fbpx
38-річна військовослужбовиця з Рівненщини на псевдо “Теща” воює на Запорізькому напрямку

38-річна військовослужбовиця з Рівненщини на псевдо “Теща” воює на Запорізькому напрямку

Діліться інформацією з друзями:

Лариса Герман на псевдо «Теща» – 38-річна військовослужбовиця з Рівненщини. Жінка має трьох дітей, однак вирішила стати на захист країни.

До лав Збройних сил України вона долучилася торік у листопаді, а впродовж останніх п’яти місяців боронить країну на Запорізькому напрямку в складі 141-ї окремої піхотної бригади. У цивільному житті Лариса працювала кухаркою, нині ж виготовляє димові шашки.

38-річна військовослужбовиця з Рівненщини на псевдо

Чому Лариса вирішила стати військовою та чи легко було опанувати нову справу – про це та інше вона розповіла Суспільному. 

– Ларисо, чому вирішили долучитися до Збройних сил України? 

– Рішення не було спонтанним. Я завжди мріяла про військову службу. Після 11 класу я завагітніла, народила першу доньку, потім – другу, згодом – сина. Тоді військова справа не вийшла. А зараз діти вже підросли, тож я вирішила себе спробувати у військовій справі. Я про військову службу мріяла і свого добилася. 

– Як рідні відреагували на це рішення? 

Старша донька категорично проти була, а молодші – нормально. У мене в старшої доньки по лінії чоловіка воюють і брат, і сват. Як не ми, то хто буде воювати? 

38-річна військовослужбовиця з Рівненщини на псевдо
Лариса з дітьми

–Тяжко було перелаштуватися з цивільного життя на армійське?

Дуже легко. Мені подзвонили та сказали, що завтра треба їхати. Своїм сказала: «Я їду… Все…». Мене ніхто не проводжав, бо знаю, що будуть сльози… Ми їхали цілу ніч, привезли нас, вишикували та сказали: «Тут ви будете починати службу». 

– Як потрапили до 141-ї бригади? 

Спочатку три місяці навчання я проходила. Пам’ятаю, що була зима, жили в наметах – з одного боку, було цікаво, а з іншого – тяжко та незвично. Тепер є одна родина тут (брати та посестри) й одна вдома. Я навіть на другий день відпустки, коли була вдома та прийшли подруги, казала їм: «Я хочу додому». Дівчата кажуть: «Як? У тебе ж тут дім!» Кажу: «Ні, у мене там дім». Дуже цікаво, хоч і лячно. 

– У перші дні на фронті як реагували на гучні звуки? 

Спокійно, з тверезою головою, бо розуміла, що воно має бути, що від цього нікуди не дінешся, що від цього не застрахована. Лягаєш спати – спокійно, а можна ж і не встати. Це треба розуміти адекватно та себе налаштовувати, що буде краще, а не гірше. 

– У цивільному житті Ви були кухарем, а коли підписували контракт, розраховували, що й тут будете готувати? 

Розраховувала працювати ким доведеться. Я людина така, що швидко вчуся. Нема такого, що не зроблю. Якщо наказ є, то він виконується. 

– Кухарем у бригаді не були жодного дня? 

Ні, була, коли наш кухар їздив у відпустку, то я заміняла його тиждень. 

– Зараз Ви не пов’язані з кухнею, а виготовляєте димові шашки?

Так, зараз займаюся хімією, виготовляю димові шашки. Щоб робити димові шашки, треба розрахунки знати, бо якщо щось зайве, може бути летальний випадок.

– Як опановували? 

Мені показали один раз, другий, а потім я вже сама робила. Так само робила і розрахунки, і препарати. Ти мусиш дивитися, слідкувати за цим, бо в мене в підрозділі п’ятеро людей. Так само я мушу стежити за тим, щоб вони все правильно робили.

– Жінці в армії тяжко? 

Кожній людині тут тяжко: і жінці, і хлопцям, бо не всі звикли до цього та сприймають адекватно. Є люди, які йдуть на позицію і кажуть, що звідти не повернуться. А бувають випадки, що людина себе на позитив налаштовує. Тоді воно дуже легко дається та немає тривоги. У нас немає гендерності. У нас є просто військовослужбовець. У мене в підрозділі три дівчини та два хлопці. Головне – себе налаштувати на позитив і не опускати руки. 

– А як щодо стереотипу, що жінка – це берегиня й має бути вдома? 

Хлопцям потрібна жіноча допомога: й на кухні, й медична. Я, до речі, сама хочу йти на навчання медиків, але згодом. Без жінки ніде не можна.

– Тут маєте свій жіночий куток?

Так, є. Найголовніше – серветки вологі та косметика. Частинку свого простору тут маю. Нам спальники видали, так я пішла до магазину й купила собі ковдру, постільну білизну, щоби було затишніше. Ще з дому з собою махровий халат взяла, він у мене замість подушки був. Тут побут під себе робиш.

– Чим займаєтеся у вільний час? 

Вільного часу майже немає. Вирвався на годинку в душ, поправ, поки туди-сюди – вже часу немає. Ніч, коли немає чергування, то це є увесь вільний час. Але нічого, ми це все зможемо вистояти. 

– Як часто вдавалося за цей час навідуватися до дітей? 

Тільки один раз 30 днів у відпустці була, бо тут нас дуже мало. Як виходить, так і надають у відпустку. 

– Які відчуття були, коли приїхали додому та побачили дітей?

Це дуже було цікаво. Мене зустріла моя колега з попередньої роботи, ми зайшли кави попити, а старша донька була на роботі. Потім ми йшли, а донька прибігає, обіймає, сльози… довго заспокоювала її. Молодші діти поз’їжджалися після навчання, були раді, не хотіли відпускати назад.

– Дзвінки додому, які вони?

Спочатку були дуже часто, плачевні були, було тяжко, але вже звикла. 

– Яке життєве кредо маєте? 

– Я все зможу.

Маргарита ГАЛІЧ, Елла ФІЛОНЕНКО

Суспільне Запоріжжя