Депутатів Народних зборів Західної України, скликаних у жовтні 1939 року, радянська пропаганда підносила як палких ідейних прибічників рішення політбюро ЦК ВКП(б) про входження Західної України до складу УРСР.
Чи справді так було, дізнаємось із життєвої історії Антоніни Нечипорук із Липок.
Антоніна та її брат Володимир втратили батьків, коли їм було відповідно дванадцять і десять років. Залишилися вдвох у маленькій хатинці над ставом. Набідувалися по наймах у багатших селян, сповна пізнали всі злигодні бідняцької долі безземельників. Тому коли у вересні 1939 року в селі встановилася радянська влада, Антоніна повірила в її гуманні ідеали, вступила до новоутвореного колгоспу «Паризька комуна».
Добросовісну трудівницю запримітили партійні керівники, висунувши кандидаткою в депутати Народних зборів Західної України (НЗЗУ) –- псевдопредставницького органу, що мав проголосувати за входження цієї частини країни в єдину УРСР та, відповідно, в СРСР.
Вибори відбулися 22 жовтня. Антоніна Нечипорук отримала мандат і приїхала до Львова.
Там вона, несмілива сільська дівчина, котра ніколи не вирушала далі райцентру Великих Межирічів, у складі делегації мешкала в готелі, часто переступаючи поріг приміщення Великого міського театру (нині це Львівський національний академічний театр опери та балету), де 26-28 жовтня брала участь у триденній роботі НЗЗУ.
Правда, як розповідала своїм дітям уже пізніше, нічого з того не розуміла, піднімала руку разом з усіма (а в залі, крім липківки, засідали ще 1483 депутати), боялася, аби її про щось не запитали. Тоді ж навіч побачила Микиту Хрущова, 1-го секретаря ЦК КП(б)У, що виголошував промову з трибуни зборів.
Зі вступом нацистів на територію нашого краю Антоніна дуже боялася, щоб місцеві поліцаї не видали її окупантам, та односельці співчували бідній дівчині.
Брат Володя приєднався до молодіжної організації ОУН (б) «Юнаки», збирав продукти для українських партизанів, які боролися проти двох ворогів -– німецьких завойовників і червоних загонів. За це хлопця засудили на 8 років виправно-трудових таборів у Красноярському краї.
Коли закінчився термін ув’язнення, він одружився на українці Ганні з розкуркуленої сім’ї, працював на лісоповалі, щоб заробити грошей і придбати житло ближче до рідні. Проте сталася трагедія – недосвідчений бульдозерист підім’яв Володю під гусениці. У Красноярську лише на хребті зробили сім хірургічних операцій, однак це не допомогло поставити його на ноги. Так і доживав віку у Квасилові в інвалідному візку.
Після війни Антоніна вийшла заміж за односельця Василя М’ялюка, котрий повернувся з «трудового фронту», що пролягав у російському Челябінську. Разом із чоловіком працювала в колгоспі, збудувала нову хату, виростила трьох дітей: сина Анатолія, дочок Ольгу та Надію.
Партійні працівники Межиріцького району не давали жінці спокійно трудитися й дбати про сім’ю, а прагнули на її прикладі роздувати значущість приєднання Західної України як доленосного для всіх «западенців», усіляко підносили роль депутатів НЗЗУ.
Отож почалися різні зустрічі, виступи, до яких спонукали Антоніну. А вона, незвикла до такої уваги, прагнула спокою, знаходячи його в повсякденній праці. Відмовилася від вступу в КПРС, від посади ланкової, тягла норму в польовій бригаді нарівні з усіма жінками. Доброзичлива, скромна, щира душею — такою запам’яталася односельцям.
Надія ТКАЧУК, краєзнавиця, завідувачка Етнографічного музею ім. Івана Шишка Липківської гімназії.
Читайте також: Арахіс, серед інших продуктів, покращує кишкову мікрофлору