Чи знаєте ви, в якому кутку Гощі працював найстаріший водяний млин? Ні, не біля мосту на Застав’ї, де височіє знайома всьому селищу старовинна дерев’яна споруда.
Найстаріший водяний млин містечка стояв на закляшторському березі Горині, котрий іще іменують «другим пляжем». А от біля мосту в 1864-65 рр. ніхто зерно не розмелював. Факт потверджує мандрівний краєзнавець Лука Рафальський, що тоді перебирався через нього. Однак про це ми побалакаємо не сьогодні. Сьогодні поведемо розмову про млини, які з’явилися в Гощі у 80-х рр. ХІХ ст. Маємо на увазі вже згадану заставську та зализьку будівлі.
Хто залишив своє ім’я в дереві
Про першу відомо багатенько. Наприклад, усередині споруди зберігся конструктивний дерев’яний брус. На одній із його граней читаємо: «Oktawie Walewske 10/22 jan. 1882 r.», «skonczono», «Ipohorskich Lenkiewiczow», «Alexandra Zlotnickiego». Написи автентичні, польськомовні, художньо викарбувані. Вони потверджують пору введення будови в експлуатацію — січень 1882 р.
А постала вона дещо раніше. Історик Валерій Скоцик виявив в архіві цікаві дані, датовані 1881 р. Заставський млин («млин у містечку») площею 18 квадратних сажнів функціонував біля греблі площею 540 квадратних сажнів.
За кілька тижнів після введення цієї будівлі в експлуатацію, 27 лютого (11 березня) 1882 р., у своєму бочаницькому палаці померла поміщиця Октавія Валевська, котра заповіла все своє майно (поміж ним і зазначений млин) гощанцеві Олександру Злотницькому. Отож власником виробництва став саме він. Можливий також інший варіант — Злотницький орендував споруду.
Спочатку млин був водяним. Це зафіксовано на російській топографічній мапі Гощі 1898 р. Щоправда, височів він ліворуч греблі, яка сполучала «місто» та Застав’я. Праворуч бачимо став, що чинив тиск на водяне колесо.
Нові власники та перші скандали
На початку ХХ століття, у 1908 р., цим млином володів уже камер-юнкер Сергій Ісаков, а орендував його єврей Вольф Зафран, котрий перед тим «відзначився» у справі про розорення Олександра Злотницького. Четвірка місцевих робітників переробляла там щороку до 8000 пудів зерна.
Повертаючись назад, у ХІХ століття, зацитуємо історика Церкви Миколу Теодоровича: «На підставі ерекційного документа… про забезпечення побуту причету цієї [гощанської Свято-Михайлівської] церкви священникові надано безперешкодний помел хліба в місцевому заставському млині від заходу сонця в п’ятницю до заходу його в суботу протягом цілого року на вічні часи. У 1886 р. право… помелу… перенесено на інший млин, який називають зализьким…».
Зализький млин — другий у містечку
Ці два речення свідчать за те, що в 1886 р. в містечку діяв іще один водяний млин. Де саме? На теперішній Оселі, праворуч перед мостом, якщо йти на цвинтар. Ліворуч сріблився став, що впирався в греблю. Зараз на місці того ставка — низина, поросла ліском.
Чому млин зализький? Тому що Оселя як куток іще не існувала. Вона тільки-тільки заселялася та вважалася відгалуженням давнішого Зализзя.
У 1915 р. власниками заставського млина, двоє робітників котрого переробляли щороку до 10000 пудів зерна, були вже нащадки покійної Людмили Ісакової, дружини вищезгаданого камер-юнкера, а орендував його юдей-гощанець Вольф Смола. Цей факт засвідчують також архівні документи, датовані 1916 р., що їх теж виявив Скоцик. Заставська будова фігурує там як «триповерховий вальцевий водяний дерев’яний млин площею 112 квадратних сажнів», застрахований у петроградському страховому товаристві «Саламандра».
Щодо зализького (осельського) млина, один робітник якого переробляв щороку 10000 пудів зерна, то ним у 1915 р. також володіли Ісакови. З оренди жив єврей-гощанець Давид Ученик.
– Нічого не змінилося й наступного року, — каже Скоцик. – Правда, в архівних документах зазначено, що ця споруда – «простий двоповерховий водяний дерев’яний млин».
І заставський, і зализький (осельський) млини в 1916 р. працювали біля ставків. Про це написано в паперах, котрі знайшов Скоцик. І це ще раз їх ідентифікує.
І третій млин — біля кладовища
За переказами старожилів, тоді ж у Гощі розмелювала зерно ще й третя будівля. І теж за допомогою водяної енергії. Стояла вона за кладовищем, неподалік джерела. Дані Скоцика, датовані 1881 р., потверджують це. Виробництво називалося «млином біля дороги в село Дуліби площею 12 квадратних сажнів». Площа його греблі сягала 75 квадратних сажнів.
У 1918-20 рр. осельський млин постраждав, і наприкінці 20-х рр. його залишки розібрали. Позаяк балки були ще доволі міцними, з них на Оселі звели будинок. Це житло слугує людям дотепер.
Ісакови володіли двома спорудами на воді до кінця 20-х чи до початку 30-х рр. Як стверджує Скоцик, наприкінці 20-х рр. вони прибули до нашого краю, аби розділити це добро між собою, а затим продати. Найвірогідніше, це родині вдалося.
Світлина з Тель-Авіва і загадковий млин
Рік тому один із нас став власником унікальної світлини, що її надіслав мешканець Тель-Авіва, член групи «Гощанський літописець», консультант «Краєзнавця» Олександр Курцер. На знімку — члени Гощанського осередку молодіжного руху «Хе-Халуц» («Першопрохідник») і тамтешнього навчального кібуцу, які готувалися до поселення в Палестині. Датовано фото 1935 р. Проте нас зацікавило тло — млин. Певніше, вхід до нього.
Читаємо: «Krupiarnia. Mejer Mucznik». Тобто в 1935 р. і млин, і крупорушка належали Меєрові Мучнику.
А от локація цієї будови — відкрите питання. Нею може бути як водяний млин, що, з’явившись у 1881 р., височів поблизу заставського мосту з боку Горині (тепер там поблискує широке плесо), так і паровий (у 1939 р. вальцево-газогенераторний) млин «Прогрес», зведений у міжвоєнний період на місці нинішнього, теж неподалік того мосту.
Однак «Прогресом» володів не Меєр Мучник, а Йось Заводник. Народившись у Курозванах, він у 1914 р. перебрався до Гощі, став промисловцем, а тоді – підсолтисом місцевої юдейської громади. Тому вищезгадана крупорушка – таки заставська будівля, споруджена в 1881 р.
На 1939 р. в «Прогресі» хазяйнував уже Матес Уль. Це дослідив Курцер.
Борошняна слава Смоли
У польську добу ще один млин (він функціонував на сучасній Староєврейській вулиці, там, де колись була лазня) мав у власності Абрам Смола. Борошно торгової марки Смоли славилося на всю країну. Про це «Краєзнавцеві» якось розповіла багатолітня насельниця селища Ганна Крох. А заставськими водяним млином та крупорушкою, за її словами, володів не Мучник, а місцевий юдей на ім’я Меєр Хірш. За даними Курцера, у містечку мешкало двоє чоловіків із такими іменами: Меєр Хірш Уль і Меєр Хірш Бєдний. А втім, Мучник теж звався Меєром.
Як уже згадувалося, попервах ця споруда стояла на місці нинішнього ставу, котрого тоді ще не було. Через дорогу навпроти пізніше здійнявся її співбрат, теж дерев’яний і теж власність Меєра Хірша. Перший млин слугував ще й складом. Другий лише молов. Його борошно славилося не так, як Смолове, бо було гіршим за якістю.
Це схоже на правду. Решту Ганна Крох переплутала: виробництво Заводника-Уля належало лише їм.
Інші власники та сумна доля млинів
Млином, крупорушкою та олійницею володів у Гощі Давид Зильберберг. Брати Смоли мали у власності вальцевий млин «Злагода». Це також інформація дослідника Курцера.
Коли німців прогнали, млин «Прогрес» почав сторожити дід багаторічного фотокореспондента «Рідного краю» Анатолія Якимчука. Однієї з ночей його забили, а будівлю підпалили. Оскільки млин-склад уже не раз підтоплювала горинська вода, то 1946 року його розібрали, перенесли через дорогу та склали на місці попелища.
До речі, згоріла й будова Абрама Смоли. Сталося те ще в пору нацистської окупації.
Оце й усе про млини нашого містечка. Навряд чи ще якісь на Гощанщині мають таке заплутане, а тому цікаве минуле. Щоправда, ми зробили лише спробу дослідити його. Повне дослідження історії попереду.
Юрій КУЗЬМІН,
Володимир КОТАШЕВСЬКИЙ.
Автори складають подяку дослідникові Олександру Курцеру та історикові Валерію Скоцику за пошук і надання оригінального текстового матеріалу та світлин.
Читайте також: Історія, захована в цеглі Волинської криївки