…Літній погожий ранок другої половини 50-х років (якого саме року –- призабулося). Я разом із молодшим братом Олексієм та кількома сусідськими друзями-підлітками тихцем крадуся високою травою нічийного лугу за дворищем редакції Гощанської районної газети, котра тоді називалась «Під прапором комунізму», і садибою старожилів нашого містечка Мельників (дядька Цеся та тітки Нюри).
Кінцевий пункт нашої пригодницької мандрівки –- безіменне болотисте озерце, густо вкрите лепехою. Мета -– затаїтися в заростях і спостерігати, що діється на протилежному березі озерця, де виднілася якась дивна напівзруйнована споруда, яку ми називали халабудою.
У всі пори року халабуда була вкрита гілками з пожовклим листям та чомусь нагадувала нам вігвам індіанців Північної Америки, описи котрого можна було знайти в книжках американського письменника Джеймса Фенімора Купера, творами якого ми, тогочасні підлітки, зачитувалися.
На фото: Фото Бабки Химки не збереглося. Але на цьому фото можна побачити Гощу 60-х. У радіусі 50 м від будинку під черепицею, який на першому плані, і відбувалися події, описані. За 50 м спереду містилася редакція райгазети, за будинком стояв шалаш, де мешкала баба Химка, а за кілька хат углиб фото мешкав 1-й секретар Шевченко, в якого Химка вкрала доньку. У кінці парк, про який ідеться в розповіді професора Сегеди.
Фото з колекції Володимира Коташевського
ПРОКРАВШИСЬ крізь прибережний очерет, завмираємо серед кущів лепехи по пояс у воді й стежимо за тим, що діється на сусідньому березі. Іноді це триває доволі довго, але ось вона, довгоочікувана мить: на порозі халабуди зʼявляється розпатлана згорблена жінка невизначеного віку, убрана в лахміття, — баба Химка.
Ми, підлітки, страшенно боялись її, бо жінка нагадувала нам казкових відьом, проте не могли втриматися від спокуси хоч здалеку побачити її. А втім, ці оглядини здебільшого тривали недовго: коли баба Химка поверталася в наш бік та розпочинала поволі рухатися в напрямку озерця, ми, мов ошпарені, розлякуючи жаб і спотикаючись об коріння лепехи, стрімко вискакували з води та з переляку драпали подалі, щоб потім, уже в безпечному місці, довго й збуджено обговорювати цю пригоду.
Пізніше з розмов дорослих ми дізналися, що баба Химка була божевільною. У Гощі навіть побутував вираз: «Ти що, дурний, мов Химка?». Навіть підлітком я не раз замислювався над тим, як ця нещасна жінка виживала в своїй напівзруйнованій, без вікон і дверей, халабуді взимку та де вона взагалі щодня або хоч зрідка діставала їжу й воду? Зовсім недавно зі слів своєї однокласниці, яка мешкала та досі мешкає неподалік, я довідався, що безпомічну бабу Химку підгодовували сусіди – насельники вулиці Пекарської та округи, завдяки чому вона змогла роками виживати в нелюдських умовах.
Як і нині, до Другої світової війни вулиця Пекарська (тепер провулок) починалася напроти південно-східного закутка старовинного Гощанського парку та проходила в напрямку річки Корчиці, що її ми тоді називали «маленькою» — «великою» була сакральна Горинь, довкола котрої оберталося все наше дитяче життя. У 20–30-х роках, за часів польської окупації, ця вулиця слугувала своєрідним барʼєром між кутками, населеними українцями, і центральною частиною Гощі, де мешкала єврейська людність (хоча окремі оселі представників цієї національності височіли й в інших кутках містечка).
З правого боку Пекарської виднілися будинки, населені євреями, з лівого – мешкала українська інтелігенція. Більшість цих людей входила до міського відділу (читальні) «Просвіти» — провідної громадської культурно-просвітницької організації українства, створеної 1868 року у Львові.
Польська влада, установлена на західноукраїнських землях після поразки Української революції 1917-21 років та укладання Ризького договору, прискіпливо спостерігала за діяльністю «Просвіти» на Волині, зрештою заборонивши її роботу. У Рівному «Просвіта» діяла до 1929 року. Очевидно, тоді ж закрили й філію цієї організації в Гощі, конфіскувавши її читальню, приміщення якої ще кілька десятиліть тому можна було бачити в Пекарському провулку.
За спогадами старожилів, напередодні Другої світової війни в цій капітальній споруді мешкав високий польський урядовець. У 50-х роках у ній містився Гощанський дитсадок, що згодом перебрався в новий будинок на теперішній вулиці Незалежності, котрий відвідував і автор цієї історії. Що ж стосується версії деяких сучасних краєзнавців, котрі вважають, що читальня гощанської «Просвіти» містилася в домі корінної гощанської родини Ткачуків, то вона здається мені недостатньо обґрунтованою. А втім, я можу й помилятися: шукаймо архівні свідчення.
Ліворуч наприкінці вулиці Пекарської стояла садиба заможної української родини баби Химки – батьків і чотирьох дітей, прізвище яких мені, на жаль, так і не вдалося зʼясувати. Садиба була доволі великою, охоплюючи й згадане озерце, і частину лугу, що після Другої світової війни став нічийним. На пагорбі за обійстям Мельників батько баби Химки спорудив великий льох. Цей пагорб було добре видно ще за часів мого дитинства, однак ми, дітлахи, не здогадувалися, що там колись був льох.
Близько 10 години ранку в неділю, 29 червня 1941 року, Гоща, де вже майже 2 роки господарювали «перші совіти», якось неочікувано здригнулася від гучних та потужних вибухів авіабомб. Майже дві години поспіль після цього над містечком кружляли тяжкі бомбардувальники люфтваффе –- військово-повітряних сил гітлерівської Німеччини, що тиждень тому напала на свого недавнього союзника — сталінський СРСР.
«Вибухи бомб були частими –- один за одним», — писав у своїх споминах Степан Макарчук, мешканець Дуліб, згодом декан історичного факультету Львівського університету імені Івана Франка.
Центр Гощі, надто єврейські житла, зазнав тяжких руйнувань. Під час бомбардування гощанці рятувалися, хто як міг.
Батьки й троє дітей родини баби Химки, тоді ще молодої дівчини, заховалися в мурованому льосі, але це не врятувало їх від смерті: одна з великих авіабомб влучила прямісінько в ту міцну споруду, ущент зруйнувавши її. Загинули всі, хто перебував у льосі. Щодо Химки, то вона з якоїсь причини не встигла там заховатись, що й урятувало її від смерті. Осягнувши трагічну долю кревних, убита горем дівчина збожеволіла.
Утративши рідню, неповносправна Химка залишилась у батьківській оселі одна-однісінька. Настала зима, і її почав допікати несамовитий холод. Намагаючись хоч якось зігрітися, Химка спочатку топила грубку дровами, а коли вони закінчились –- будь-якими уламками дерева, котрих ставало все менше й менше.
Від безвиході божевільна дівчина, що зовні швидко перетворилася на жінку невизначеного віку, стала потроху розбирати власну хату та палити все, що тільки могло дати тепло: дошки підлоги, віконні рами, двері й подібне. Дощі, мороз та снігопади довершили справу, і незабаром капітальна батьківська хата перетворилася на справжнісіньку халабуду. Дивно, але після війни Химка так і залишилася мешкати в ній. Доля беззахисної божевільної не цікавила владу, що переймалася поважними справами будівництва нового «справедливого» ладу.
Так тривало доти, доки одного дня наприкінці 50-х років у нашому кутку раптом не прокотилася звістка про те, що зникла донька-немовля першого секретаря Гощанського райкому партії Федора Шевченка. Старожили містечка ще памʼятають цього колоритного чолов’ягу, який 1946 року був призначений головою Гощанського райвиконкому. Разом із дружиною та малолітнім сином Валентином він оселився в будинку на вулиці Леніна (колишній Шкільній, нинішній Северина Наливайка) праворуч від повороту на Пекарський провулок. З 1950 по 1961 рік Федір Шевченко — уже перший секретар партійної організації (партія тоді була одна, Комуністична) Гощанського району.
Десь наприкінці 50-х років у Шевченків народилася донька, котру всі називали Лялею (справжнім імʼям дівчинки ми тоді не цікавилися). Дружина Федора Шевченка працювала, і Лялю доглядала нянька, що, пораючись на кухні, одного погожого весняного дня поставила коляску з дівчинкою-немовлям у дворі, аби та дихала свіжим повітрям і грілася на сонечку. А коли невдовзі нянька виглянула надвір, то з жахом зрозуміла, що коляска з дівчинкою зникла.
Природно, що майже відразу після цього на ноги були підняті вся гощанська міліція та співробітники районного відділу КДБ, приміщення якого стояло на Старій, до Другої світової війни — Ринковій площі. Ще б пак, зникла донька самого «першого» — тодішнього царя й Бога Гощанщини! А раптом це диверсія — помста Федорові Шевченку та радянській владі за злочини під час розправ із повстанським рухом у повоєнний час? Пошуки тривали близько трьох годин, аж поки один із гощанських міліційно-кадебістських шерлоківхолмсів не надумав зазирнути в халабуду баби Химки й не побачив, як вона, ніжно усміхаючись, качає коляску з дівчинкою, що так і не прокинулася протягом усього «викрадення».
Що спонукало бабу Химку до такого вчинку, ясна річ, невідомо. Старожили розповідали, що, побачивши Федора Шевченка (а він удень ходив обідати додому, полишаючи будівлю райкому, споруджену напроти його домівки на території старовинного парку), божевільна жінка падала навколішки та безупинно кланялася до землі. Начальство вона поважала.
Ця трагікомічна подія докорінно змінила життя баби Химки. Влада нарешті звернула увагу на долю беззахисної жінки, відправивши її до знаменитого в наших краях Острозького психоневрологічного диспансеру, де утримувалися люди з психічними розладами.
Знаменитого, бо в пору мого дитинства і юності під час суперечок ми з однолітками вслід за дорослими часто вживали вирази на кшталт «Ти що, дурню, в Острог захотів?» або «Ти що, придурку, з Острога втік?». Сподіваюся, у цьому закладі славетного міста бабі Химці жилося ліпше, ніж в її гощанській халабуді.
Сергій СЕГЕДА,
доктор історичних наук, професор.