Зустрів війну у Маріуполі, але додому повернувся ангелом. «Все буде добре, бережи себе!», – написав Костянтин Друзь ненці за кілька годин до загибелі
«Костя народився 1 лютого 2000 року справжнім богатирем – вагою 4 кг 450 грамів, – згадує його мама Надія Василівна. – Меншого сина – Дениса – я народила вже в старшому віці, в 37 років. Але, мабуть, Бог подарував мені другу дитину неспроста. Тепер він для мене втіха і розрада. А Костя вже давно на небесах. Хоча здається, коли переглядаю відео про нього, ніби доторкаюся. Ось він знову заговорить, усміхнеться».
Костянтин Друзь – випускник школи №12. Батьки хотіли, щоб син після 9 класу продовжив навчання в автотранспортному технікумі. Але на півдорозі до цього навчального закладу він сказав: «Не буду тут навчатися!». Повернувся знову в школу і до своїх друзів – Віталія Семчука та Олексія Козачка.
«Надія Павлюк розповідає, що не помічала, щоб Костя мав потяг до військової справи. Лише одного разу випадково в його рюкзаку знайшла повні пляшки з водою. Здогадалася: качає м’язи. Він готував себе фізично мовчки. Коли Костянтину виповнилося 18 років, заявив: «Хочу йти служити «Азов», там, де Віталій Семчук!». Його друг був прикладом для нього. «Це було для мене шоком, – продовжує Надія Василівна. – Не сподівалася, що він обере військову справу. – Пройшов успішно медкомісію в Рівному та Києві. З Києва поїхав у Маріуполь».
Читайте також: Віталій Семчук втратив найкращого друга і не міг цього сприйняти
Костянтин підписав контракт зі Збройними силами Українм на три роки. Після закінчення курсів йому присвоїли звання молодшого сержанта, згодом – головного сержанта. Доріс до інструктора. І він цим дуже пишався – його мрія бути одним із командирів здійснилася! Присилав матері відео, як він навчає молодих рекрутів. «Ти з ними не дуже суворо поводься, – наставляла сина Надія Василівна. – Бачу, голос підвищуєш». На зауваження Костянтин лише усміхався: «Я армійський вишкіл ще не такий проходив! В армії має бути дисципліна. Мені теж було спочатку нелегко. З мене «зліпили» хорошого воїна!».
Коли підписав контракт вдруге, поставив матір перед фактом: «Я це зробив!». Про армійське життя з нею не ділився. А ось сторінку особистого життя відкривав.
Зустріч з Тетяною окрилила
Тетяна працювала в Маріуполі адміністратором в одному з ресторанів. Очевидно, він закохався в неї з першого погляду. Бо відразу почав надсилати фото своєї обраниці матері та бабусі, запитував: «Вам вона подобається?».
«Перше фото, яке він мені скинув у телеграм, викликало в мене змішані почуття, – каже пані Надія. – На ньому модельної зовнішності білявка. Подумала, а чи взагалі є в нього дівчина, можливо, це фотомонтаж, бо вона як на картинці з журналу. Тому попросила сина прислати спільне фото. Це була все-таки його обраниця – красива, і, як пізніше з’ясувала, коли вона деякий час жила в нас, врівноважена, добра душею.
В інтернеті писали, що Костя з Тетяною був одружений. Це не відповідає дійсності. Так, вони планували при поверненні в Київ одягнути одне одному весільні обручки. Але до цієї урочистої миті справа не дійшла.
На мій погляд, Костя був дуже закоханий у Тетяну. І коли між ними виникали якісь дрібні сварки, щоразу питав поради в мене: «Як бути?». «Якщо ти її любиш, маєш пройти через непорозуміння, поступатися. Пробачати чи не пробачати – твоя справа! Я прийму будь-яке твоє рішення – бо ти мій син!» – так йому відповідала.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Костя попросив мене прийняти на проживання одну дівчину. Жодним словом не сказав, що це має бути Тетяна. Але тоді ми так і не зустрілися, бо вона поїхала за кордон. Та коли дізналася про смерть Кості, з Франції, де проживала, відразу вирушила в Україну».
Любив робити сюрпризи
Якось Костянтин добирався з Маріуполя до Рівного попутним транспортом. Біля села Омеляна вийшов з машини й вирішив йти до Рівного через поля пішки. Свій шлях фіксував на відео. Пані Надія запитувала: «Чому далі не їдеш, навіщо бити ноги!». Він відповідав: «Я ж військовий, у походах по 45 кілометрів долав!». У цей день якраз відзначала іменини його улюблена бабуся Лідія Данилівна. Уже в Рівному купив їй квіти і натиснув на кнопку дзвінка квартири. Його приїзд для бабусі був повною несподіванкою.
Костя міг дивувати також інших своїми цікавими витівками. Якось зателефонував до матері й повідомив, що їде з Маріуполя додому. І що в Києві на розпродажі купив плаття для дівчини. Надія Василівна подумала: це для Тетяни! Виявилося, що ні! Він познайомився з дівчиною з Рівного в соціальних мережах і пообіцяв привезти їй подарунок. Плаття рівнянці передав, але після цього на побачення не запрошував. Бо його серце полонила лише Тетяна.
Зустрів війну у Маріуполі
– Повномасштабну війну росії проти України син зустрів у Маріуполі, — продовжує Надія Василівна. – Ми з ним у ті дні часто спілкувалися телефоном. Застерігав мене під час повітряної тривоги бути обережною, ховатися в укриття. Він більше переживав за нас, ніж за своє життя. Писав до моєї сестри, яка була на той час в Ізраїлі, щоб вона забрала нашу сім’ю до себе.
У той роковий день я спілкувалася з сином о 5.30 ранку. Повідомив, що цілу ніч переписувався зі своїм другом Олексієм Козачком. Останні його слова зберігаю в телефоні: «Все буде добре, бережи себе!».
Загинув від мінометного обстрілу
Костянтин Друзь зустрів війну у Маріуполі, зі своїми побратимами на початку війни перебував на блокпосту Волноваха-Маріуполь. 12 березня 2022 року стало останнім днем у його житті. Коли пропав зв’язок, він і його бойовий друг вирішили полагодити пошкоджену радіостанцію. Повертаючись із завдання, їх зненацька накрив 120-й міномет. Від його осколків загинули обоє. До бетонного укриття бійцям залишалося якихось декілька метрів.
Детальніше про цей епізод повідомляється у книзі «Літопис Маріуполя»: «Доба 17. 12.03. О 6-й ранку 12 березня почався мінометний обстріл блокпоста. Одна з мін прилетіла на дах будівлі, де з радіостанціями працював полковник Акухтін. Інша – в окоп, де був азовець Костянтин (Ейс).
Там в землю було вкопано контейнер, поверх якого лежали плити. Тобто це був повноцінний бункер. Але хлопці пару метрів не добігли в його середину. Міна влучила в накат траншеї і їх посікло осколками».
Тіло Костянтина і його побратима доставили на «Азовсталь», поклали в рефрижератори. Тут ще тривали жорстокі бої. Живі воювали, а мертві чекали свого часу, щоб їх забрали рідні…
Тут навіть мертвих знову вбивали, бо рефрижератори, в яких вони знаходилися, окупанти знищували фосфорними бомбами.
Тіла багатьох наших бійців, включаючи Костянтина, обміняли на «орківські» лише в липні 2022 року.
Про захисників Маріуполя вже написано книги, складено сотні віршів. Один із них – у центрі Рівного, на фотовітрині:
Нас ніколи не здолати –
Знає хай москаль.
Кожне серце українське –
АЗОВСТАЛЬ.
Довга дорога додому
«Під час служби в Маріуполі він вибив на лікті малюнок «Чорне азовське сонце», – продовжує пані Надія. – Я не була проти. Азовці вибивали «Чорне азовське сонце» то на лікті, то на коліні. Мені дуже допомогло це татуювання сина. Взагалі, довелося пройти довгий шлях, щоб забрати його додому і поховати з почестями.
Перший раз здавала ДНК у Рівному. Потім довелося цю процедуру нам, батькам, повторювати двічі в Києві, бо зразки не збігалися. Згодом патронажна служба створила групу зі слідчою, яка вела справи з розпізнавання загиблих воїнів. До цієї групи скидали знімки воїнів, які мали особливі прикмети (родимки, татуювання тощо).
Я готова була забрати тіло сина без остаточної експертизи. Адже знала, що це він! Знала про це і слідча. Та ще тривалий час не могла привезти його в Рівне. Тому на підвищених тонах уже відбувалися розмови зі слідчою. Спочатку нам сказали: «Тіло Костянтина Друзя перебуває в морзі в Бучі». Туди відразу поїхала Тетяна. Але дівчина тут так і не побачила свого колишнього судженого. Моя поїздка в Бучу також виявилася невдалою, бо, як з’ясувала, його тіло перевезли в рефрижератор у Київ. Весь цей час чекала закінчення всіх цих експертиз мама Віталія Семчука, найближчого друга Кості. Ми вирішили: поховаємо друзів – Віталія і Костю – разом. Бо вони були як брати. Їх вдалося провести з почестями в останню путь аж 19 листопада 2022 року.
«Старший син зі мною у спогадах, на відео»
Старший син, який зустрів війну у Маріуполі, постійно зі мною у спогадах, на відео, де він розповідає про себе, просить дати пораду. Зараз я думаю: чому не поїхала до сина хоча б на місяць тоді, коли служив у Маріуполі. Чекала його вдома під час відпустки. Ці десять відпускних днів проходили дуже швидко, не встигала з ним наговоритися, натішитися його присутністю. Він постійно думками був у Маріуполі, який, до речі, йому дуже подобався: «Там мене хлопці чекають, рекрутів треба тренувати!».
Тепер моя розрада і втіха – молодший син. Денис характером схожий на старшого брата. Хоче бути «пластуном», цікавиться спортом. Зараз саме він підтримує через соціальні мережі зв’язок із Тетяною, яка живе у Франції.
«Я знаю, що Костя дуже любив Тетяну, – ділиться сокровенним Надія Василівна. – А чи любила його Тетяна? Думаю, що так! Бо не кожна дівчина приїхала б із-за кордону на впізнання тіла, щоб провести його в останню путь, а вже пізніше – на відкриття муралу.
Коли почалася війна, вона подарувала Кості на щастя браслет «Пандори». А вже після того, як він пішов у засвіти, я купила для неї новий браслет. Щоб пам’ятала про свого судженого, з яким мріяла бути разом усе життя.
Сказала Тетяні, коли їхала знову за кордон: «Життя продовжується, ти повинна жити! Вийдеш заміж, народиш дітей. Буду завжди рада бачити тебе в себе вдома!».
Посмертно Костянтина Друзя нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня й зобразили в центрі Рівного разом із Віталієм Семчуком на муралі у жовтні 2022 року. Створення стінопису ініціював шкільний товариш загиблих азовців Олексій Козачок. А на фасаді закладу, в якому навчалися хлопці, відкрили пам’ятну дошку.
“Хочу, щоб ця дошка, як і мурал, були символом їхньої пам’яті, героїзму. Бо поки живе пам’ять, живуть і вони», – сказав Олексій Козачок.
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
- Громада з Рівненщини зібрала Різдвяні посилки для захисників (ФОТО)
Напередодні Різдва Христового Бугринська громада об’єднала зусилля, щоб підтримати наших захисників, які щоденно стоять на варті спокою країни. Завдяки спільним старанням було зібрано 85 різдвяних посилок, наповнених любов’ю, турботою та щирими побажаннями.