Олександр Шиян потрапив до армії попри заборони лікарів. І не просто до армії, а до ГУР.
Олександр Шиян не служив в армії через стан здоров’я. Вердикт медичної комісії був суворим: не придатний! Але це не зупиняло хлопця штурмувати різні заклади: військовий ліцей, згодом – управління надзвичайних ситуацій.
Лікарі говорили, що в нього кардіограма як… в старого діда. Лише потім, після ретельніших аналізів, заявили: з серцем все нормально. Через те, що грудна клітина деформована, цей «мотор» займає незвичне положення. Але нічого критичного немає…
Олександр Шиян потрапив до армії – таки здійснив свою мрію. Він підписав контракт із Збройними силами. І потрапив служити в дуже круту структуру – Головне управління військової розвідки!
У Рівному чекала його доля
Для Олександра Шияна найголовнішими в житті були два міста – Бердянськ, де народився, і Рівне – тут жила найкраща для нього у світі дівчина Олександра. Вони поєднали свої долі за цікавих обставин. Можливо, зустріч не відбулася б, якби вони не займалися як волонтери благородною справою – допомагали дітям з фізичними вадами. Олександр Шиян підтримував дружину двоюрідного брата (після його смерті), яка виховувала дочку з інвалідністю. Коли йому рідна тітка повідомила, що в селі Олександрія на Рівненщині багато років працює пансіонат з надання допомоги дітям з фізичними вадами, вирішив: поїду на Західну Україну! І, як виявилося, поїхав на зустріч своїй долі.
В цьому таборі, який функціонує завдяки рівненській церкві «Дім Євангелія», вже три роки волонтерила Олександра Лагернік. Тут і познайомилися Олександр і Олександра. При першому знайомстві виникала взаємна симпатія. Але розмова вийшла дещо дивною для дівчини. Бо хлопець почав говорити, що не планує створювати сім’ї, хоче служити людям, при можливості волонтерити… в Африці.
Та на третій день знайомства Олександр сказав: «Сашо, я хочу служити з тобою, допомагати людям все життя!». «З його боку не було пропозиції запросити мене в ресторан чи кафе, а потім запропонувати руку і серце, – говорить Олександра. – Бо хлопець не до кінця вірив, що я скажу «Так!». Коли почув це чарівне слово, мої запевнення, що я також хочу бути з ним все життя, своїм емоціям дав волю. Був останній день таборування, вже споночіло, а Саша все бігав по території і вигукував: «Вона сказала «Так!».
Весілля без …весілля
Коли табір завершився, Олександр Шиян поїхав на роботу в Київ. Олександра повернулася в Рівне – працювала в кав’ярні, взяла академічну відпустку від навчання на факультеті української філології Рівненського гуманітарного університету. Молода пара хотіла самостійно заробити гроші на весілля. Олександр планував відкласти цю урочисту мить на рік чи навіть на пізніше. Але його наречена не погодилася на такий варіант: «Якщо ми любимо один одного, хочемо разом жити, навіщо відкладати одруження? За цей час може багато змін статися!». Олександр з такими аргументами погодився. А й справді, навіщо цю справу переносити на перспективу; за цей час таку красиву дівчину можуть у нього відбити!
Молодята взимку 2020 року розписалися. Весілля запланували на весну. Але сталося непередбачуване – «спалахнув» коронавірус.
«У церкві «Дім Євангелія» 20 березня відбулося вінчання, – продовжує Олександра. – Нам підготували невеличку декорацію. Людей через коронавірус мало було під час цієї церемонії. Але наша церква зробила онлайн-трансляцію, так що її могли побачити і родичі, і наші друзі та знайомі. Якщо говорити узагальнено, то вийшло весілля без …весілля.
Після одруження місяць прожили в Рівному. Оскільки роботи зразу не могли знайти, вирішили поїхали в Бердянськ. Там пройшов наш медовий місяць. Між іншим, батьки чоловіка зустріли мене, невістку, гостинно. Його мама Віка прийняла мене як свою дитину.Через декілька місяців повернулися знову в Рівне».
Олександр наполіг, щоб дружина не шукала собі роботу – гроші він зароблятиме! За її зізнанням, чоловікові подобалося, щоб вона була домогосподаркою: створювала домашній затишок, зустрічала його з роботи, готувала смачні страви. Олександра не перечила такому його рішенню.
Олександр був впевнений, що росія почне війну проти України
«Коли росія напала на Україну, мені зателефонувала Катя, дружина брата мого чоловіка з Бердянська, – пригадує Олександра. – Сказала, що їхнє місто почали бомбити. Я розбудила Сашка: війна!!! Він такій моторошній інформації не здивувався, бо раніше часто говорив, що росія нападе на Україну! Казав:коли почнеться війна, піде воювати! Він почав думати, яким чином можна стати на захист держави.
Справа в тому, що Олександр не служив в армії через стан здоров’я. Хоча прагнув поступити у військовий ліцей – не вийшло. Мріяв про службу в управлінні надзвичайних ситуацій – також відмовили через висновок медичної комісії: не придатний! Але Олександр не здавався – торував нові дороги. Подав документи в університет внутрішніх справ – хотів стати поліцейським. Але знову не пройшов. Зірвався також контракт із Збройними силами України. Лікарі говорили, що в нього кардіограма як… в старого діда. Лише потім, після ретельніших аналізів, заявили: з серцем все нормально. Через те, що грудна клітина деформована, цей «мотор» займає незвичне положення. Але нічого критичного немає…
Олександр за характером був вибуховий, дружина виступала в ролі «вогнегасника»
Коли почалася війна, 20-річний Олександр почав будувати плани: куди піде, що буде робити, де візьме військовий одяг, спорядження. Зметикував швидко: треба побігати по воєнторгах, торгових точках. Дружина не могла з ним стати в стрій, одягнути військову форму. Бо, за її словами, вона далека від військової справи.
Олександр за характером був вибуховий, швидко приймав рішення. Олександра, навпаки, тиха, врівноважена, була для чоловіка «вогнегасником».
Олександра постійно підтримувала зв’язок з Катериною з Бердянська. Дружина братового чоловіка повідомила: організовується за кордон евакуаційна група для людей з фізичними вадами. Але оскільки в її дочки важка інвалідність, сама не може вирушати в далеку дорогу, потрібен супровід. Катя шукала, хто погодився б на таку місію. Олександра без довгих роздумів сказала: «Я можу поїхати з тобою!».
«Ти поїдеш за кордон, а я піду воювати!».
Олександр Шиян, почувши цю розмову, дуже зрадів: «Як все добре складається! Ти поїдеш за кордон, а я піду воювати!».
«Коли він казав, що піде воювати, мені було дуже страшно, -зізнається Олександра. – Бо я за ним була як за скелею!».
Олександра поїхала в складі евакуаційної групи від реабілітаційного комплексу «Агапе» в Німеччину, і таким чином дала широку свободу дій чоловікові. А він часу не гаяв. Зібравши медикаменти, військовий одяг, спорядження, вирушив до своїх друзів в Київ. Думав, друзі -військові візьмуть його до себе. Та був дуже розчарований, коли відмовили.
Олександрові вдалося закріпитися у волонтерському центрі. Тут він старанно виконував всі завдання і водночас не давав спокою його керівникам: «Дайте мені автомат!». Зброю, звісно, йому ніхто не дав. Через деякий час Олександру вдалося записатися в територіальну оборону Києва. Тут він отримав довгоочікуваний автомат і команду зайняти оборону столиці. Олександр Шиян потрапив до армії. На спеціальну підготовку, вишкіл часу не було. Їх підрозділ зокрема зустрічав ворога в Ірпені. Бойові дії Олександр фіксував на відеокамеру, яку завбачливо прихопив з собою з Рівного.
«Головне управління розвідки – це круто!»
«Коли я приїжджала з Німеччини до чоловіка, він мені показував це відео, – говорить Олександра. – Навколо вибухи, стрілянина, він біжить з автоматом і співає знамениту християнську пісню «О благодать, спасенний я!». Пройшовши в територіальній обороні бойове хрещення, ошелешив мене новою заявою: «Я підписав контракт із ЗСУ на три роки!». Як це у нього вийшло – мені не розказував. А потім з радістю повідомив, що потрапив на службу в Головне управління розвідки! Що це саме та структура, про яку мріяв! Що тут дуже цікаво, хороші умови!».
Олександр Шиян потрапив до армії попри все.
«Він мені весь час говорив, що буде з Богом»
Коли Олександра поверталася з України в Німеччину, був час на переписку в Телеграмі. Допис Олександра вражає своє глибиною, духовністю. Ніби хтось диктував йому ці слова зверху…
«Зустрів сьогодні старого товариша. Він класну річ сказав (він віруючий): «Якщо я загину, то Бога нема». Ну типу його віра. Що настільки він вірить, що Бог його збереже.
І по вірі дано йому буде. Звісно, я вірю в той фактор, що в Бога свої плани. І, на жаль, я не можу так як він. Бути впевненим, що я 100% виживу чи залишуся цілим.
Бог всюди з кожним. Тому якщо прийде час моєї загибелі, то Бог буде поряд.
Страх буває такий, що геть дрож по тілу йде. Але завжди прошу Бога, щоб він мене заспокоїв. І спокій йде.
Страшно, Сашечка, це все брехня, коли хтось каже, що не страшно. Страшно. Дуже.
Бог дає силу. Тут на війні дійсно, що нам Бог допомагає.
Хтось думає, що диво, то щось таке, щось казкове. Ні. Звісно, такі дива бувають, але то в свій час. Диво – це кожен крок на нулі. Це дійсно диво.
Все буде добре. Головне Сашулінка, якщо що, то сильно не журися. Порадій за мене, що Бог вирішив мене винагородити ще молодим.
Я не вбивця, я всього лише захищаю свій дім. Захищаю всю Європу і можливо навіть весь світ.
Тому пиріжечок, якщо що, прослав Бога, якщо прийде звістка…».
Олександр і його побратими підірвалися на танковій міні
Олександр Шиян воював на багатьох напрямках фронту. «Фатальним став для нього Донбас, – сумно зітхає Олександра. – Він мені дуже мало розповідав, як воює. Напередодні своєї загибелі написав: «Виїхав на завдання. Все нормально, не переживай. Люблю!». Ми ще побажали один одному доброї ночі. Після цього з ним пропав зв’язок на 2 доби.
Пишу знову в Телеграм: «Як твої справи?». Але відповіді не отримала. Подзвонила мама Олександра, запитувала, чи все нормально з сином? Я почала заспокоювати свекруху: не переживайте, все буде добре! Саша на завданні! Але заспокоїти не вдалося. Вона сказала: «Я відчуваю, що з ним щось трапилося!».
У той день я була в магазині, підходила моя черга розраховуватися біля каси. Задзвенів телефон, бачу – український номер. Серце йокнуло, зрозуміла, щось там, в Україні, трапилося. Телефонував командир військової частини:
«Ваш чоловік загинув при виконанні бойового завдання. Мені дуже шкода!». Я прихилилася до стійки рекламного щита. До мене відразу підбігли мої друзі з евакуаційної групи, підхопили під руки. Ми плакали разом і молилися. Я, не зволікаючи, виїхала з Німеччини в Україну. Надворі був січень 2023 року».
За розповіддю дружини, Олександр в той день загинув не один. Ціла група бійців підірвалася на протитанковій міні.
Тіла розвідників вдалося забрати із зони бойових дій не відразу – лише через декілька днів. Чимало часу пішло на те, щоб встановити особистість. Планували взяти зразки ДНК у мами Олександра. Потім поцікавилися, чи були у нього на тілі якісь особливі прикмети. «Так, були, – відповіла дружина. – У нього під серцем татуювання – герб України у формі орла, з іншого боку – хрест».
В Олександра Шияна у серці був Бог і Україна.
Василь Закревський
Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
- Навіщо вовки виють?
Виття чітко демонструє статус вовка у зграї, як і забезпечує комунікацію між особинами на довгих дистанціях. Вовки живуть сімейними групами – зграями. Кожна зграя займає і контролює велику мисливську ділянку, тому члени зграї мають бути завжди в контакті один з…
Читайте також: Останні слова сина мама рівненського Героя зберігає в телефоні