Рівне втратило більше, ніж зберегло, але його історія досі не написана до кінця. Краєзнавиця й дослідниця міської памʼяті Світлана Калько розповідає, як працювати з білими плямами минулого, чому органний зал став для неї точкою відліку і що потрібно зробити, аби місто не перетворилося лише на набір табличок «тут було».
Світлана Калько належить до тих людей, які вміють оживляти місто без жодної режисури. Вона працює з архівами, старими світлинами, фрагментами спогадів – і складає з них історії, що повертають Рівному характер, голос і пам’ять. Її дослідження про органний зал, втрачений центр міста вже стали орієнтирами для тих, хто хоче зрозуміти, чим насправді дихало Рівне в різні епохи.
У кінці 2025 року вийшла її третя книга – «Князі Любомірскі. Рівненська історія». Це не лише про долі династії історичного польського роду, представники якого 216 років володіли Рівним і іншими маєтностями на Правобережній Україні. А й через їхні життєписи – про історію міста і краю, довгі роки замовчувану радянською пропагандою. У доробку Світлани Калько – понад 100 краєзнавчих нарисів з історії міста й Рівненщини.
– Світлано Іванівно, Ви досліджували десятки історій міста, але часто повертаєтесь до органного залу. Чим саме ця будівля тримає Вас уже стільки років?
– Це знакова для міста будівля – колишній головний католицький храм, який будували 40 років. Це одна з небагатьох пам’яток минувшини, яка збереглася у місті, хоча й у спотвореному вигляді. А бажання дослідити історію цієї будівлі виникло тоді, коли я стала проводити театралізовані музично-історичні екскурсії в органному залі. Коли побачила, як реагують люди, як вони дивуються новим фактам з історії цієї будівлі, міста, які це в них викликає емоції, – то й зрозуміла, що роблю потрібну і важливу річ.
– Ви працюєте в жанрі міської історії – де часто мало документів і багато прогалин. Як перевіряєте інформацію? Які інструменти має сучасний краєзнавець?
– Головним інструментом краєзнавця всіх часів, на мою думку, є його настирливість і наполегливість, прагнення докопатися, розширювати коло джерел інформації. А інформація перевіряється за паралельними джерелами, але інколи їх може й не бути, або вони на той момент не знайдені. Тоді я, наприклад, пишу, що це припущення або що інформацію не знайдено.
– Рівне часто називають «містом, яке втрачено більше, ніж збережено». Яке відкриття минулого для Вас особливо болюче? А яке – навпаки, надихає?
– Дивлячись на сучасне Рівне в контексті збереження його історичної й архітектурної спадщини, знайти щось, що надихало б, практично неможливо. Винятком став час, коли велися розкопки на місці замкового острова та колишнього палацу Любомірскіх, – тоді з’явилося відчуття піднесення й очікування. Та роботи зупинили через брак коштів. Можна було б зробити на тому місці туристичну локацію, наприклад, накрити розкопки куполом чи якийсь макет палацу встановити, ну чи інакше якось ту історичну і важливу для міста місцину виділити, бо з того місця власне Рівне й розросталося і ставало містом. Так робиться в інших містах. Натомість у нас донищується все, що ще не було знищено. Рівне перетворюється на місто історичних вказівників – тут було… а тут було… Коли проводжу екскурсії містом, то завжди кажу, що про Рівне можна розповідати цікавющі історії цілодобово, а от показати…
– Ваші екскурсії в органному залі – це не просто фактаж, а розповідь із атмосферою. Як у Вас формується цей стиль? Як народжується задум: через історії чи через «відчуття місця»?
– Звісно, місце надихає, але не знаю, це все разом. Даються взнаки і моя журналістська професія, вміння подати матеріал, і перша професія – адже майже половина моєї трудової біографії минула на сцені в якості ведучої.
– Чи траплялися випадки, коли архівні матеріали суперечили одне одному? Як ухвалюєте рішення, який із варіантів є більш ймовірним?
– Дуже часто буває, що про подію, дату, людину, факт якийсь є суперечлива інформація. Шукаю паралельні джерела. Інколи знаходжу, буває, що й ні.
– Багато рівнян кажуть, що через Ваші публікації відкривають місто заново. Як самі відчуваєте: змінилося ставлення людей до локальної історії за останні роки?
– Змінилося, здебільшого люди хочуть знати більше, детальніше, розпитують, задають уточнюючі запитання – я кажу про екскурсії. Але є й абсолютно байдужі до історії та до минулого Рівного зокрема. Дехто з рівнян відверто каже, мовляв, треба все старе Рівне знести. На їхню думку, оті безликі бетонні монстри – справжня окраса міста.
– У Ваших текстах багато тактильних деталей: запахи дерева, фактура каменю, звуки органу. Це свідомий художній прийом чи природний спосіб розповідати?
– І перше, і друге. Тому, хто розповідає, має бути цікаво самому, тоді він може емоційно донести до слухача-глядача. Окрім цього, мої екскурсії авторські – я розповідаю те, що дослідила сама. Тому завжди можу зробити відступ, так би мовити, вправо-вліво, відповісти на запитання, чи загалом на іншу тему перейти. А коли екскурсовод, а так часто буває в наших музеях, зі скляним поглядом видає завчений текст, то й слухачі реагують відповідно.
– Дослідження – це завжди пошук. Чи був у Вашій роботі епізод, коли майже здалися, але все ж знайшли відповідь?
– Я вже казала: в роботі краєзнавця-дослідника головне – копати і копати, коли 120 разів уже там шукала і відповіді немає, а тут раз – на 121-й і знайшла.
– Ви багато працюєте з пам’яттю міста. Як вважаєте, які сюжети Рівного ми досі недописали? Що місто «просить» дослідити наступним?
– Скажу так: попри те, що нині минувшиною Рівного займається багато людей, історія нашого міста ще не написана. Білих плям – океан. Хотілось би вже перестати ганьбитися перед гостями міста, коли вони запитують про першу згадку про Рівне, і тут починаєш розказувати, мовляв, було так, а тепер от так… адже до цього часу ми користуємося ще совєтським напрацюванням – 1283 рік, нову дату (1434-й, а в статусі міста – 1496) офіційно не затверджено досі. Це робота виключно для науковців міста, яку потрібно нарешті зробити.
– Чи бачите можливість для майбутнього музею історії Рівного? Яким би він мав бути, щоб не повторювати шлях старих краєзнавчих експозицій?
– Музей міста потрібен, Рівне давно заслуговує на це. На мою думку, він має бути «живим» – тобто наповнення експонатами, документами, фотографіями тощо, які представляють ту чи іншу епоху, віхи розвитку міста. І мінімум цифровізації в експозиції, бо це не цікаво, принаймні щоб вона не переважала, щоб нею не зловживали на шкоду «живим» предметам і спілкуванню. Розповіді харизматичного екскурсовода завжди на порядок цікавіші за аудіогід. Ті ж самі театралізовані екскурсії можна робити, для дітей історичний квест розробити. Але перетворювати відвідини музею в комп’ютерну гру – така собі ідея.
– Якщо б Вам дали можливість «повернути» в центр Рівного одну втрачену будівлю – що б це було і чому?
– Я б повернула старий центр цілковито, але якщо говорити про конкретне місце, то це була б будівля першого кінотеатру – того, що сучасні рівняни знають як «Партизан». До речі, саме в його стінах чудово міг би розміститися музей міста.
Також я б повернула статую Богородиці біля Свято-Воскресенського собору – ту, яку називали рівненською Мадонною або колоною Божої Матері. Понад 200 років – приблизно з 1750-го до 1954-го – вона була і оберегом міста, і туристичним об’єктом, доки не стала жертвою совєтського «благоустрою». Її шанували віряни всіх конфесій.
Скульптура, встановлена у 2003 році, не є святинею – це пам’ятний знак на честь знищеної. Втім, як до неї ставитися, кожен вирішує сам.
– Ви працюєте між історією і сучасністю. Чи відчуваєте, що сьогоднішнє Рівне теж народжує свої майбутні легенди? Що з нинішнього часу, на Вашу думку, точно стане частиною міської пам’яті?
– Це залежить від того, що буде з Україною, якою вона буде і чи буде взагалі. Також від наступних поколінь, яку історію Рівного вони будуть писати. А загалом, на мою думку, до міської пам’яті не слід підходити вибірково. Так уже було в совєтські часи, коли історію і замовчували, і спотворювали – всі події та факти, незалежно від того позитивні вони чи негативні, повинні бути відображені в літописі міста. Тоді це буде історія. Інакше то імітація історії.
– Для багатьох історія – це цифри й дати. Для Вас – це живі люди. Чому так?
– Сучасна історія стає дедалі більш персоніфікованою чи персоналізованою. Не знаю, як правильно… Сучасний підхід до історії – це вже не виключно події та факти, це особистості, їхні долі, а через їхні долі – історія. Особливо це помітно в так званій локальній історії – літописі міст і містечок. Тому тут нічого дивного немає.
– Ви давно працюєте з ретросюжетами та міською спадщиною. Чи втомлюєтеся від цього, чи навпаки – щоразу бачите нову загадку?
– Я не втомлююсь, бо мені цікаво. А коли знаходжу щось нове, то прагну його спочатку максимально дослідити, а не бігом виставляти в соцмережу, як це в нас часто буває. Виходить, чув дзвін, та не знає, де він.
– Коли завершуєте велике дослідження, місто для Вас уже трохи інше. Що найбільше змінюється у Вашому погляді на Рівне після кожної нової історії, яку відкриваєте?
– Я б не сказала, що щось змінюється. Просто часто, проходячи міськими вулицями, ловлю себе на думці, що, наприклад, дивлюсь на якийсь будинок чи відтинок вулиці, а в голові спливає старе фото цього місця чи якась інформація про нього. Часто огортає жаль, що нині того місця чи будинку вже немає, а на його місці виросла чергова висотка – як чужорідне тіло серед старих кварталів. Мимоволі напрошуються порівняння з іншими містами, навіть не кажу вже про закордон. А хоча б про Львів чи Камянець-Подільський, Жовкву, та навіть от сусідній Луцьк, де максимально збережено старе місто, багато таких історичних цікавинок для туристів зроблено, якісь фотозони під старовину…
Завжди злюся, чому в Рівному нічого цього немає, чому далі стираються старі квартали, на що перетворилася вулиця Петлюри – вулиця розкішних модернових особняків, одна з найстаріших у місті, а 16 Липня? А Мазепи? А Замкова і Шкільна – найдавніші вулиці міста… Чому руйнують залишки тих небагатьох, а їх просто одиниці, історичних будівель? Чому дозволили знищити будівлю першої міської електростанції на Замковій, побудовану Любомірскіми в 1912 році? Очевидно така ж доля чекає й на будівлю першої на Волині парової водокачки 1904 року побудови. Вона знаходиться під мостом… і з повним правом має бути пам’яткою промислової архітектури. Рівне – зразок того, як треба НЕ любити своє місто. Дуже хочеться вірити, що колись все зміниться і до того часу історичне місто Рівне, а воно ще поки зберігає за собою цей статус, остаточно не перетвориться… в місто інформаційних вказівників для туристів без об’єктів, на які вони вказують.
Читайте також:
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.