Історія Курозван — це історія громади, яка спершу жила без пана, потім розділилася між магнатами, монастирями, шляхтичами й царськими чиновниками.
Вперше згадані ще в люстрації Луцького замку 1545 року як село посполите, Курозвани пережили аграрні реформи, шляхетські суди, пожежі, передачу з рук у руки та церковні конфлікти. А згодом і перехід під владу Російської імперії, коли село стало церковним, а тоді — державним. Завдяки історикові Валерію Скоцику ми маємо детальну хроніку, яка розкриває, як змінювалася доля села впродовж майже чотирьох століть.
Ця публікація не є спеціальним дослідження про історію Курозван. Просто в процесі роботи над іншими розвідками поступово назбирався ряд фактів, котрі свідчать, що раннє минуле села не схоже на історію багатьох довколишніх поселень.
Перша згадка: посполите село без пана
Уже перша відома на сьогодні писемна згадка доводить це. У люстрації Луцького замку 1545 р. в переліку городень (частина фортифікаційної будови замку) читаємо: «Мацка з ыминьа посполитого Курозвонь». Серед десятків поселень і власників, на яких записувалось обслуговування городень, – королівщин, князів, зем’ян, церковних ієрархів – ця власність унікальна. Курозвони – єдине поселення, назване не приватновласницьким, а посполитим.
На той час слово «посполиті» вживалось для означення тієї частини населення, котра справляла земську службу, незалежно від того, були це зем’яни, селяни чи міщани. Цитата з І Литовського статуту 1529 р.: «Усі, хто володіє земськими маєтками, у разі необхідності зобов’язані з нами й нашими потомками або при наших гетьманах брати участь у війні та споряджати на військову службу скільки чого необхідно згідно із земським указом відповідно до потреби…». Значить, на 1545 рік Курозвони не мали одного власника, а громадою на чолі з якимось Мацьком справляли всі повинності земської служби.
Реформи і розподіл: як громада втратила землю
Очевидно, ситуація змінилась після здійснення у Великому князівстві Литовському аграрної реформи 1557 р. під назвою «Устава на волоки», за якою вся земля, поділена на ділянки-волоки, набувала своїх власників. Уже в документі Луцької замкової книги значаться і такі власники Курозвон, що з’ясовують стосунки між собою.
Читаємо запис від 26 листопада 1561 р. про скаргу Івана Патрикійовича Курозвонського, урядника Миколая Радивила (очевидно, Миколи-Христофора Чорного), воєводи віленського, маршалка земського, канцлера Великого князівства Литовського, на Духну (так у тексті, але, очевидно, Дахну) Сватківну Ласкавую, «що вона йому самому та підданим його курозвонським кривди, шкоди й утиски великі в ґвалтах, боях, грабунках та інших багатьох речах із давніх часів чинить. А тепер у п’ятницю, 14 листопада, тіун (очевидно, виборний представник сільської громади. – В. С.) його курозвонський на ім’я Іван Толстий за наказом його з грошима його, що виручив від продажу збіжжя як із гумна, так і з млина, та іншими грошима, до того ж і воловщину (один із головних загальнодержавних щорічних податків.
На Київщині та в Галичині він звався подимщиною, бо одиницею обкладання був дім, будинок. У нас на Волині він іменувався воловщиною. – В. С.) королівську з людей взявши, їхав до нього (невідомо, куди саме, припускаю, що до Луцька, де він і подавав цю скаргу вже за кілька днів після курозвонських подій. – В. С.)». А вони розвивались так: вислані Ласкавою її «курозвонський урядник Семен Кот та піддані її курозвонські Пархом Артюхович, Дмитро Ходорович і Ходор з іншими, того тіуна перейнявши на дорозі там же, у селі Курозвонах, збили та ранили на смерть. При тому згинули його (Івана Курозвонського. – В. С.) гроші 50 коп і тіунових пів копи (1 копа грошів дорівнює 2,5 золотого. – В. С.)».
Цей запис свідчить про спір за Курозвони між власниками частин села Іваном Курозвонським та загадковою для мене Дахною Ласкавою. Не маємо точних відомостей про те, чим він закінчився, однак у документі 1564 р. Іван називає Курозвони своєю отчиною. Це його дарчий запис на третину села своїй дружині Олені Цатиновій. У ньому чоловік усіляко описує її чесноти й відданість та любов до нього, за що й підносить такий дарунок. Олена мала тримати його до смерті, а опісля передати їхнім дітям. Чим завершилась ця історія, невідомо. Знаний дослідник минулого монастирів Сергій Горін також стверджує, що протягом тривалого часу відомостей про маєток не маємо.
Монастирська доба: фундуші, дарування і конфлікти
Вони з’являються в записі від 14 травня 1630 р., коли Потенція Патрикіївна з Курозвонів Миколайова Свенцицька, отримавши «достатечную сатисфакцию, даровалем» волинському ловчому князеві Юрію Пузині в цьому селі дві частини своєї «маетности дедичной». Інша частина села належала київському каштеляну Романові Гостському: у записі від 13 квітня 1633 р. зазначено, що в його маєтку Курозвонах згоріло 9 будинків. Також село згадується серед володінь, у котрі возний 24 липня 1635 р., після смерті Романа, «увязал» його сестру Раїну Соломерецьку. Відомо, що в січні 1636 р. Юрій Пузина подарував свою частину Курозвон Олександрі Немиричівні Романовій Гостській. Правда, зазначає Горін, за три роки вона виступає в ролі посесорки: записом «апробации» від 25 червня 1639 р. Олександра дозволила Раїні викупити частину села, яка перебувала в її заставному володінні, а 30 липня ц. р. возний, згідно з фундушним записом, «увязал» ігумена Михайлівського монастиря Гощі разом із ченцями у володіння маєтками, поміж ними й Курозвонами.
Відтоді село стало монастирським. Правда, не обійшлося без інцидентів. Так, 1 грудня 1639 р. Андрій Говаревський, слуга померлого Романа Гостського, що отримав від нього «части певные в селе Курозвонах», скаржився на Раїну Соломерецьку, митрополита Петра Могилу та гощанського ігумена, котрі відібрали в нього ці володіння. Відомо також про скаргу ченців на монастирського підданого Олександра Рабковича, «чловека простое кондыции», який, «служечы» позивачам урядником у Курозвонах, зібрав там чинші, продав збіжжя та 4 грудня 1642 р. втік з усіма грошима (збитки ченці визначили на суму 4000 золотих).
Про належність села до Гощанської обителі дізнаємося й із таких свідчень. Ігумен Віктор Каменецький скаржився на Олександра Пшонку, котрий у листопаді 1645 р. наслав своїх підданих (до 50 возів) на курозвонські гаї (нарубали дерева «дубового, на будинки згожого»). В іншій скарзі луцький земський писар Марк Гулевич, власник наших Дуліб, позивав ігумена з усією братією, яка в липні 1647 р. намагалася захопити його дулібський ґрунт «и привлашчити до добр своих Курозвонов». У записі, датованому січнем 1653 р., згадано підданих «законников монастира Гойского» із села Курозвон.
Занепад і війни: що залишилось після Визвольної революції
Згідно з подимним тарифом, у 1629 р. тут нараховувалося 52 дими, стільки ж «халуп» та одна «пустка», згадані в липні 1640 р. Надалі далися взнаки спустошення під час Визвольної революції 1648–57 рр.: у 1662 р. в Курозвонах залишилось тільки 4 дими.
Уривчасті відомості про подальшу долю села знаходимо в документах Архіву уніатських митрополитів. Там зберігається грамота польського короля Яна ІІІ від 13 травня 1677 р. про передачу маєтностей Гродка й Обарова Києво–Печерського монастиря та села Курозван Київського братського монастиря (тут уперше зустрічаємо сучасну назву села) в адміністрацію львівського митрополита Йосипа Шумлянського. Вона доводить, що певний час після 1653 р. й до цієї передачі Курозвани мав у своїй власності Богоявленський монастир Київського братства. Цілком вірогідно, що це пов’язано з діяльністю Лазаря Барановича, який у 1650–57 рр. був ігуменом цієї обителі, а доти – Михайлівської в передмісті Гощі, котрій, як згадувалося вище, і належали Курозвони.
Царська влада і РПЦ: нова епоха власності
У документі від 6 листопада 1687 р. зазначено, що Курозванами володіла Києво-Печерська православна архімандрія. Проте з початком XVIII ст. на теренах, що відійшли до Речі Посполитої, відбувається масовий перехід православних парафій та монастирів у греко–католицизм, а православний Київ залишився в Російській імперії. У 1702 р. греко–католицькою стає і Гощанська обитель. Очевидно, вона прагне повернути собі Курозвани. Про це свідчать документи з архіву Почаївського монастиря, який також став василіанським. І це вдалося, адже маємо документи початку ХІХ ст. про належність села до обителі.
Відтоді стала писатися ще одна сторінка історії Курозван, російська. Практично відразу після встановлення в 1795 р. в нашому краї царської влади розпочинається й експансія Російської православної церкви. Цього ж року у складі Мінської єпархії було утворено Житомирське вікаріатство із центром в Острозі. Цей архієрейський дім швидко почав перебирати у своє управління власність греко–католицьких парафій та монастирів. Існує документальне свідчення 1804 р. про те, що Курозванами володіє Російська православна церква, а підпорядковуються вони згаданому дому.
Церковним село було до середини ХІХ ст., оскільки на картах Острозького повіту його другої половини воно вже позначене як державне. У такому статусі Курозвани перебували аж до революції 1917 р.
Валерій СКОЦИК,
історик
Читайте також: Гощанський храм “постарів” на 51 рік: знахідка в документах XVI століття