Коли говорять про літературні осередки, зазвичай згадують великі міста. Але на Поліссі є село, де література — не випадковий епізод, а частина місцевої ідентичності. Городець на Рівненщині за свою історію встиг побути і культурним центром XIX століття, і сучасним простором пам’яті для українських письменників.
Двадцять років тому у селі Городець Сарненського району на Рівненщині відкрили Поліський літературний музей ‒ перший такий заклад на Рівненщині, який покликаний зберігати і популяризувати письменницьку спадщину України.
Село, про яке дізналися… за океаном
Про історію його створення та роль у культурному житті розповів засновник музею, лавреат всеукраїнської літературної премії імені Пантелеймона Куліша, рівненської міської літературної премії імені Уласа Самчука, рівненської обласної літературної премії імені Світочів, міжнародної літературно-мистецької премії імені Авеніра Коломийця, письменник, заслужений журналіст України Віктор Мазаний.
‒ Як виникла ідея створення такого музею?
‒ Вона визріла в мене ще у США, де я навчався в Інституті місцевої журналістики («The International Center of Сommunity Journalism») у штаті Айова за програмою факультету журналістики Айовського університету. Одного разу я поїхав в інший штат ‒ Міннесоту, де відвідав український відділ музею всесвітньої імміграції, що у Міннесотському університеті. Тут я побачив двотомне видання Олександра Цинкаловського «Стара Волинь і нове Полісся», в якому прочитав про своє село Городець, де я народився. Уявляєте, я вперше тут дізнався про його історію! Мене вразило, що воно було у ХІХ ‒ на початку ХХ століття відомим культурним центром передусім тому, що тут у місцевому палаці існували унікальна біблотека, яка мала 20 тисяч книг, картинна галерея, нумізматична виставка. До того ж, Городець у той час ‒ важливий підприємницький осередок на Волині: тут діяли волосна управа, земська поштова станція, гуральня.
А вже по приїзду в Україну я почав збирати інформацію із різних джерел про давній Городець і з’ясував, що у середині XIX столітті він вважався… столицею поліської літератури.
‒ Чи могло це бути у тодішній поліській глибинці?
‒ Виявляється, могло. І це завдяки тому, що тут у маєтку пана Антонія Урбановського періодично проживав із 1834 по 1844 рік класик польської літератури Юзеф-Ігнацій Крашевський. Ось чому сюди з’їжджалися літератори, митці, бібліофіли ‒ проводили письменницькі зустрічі.
Старші краєзнавці підказали мені, що у Городці народився відомий у тридцятих роках минулого століття поет, драматург, публіциста Авенір Коломиєць. Проживала тут у 40-х ‒ 50-х роках минулого століття поетеса, в’язень сталінських концтаборів Галина Гордасевич. Вона, до речі, дружила із моєю мамою.
Отже, цей історичний фон підказав мені: не можна допустити, щоб літературний спадок села залишився невідомим, а, отже, втраченим…
‒ І така думка остаточно переконала у необхіності музею?
‒ Безперечно! Але до нього ми йшли поступово, адже я розумів, що музей відтворить минуле, але поруч нього має функціонувати новий, постійний культурний стрижень, який би демонстрував відродження традиції, її продовження та містив свою ключову «родзинку». І тому спочатку розробляю програму літературно-мистецького свята «Городецький автограф», яке вперше я провів при підтримці директора школи Миколи Чепурного, вчителів, зокрема Галини Чекан, Василини Салівоник, Любові Кухоцької у 2002 році. Вирішив, що наступні свята проходитимуть за участю лавреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі літератури. Це стало головною умовою городецьких літературних зустрічей
‒ Хто був першим таким гостем?
‒ Ним став прозаїк В’ячеслав Медвідь із Києва, автор знаменитого роману «Кров по соломі». Забігаючи наперед, скажу, що він тричі брав участь у «Городецькому автографі». Йому присвоєне звання «Почесний громадянин Городця» ‒ цю відзнаку вручила тодішня сільський голова Лідія Кузьмич. До речі, вона була прихильником всіх літературно-просвітницьких новацій, як і директор місцевого дослідного господарства «Городецьке» Василь Василюк (нині покійний).
‒ А як поставилися земляки до плану організації музею?
‒ У 2005 році я запропонував тодішній директорці Городецької загальноосвітньої школи Ганні Сернюк його проєкт. Вона палко схвалила намір. Потім забезпечила музейні кімнати меблями, стендами, стандартизованими спеціальними виставковими вітринами для зберігання та демонстрації колекцій. Консультації надала працівниця рівненського обласного краєзнавчого музею Людмила Шлапак.
На той час у музеї ми сформували зібрання творів членів Рівненської письменницької організації, колекцію аудіозаписів письменників краю, що прозвучали на рівненському обласному радіо в передачі письменника Миколи Берези «Перевесло». Серед них були і виступи першого голови Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України, поета, автора популярних пісень, мого товариша Олександра Богачука. Художник Микола Горелов намалював для музею графічний портрет Авеніра Коломийця.
Музей відкрили у за участю В’ячеслава Медведя, поета, лавреата літературної премії імені Андрія Малишка Петра Засенка, рівненських письменників. Тоді ж встановили і базальтову дошку Авеніру Коломийцю на фасаді школи, назвали його ім’ям центральну вулицю села, довжина якої чотири кілометри. Я дуже хотів, щоб кожен із моїх літературних побратимів посадив дерево на землі мого дитинства. Так і сталося: у той день ми заклали Алею письменників України.
‒ Пізніше розвиток Поліського літературного музею і «Городецьких автографів» йшов паралельно…
‒ Це єдине ціле. Збагачення експонатами відбувалося саме під час «Городецьких автографів».Наприклад, книгами, які використовуються як джерельна база в екскурсійній діяльності. Вониподаровані світлої пам’яті Олексієм Дмитренком, Степаном Сапеляком, Михайлом Слабошпицьким, Василем Пилип’юком ‒ лавреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка. Я ініціював та організував у різні рокивідкриття їм на фасаді ліцею меморіальних дощок (окремі з них виготовлені за мої кошти). Те ж саме було зроблене і на честь Юзефа-Ігнація Крашевського та Галини Гордасевич.
Я люблю «Городецький автограф», зокрема, за те, що він «приносить» музею багато книг, які стають експонатами-реліквіями. Їх забезпечили й сучасні Шевченківські лавреати ‒ поети Петро Перебийніс, який проживає у Києві, та Анатолій Кичинський із Херсона (зараз він мешкає у Рівному). Щедрий внесок за минулі двадцять років зробили й інші письменники ‒ із багатьох областей України: голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, Павло Вольвач, Сергій Козак, Роман Дідула, Марія Якубовська, Євген Безкоровайний, Володимир Лис, Надія Гуменюк.
‒ Долучився до наповнення музею і експосол України у Туреччині, Польщі і США, Надзвичайний і Повноважний Посол України, уродженець Городця Олександр Моцик…
‒ Так. Це мій однокласник. Коли він очолював українське посольство у Польщі, то я його попросив привезти в музей твори Юзефа-Ігнація Крашевського польською мовою. Відтак він придбав у букіністів близько 100 томів романів і повістей класика і подарував музею. Серед цих творів і є прозові шедеври «Уляна», «Остап Бондарчук», «Ярина», «Ярмола», прототипами яких стали колоритні городчани.
Отже, Поліський літературний музей, як і було задумано, став феноменом культури, примножуючем письменницьких традицій. Недавно я створив для нього експозицію про Уласа Самчука, а також про його похресника, астрофізика NASA (США) Теодора Костюка, який допоміг мені дослідити невідомі сторінки життя знаменитого автора «Волині». Дані про них розміщені в контексті експозиції, присвяченій творчому побратиму Уласа Самчука Авеніру Коломийцю. Ці матеріали оснащені QR-кодами, які дають змогу екскурсоводу наочно демонструвати тексти з інтернет-ресурсів.
Нині музеєм опікується вчителька української мови і літератури Ольга Грабар, підтримку надає директорка Городецького ліцею Тетяна Малайчук. Так спільними зусиллями нове покоління городчан оберігає знаки нашої гордості.
Розмову вів Степан Підлужний.
Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.
У різні роки працювала редакторкою сайту, головним бухгалтером, заступницею головного редактора та управлінською ланкою видань «Сім днів» і «Літопис Заходу». Має досвід реалізації медійних та суспільно важливих проєктів у співпраці з українськими та міжнародними партнерами.