвилювався і подумки звернувся в молитві до Бога. Не покидала нас єдина думка: змінити прапор! Викинути ненависний радянський, під яким «старший брат» віками знущався над мільйонами представників української нації, її культурою і мовою. Скинутий прапор під гучні оплески і вигуки: «Слава!» тисяч людей підібрав колега-депутат Ілля Башта. Я ж власноруч встановив прапор рідної України. Була ще одна критична ситуація. Наш пристрій кілька разів вдарився об герб УРСР. Люди внизу вимагали збити його. Проте зробити це було неможливо: він був із гіпсу і дуже важкий, що становило небезпеку для тих, хто стояв внизу.
– Що ще вам пам’ятається?
– Виконання славня «Ще не вмерла України» просвітянським хором, який підхопило багатотисячне товариство рівнян-патріотів.
– До кого ви найперше підійшли після цього дійства?
– До активістів автокефального руху за відновлення рідної церкви, членів Товариства української мови імені Тараса Шевченка, до мого викладача Бориса Степанишина, до моїх вчителів-патріотів середньої школи №4 Степана Кривка, Ганни Серган, Лідії Якобчук, Надії Черківської… Майданом оволоділо всезагальне піднесення. Люди відчули себе справжніми господарями міста. Рівняни отримали наснагу на подальшу боротьбу за повну перемогу демократичних сил. Всі відчули, що вільний дух України не здолати нікому і ніколи!
Символи правлять світом. І це правда. Доки висів прапор совіцької України люди ходили ще оглядаючись. Коли ж, освячений і вивішений прапор Нової України замайорів над місцевим органом влади, люди відчули себе певніше, легше. Рівняни отримали певність своїх прагнень, яка була підтверджена на Референдумі — Самостійна, Соборна, Україна.
І сьогодні, у запеклі дні боротьби з ненависним віковим ворогом, під прапором України не лише Рівне, не лише України, не лише Європи, а й весь світ!
Дух Перемоги України — непереможний!
Тетяна ПІЯР
- Швачки релокованого на Рівненщину Бахмутського профтеху шиють речі для ЗСУ
Військова форма, медичні сумки та носилки для транспортування поранених. Ці необхідні для наших захисників речі допомагають виробляти учениці Бахмутського центру професійно-технічної освіти, що працює на Рівненщині.
