У серцях назавжди – 148 історій любові й відваги
148 голосів, що не змовкнуть у тиші пам’яті.
Квіти, зірвані війною, корінням проросли в пам’ять.
У кожного з них було своє життя: хтось мріяв повернутися додому до коханої, хтось планував відпустку після дня народження, а хтось просто хотів, щоб його діти жили під мирним небом.
Тарасу було лише 19, Миколі — 56. Один встиг закохатися, інший – стати дідусем. Але всіх їх об’єднало одне: любов до України виявилася сильнішою за страх смерті. Саме ця любов зробила їх справжніми героями України – тими, хто не зламався навіть перед обличчям смерті.
День героїв України: 29 серпня – день пам’яті тих, хто віддав найцінніше
29 серпня – День пам’яті Захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. З цією датою пов’язаний один із найтрагічніших епізодів російсько-української війни до повномасштабного вторгнення – вихід українських воїнів з оточення під Іловайськом у 2014 році. Щорічно в цей день ми згадуємо не лише тих, хто загинув під Іловайськом, а й вшановуємо пам’ять усіх полеглих Захисників і Захисниць України в сучасній російсько-українській війні, починаючи з 2014 року.
За даними вебсайту «Книга пам’яті полеглих за Україну» з 2014-го, станом на 1 грудня 2021 року загинули 4490 українських воїнів. Серед тих, хто поклав свої голови за Україну в цей період, були і наші земляки. Добровольці, патріоти, дехто прямо з Майдану вирушили на Схід. За даними сайту меморіалу «Революція гідності. Війна. Рівненщина» (http://memory.rv.ua), який формує Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека, загинули/померли 148 наших краян. У їх числі й ті, хто народилися в інших містах, але волею долі пов’язали своє життя з нашим краєм, а також — уродженці краю, які в різні періоди виїхали з Рівненщини. (Враховано чотирьох загиблих під час «Революції гідності» 2014 року: Георгія Арутюняна, Івана Городнюка, Валерія Опанасюка, Олександра Храпаченка). На сайті представлено 148 історій тих, хто віддав своє життя за Україну.
Статистика втрат
Деякі статистичні дані наших втрат по роках: найбільше загинуло наших краян у 2015 році – 48 чол., 2014 – 43 чол. Упродовж 2016-2017 років – 20-14 відповідно. Починаючи з 2018 року, число загиблих захисників скоротилося до 5-6 щорічно.
Переважна більшість — це молоді люди працездатного віку. 113 із 148, або 76,4 відсотка – віком до 40 років, 44 з них – віком до 25 років.
Молодість, яка не повернеться
Наймолодшому військовослужбовцю Прончуку Тарасові, позивний «Людоїд» із села Хотин Рівненського району виповнилося лише 19 років, у листопаді 2015 року хлопець підписав контракт із ЗСУ.
Останнє в його житті листування зі своєю дівчиною завершилося так: «Не має значення те, що я молодий. Я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні з мирним небом. Якщо моя доля тут полягти, значить, так і буде, якщо ні – я повернусь і ми будемо жити разом у країні, де немає війни».
Йому було лише 19 років. А коли 19 – у тебе гаряче, чисте та палке серце, яке, мов та квітка, розкривається назустріч почуттям, мріям і бажанням. Коли 19 – життя попереду, з усіма його фарбами та відтінками. Коли 19 – ти не повинен гинути, але війна не питає твій вік. Коли 19 — не думаєш про смерть, але інколи вона думає про тебе. (Ян Осока, волонтер. Сторінка у фейсбуці)
На двадцятому році життя загинули: Кравченко Олександр з с. Тесів Острозького району, Мосійчук Сергій з Корця Корецького району, Гарбарчук Тарас зі смт Гоща. А також Куришко Ярослав з села Карасин Сарненського району.
У день смерті Ярослава, 8 серпня 2025 року, сестра Ірина Куришко написала на своїй сторінці у фейсбуці:
«Він був не лише воїном – він був Людиною з великої літери: мужній, щирий, добрий, з серцем, сповненим любові до рідної землі та до своєї родини. Його вибір стати на захист Батьківщини був виявом найвищої жертовності.
Твоя відвага — це приклад для нас усіх. Твоя смерть – рана, яка не загоїться ніколи. Але й твоя пам’ять – це світло, що не згасне».
«Я пішов до кінця»
На захист Батьківщини встали й старші чоловіки віком від 51 до 60 років. 6 із 10 – померли від ускладнень хвороби під час несення військової служби.
На 59-му році життя покинув цей світ воїн АТО/ООС Леонід Олексійович Смик зі смт Рокитне. На російсько-українському фронті він був з перших днів війни. Помер від раптової смерті. Всі його поважали і називали між собою шанобливо «дідо Льоня». Друзі радили йому: «Може, досить воювати, пора на відпочинок». На це він відповідав коротко: «Я пішов до кінця».
Павлюку Олександрові Миколайовичу, позивний «Чак» було 57. Успішний бізнесмен, очільник Рокитнівської організації «Правий сектор», у тяжкому 2014 році, в розпал російської агресії на сході України, залишив всі домашні справи і вступив у лави славнозвісного полку «Азов». Згодом став заступником командира полку з тилового забезпечення. Несподівано помер 5 червня 2021 року.
Куліба Микола Михайлович з села Срібне Радивилівського району Рівненської області. Товариші по службі називали його «Дядя Коля», «Батя Рівненський». У минулому був учасником бойових дій у Нагорному Карабаху. На Донбас Микола Куліба поїхав як доброволець, відразу після Майдану, активним учасником якого був. У 2014-му тяжко поранений. Приїхав додому. Але ненадовго. Загинув 23 травня 2016 року біля села Тарамчук Мар’їнського району, що на Донеччині. Йому було 56 років.
У 55 років загинув Федір Петрович Пляшко з села Озерськ Дубровицького району. Білоус Юрій Миколайович зі смт Дубровиця Дубровицького району місяць не дожив до свого 55-річчя. Загинув 26 січня в зоні АТО у базовому таборі села Райгородка Новоайдарівського району Луганської області.
…Надія, дружина покійного:
– Я його не відпускала в АТО, просила – не йди, вже й вік не той. А він вперся та й годі, – піду, – каже, прийняв рішення остаточно і зупинити я не змогла. Додому дзвонив часто, бо все його цікавило, як я, як мама, діти і онуки. Після дня народження збирався Юра приїхати у відпустку… (із статті Любові Клімчук «І не знав він, де погине»)…
За кожну п’ядь рідної землі
У складі ЗСУ, добровольчих батальйонів наші земляки боролися за кожну п’ядь української землі. Брали участь у боях під Волновахою, Іловайськом, Дебальцеве, Савур-Могилою, обороняли Донецький і Луганський аеропорти. Зазнавали втрат.
Волноваха, травень 2014
22 травня 2014 р. в бою під Волновахою (місце: смт Благодатне, Волноваський район, Донецька область), загинули солдати-розвідники, бійці 51-ї окремої механізованої бригади: Озеранчук Леонід Вікторович, 1991 р. н., с. Томашгород, Рокитнівський район; Маринич Віталій Петрович, 1992 р. н., смт Рокитне.
Нечипорук Андрій Дмитрович, 1981 р. н., уродженець с. Рідків, Радивилівського району, командир відділення.
24 червня під час звільнення Слов’янська Донецької області загинув підполковник, командир вертолітної ланки Бєлкін Андрій Володимирович, 1977 р. н., м. Алушта, АР Крим.
Савур-могила
У боях за висоту віддав життя Оверчук Дмитро Русланович 1992 р. н., із с. Шкарів, Гощанського району.
Іловайський котел
Битва за Іловайськ (7-31 серпня 2014 року). За різними даними загинули 366 українських військових, 429 отримали поранення, а 300 потрапили в полон бойовиків. Ще 24 військових ЗСУ зникли безвісти. У боях за Іловайськ полягло 9 бійців з Рівненщини:
Руслан Салівончик з м. Костопіль. Петро Петренко, м. Здолбунів. Петро Білець, с. Нетреба, Рокитнівський район. Олег Ващишин, с. Селець, Дубровицький район. Максим Ляшук з м. Луцьк. Микола Гуменюк, с. Птича, Дубенський район. Сергій Головчак, с. Пісків, Костопільський район. Дмитро Момотюк, с. Берег, Дубенський район. Олег Тарасюк, с. Курозвани, Гощанський район.
Розлогіше читайте: Іловайський котел. Кривавий серпень 2014 року. https://7dniv.rv.ua/suspilstvo/viyna/ilovayskyy-kotel-kryvavyy-serpen-2014-roku/
Луганський аеропорт
8 квітня 2014 року розпочалася оборона Міжнародного аеропорту «Луганськ», яка тривала 146 днів. Під час оборони аеропорту загинули Тимощук Михайло Петрович 1987 р. н., м. Рівне. Ставський Віталій Миколайович, 1991 р. н., м. Костопіль.
Цвітні Піски
5 вересня 2014 року під час «перемир’я» десантники з боями відходили від Луганського аеропорту. У бою під Цвітними Пісками українські десантники 80-ї окремої десантно-штурмової бригади втратили 24 бійці загиблими і зниклими безвісти. Серед них 2 наші земляки: Сова Іван Васильович, 1976 р. н., с. Бригадирівка, Радивилівський район.
Лемещук Іван Михайлович, 1993 р. н., с. Гайки-Ситенські, Радивилівський район.
…Іванові доля відвела лише 21 рік життя. Зовсім мало. Але Іван жив так, ніби хотів встигнути все. Вчитися, кохати, захищати свою землю і свою родину. Наперекір тяжкій долі. З шести років хлопець залишився без маминої любові та ласки. Його виховувала бабуся. Другою його сім’єю стала армія, десантна 80-а бригада.
…«Коханий! Як мені важко без тебе, не можу змиритися з тим, що тебе немає поряд, уже ніколи не подзвониш і не скажеш: «Моя принцеса, моя кохана…» Ти був для мене усім! Як я тебе кохаю, Ваню, ти кохання мого життя, ти найсвітліше, що було в моєму житті, я завжди тебе кохатиму, і ми завжди будемо разом!!!» – у розпачі через декілька годин після бою напише на своїй сторінці його кохана Галя. (Наталка Слюсар «Простіть мене, бабцю, за те, що загинув»)
Донецький аеропорт. Оборона Донецького аеропорту 26.05.2014 р. – 21.01.2015 р.
Загинуло 4 військовослужбовці з Рівненщини. У неймовірних умовах – холод, голод – у січні 2015 року на смерть стояли захисники аеропорту.
20 січня 2015 р. під час оборони аеропорту Донецька зник безвісти Дацюк Юрій Анатолійович, 1987 р. н., с. Глинськ, Здолбунівський район. Впізнаний за експертизою ДНК. У цей же день загинув Полицяк Петро Петрович, позивний «Чорний», 1992 р. н. с. Борбин, Млинівський район. В останній розмові з сестрою телефоном Петро сказав: «Ех, якби сюди хоч одного танка і одного бетеера… Ну все, Аліно, якщо щось не так, то вибачай», – і зв’язок обірвався. Згодом тіло воїна було упізнано серед загиблих героїв, яких волонтери вивезли з-під завалів аеропорту в морг Дніпропетровська. Похований 20 лютого 2015 р. Указом Президента України № 620/2021 від 3 грудня 2021 року Полицяку Петрові Петровичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за оборону Донецького аеропорту.
Свідерський Дмитро Олександрович, позивний «Жиган», 1994 р. н., м. Рівне. Стрілець, помічник гранатометника. Помер 6 квітня 2015 р. від тяжкого поранення в лікарні імені Мечникова м. Дніпропетровськ.
Вірші з окопу
Віддані сини України мужньо захищали свою землю. Дивлячись смерті в очі, вони не здрейфили, а стояли до кінця, до останнього подиху. Сергій Баранов-Орел родом із Клесова Сарненського району писав мамі у 2014 році з Донецького аеропорту:
…Мої рідненькі, я вас покину, Скоріше всього я загину. Але пойміть, мої рідненькі, Моя ти одинока ненько, Україна у вогні горить, Хіба спокійно можу жить? …
8 листопада 2014 року близько 4-ї години ранку в аеропорту Донецька він отримав смертельні поранення.
Дебальцеве
У боях за Дебальцеве загинуло 6 краян. Карнаухов Микола Миколайович, позивний «Не журись», 1965 р. н., м. Кокшетау, Казахстан. Старший лейтенант, командир взводу. Ніби передчуваючи свою смерть, Микола написав останнє смс-повідомлення рідним і друзям з-під Чернухіна: «Не згадуйте лихим словом, йдемо на Дебальцеве». Зв’язок із рідними припинився 6 лютого 2015 року. Похований 10 березня 2015 року на Алеї Героїв кладовища м. Рівне.
2 лютого 2015 р. під час мінометного обстрілу біля Дебальцевого загинув Охмак Іван Миколайович, 1991 р. н., с. Лугове, Дубровицький район.
Вуглегірськ
Троє захисників поклали свої голови за м. Вуглегірськ Донецької області.
24 січня 2015 р. під час несення служби помер Юхимчук Олександр Володимирович, 1973 р. н., м. Корець. 29 січня у Вуглегірську на вулиці Некрасова під час прямого влучення в танк загинув механік-водій Гарбарчук Тарас Анатолійович, 1995 р. н., смт Гоща. У той же день, під час мінометних обстрілів взводного опорного пункту в районі м. Вуглегірськ, загинув Мельник Андрій Іванович, 1979 р. н., с. Олександрія, Рівненський район. Старший сержант, механік-водій впізнаний за експертизою ДНК у червні 2015 р.
24 квітня 2015 р. від поранень у військовому шпиталі помер Мірошник В’ячеслав Володимирович, 1971 р. н., м. Рівне. Старший лейтенант, заступник командира роти з озброєння.
Кращі за нас
Вони були такі, як ми, ні, були кращі нас, бо володіли такими чеснотами, які допомогли стати мужніми, дивитися смерті в очі, боротися з ворогом і вірити в перемогу. Вони, як і ми, любили життя, але віддали його заради Батьківщини, заради своєї родини, заради нас з вами, щоб ми жили, веселилися і любили.
Нова сторінка героїзму
Повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022-го відкрило нову сторінку героїзму, стійкості наших захисників та, на жаль, втрат. І поки триває війна до перемоги, ми не можемо достеменно знати кількість наших краян, які героїчно загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, назвати всіх поіменно. Але ми можемо розповідати історії про тих, хто поліг за Батьківщину і знайшов вічний спочинок у рідній землі. Кожна сторінка на сайті «Революція гідності. Війна. Рівненщина» (https://memory.rv.ua/) про воїна – це біль втрат і водночас гордість за найкращих синів нашого краю. Розкажіть про них (контакти на сайті), щоб знали не лише сучасники, але й прийдешні покоління, щоб пам’ятали. Допоки живе пам’ять, вони житимуть у ній.
Раїса ЩЕРБАН, головний бібліотекар РОУНБ. За матеріалами сайту «Революція гідності. Війна. Рівненщина»
Читайте також: Захиснику з Рівненщини Віктору Смолійчуку присвоїли звання Героя України (посмертно)