Журналістка з Рівного Наталія Пастухова у вільний час, як і раніше, малює картини.
За кордон Наталія Пастухова, знана в Рівному не лише, як журналістка телеканалу «Рівне 1» та ТРК «Ритм», а й талановита художниця, виїхала через війну. На початку повномасштабного вторгнення, рятуючи від небезпеки, вивезла до Австрії двох неповнолітніх дітей. Там і осіли: дочка і син пішли вчитися, а Наталці, яка має за плечима ще й педагогічну освіту, запропонували роботу вчителя.
Не зреклася свого мистецького покликання
Опинившись на чужині, рівнянка почала все з нуля, але не зреклася свого мистецького покликання (Наталія Пастухова, – член Національної асоціації художників і скульпторів України, – авт.), продовжила малювати. А нещодавно свої роботи вперше представила на суд австрійської публіки. Цій небуденній події місцева газета відвела цілу полосу.
– Моя історія не є типовою для українських біженців, – вважає Наталія, – бо я виїхала після початку повномасштабного вторгнення до своїх рідних – мами та сестри, які вже 20 років живуть в Австрії. Саме вони й спонукали мене привезти до них, у безпечне місце, дітей. Так я, двійко моїх неповнолітніх дітей та два коти опинилися в Нижній Австрії.
Почала з волонтерства у школі
Спочатку Наталію з дітьми прихистив чоловік її матері. «Хоча, – зізнається вона, – він був не в захваті від нашого приїзду». Втім, допоміг з реєстрацією. А от на підтримку держави довелося чекати понад місяць. До слова, виявилося, що в цьому невеличкому австрійському містечку рівняни були першими біженцями з України.
– Місцева громада до українців поставилася дуже добре, – розповідає Наталія. – Наше місто доволі маленьке (близько 5 тисяч населення), але вже мало доволі складний досвід надання прихистку біженцям. Близько 5 років тому Австрія прийняла дуже багато втікачів із Сирії. Тоді місцеві були дуже здивовані, бо практично всіма тими біженцями були молоді чоловіки. Коли ж приїхали українці, то виявилося, що це – здебільшого жінки й діти. Тому австрійці старалися дуже допомогти: приносили речі, гроші, їжу. Багато родин безплатно брали людей до себе жити. Українці викликали симпатію у місцевих тим, що відразу почали шукати роботу, аби стати незалежними. Натомість сирійці й досі здебільшого сидять на дотаціях.
Вже десь за місяць, коли всі зрозуміли, що за тиждень-другий, як багато хто сподівався, війна не закінчиться, українських дітей зобов’язали відвідувати школу.
– У початковій школі на початку війни було близько 20 наших дітей, – веде далі Наталія. – Вони приїхали з Луганська, Одеси, Харкова, Нетішина, Сєвєродонецька та Мелітополя. Тобто, більшість – із зони бойових дій. Тому перші тижні вони були дуже налякані. Часто плакали й розказували про пережиті жахіття. Жодна дитина не розмовляла німецькою. Щобільше, всі вони спілкувалися російською. Місцеві вчителі їх зовсім не розуміли й тому не знали, чим можуть допомогти. Саме тоді я й стала в пригоді. На волонтерських засадах взялася за психологічну підтримку діток з України. Керівництво школи виділило окремий клас (музичний), в якому ми з дітьми кожен день проводили різноманітні розвиваючі заняття. А оскільки вже почала відвідувати курси німецької мови, то й своїх підопічних вчила азів «дойчу».
Після літніх канікул Наталії запропонували залишитися в школі помічником вчителя в інтеграційному класі.
– У вересні, зважаючи на те, що я маю педагогічну освіту, – каже рівнянка, — мене взяли на роботу (15 годин на тиждень) в початкову школу і навіть дали години для викладання нашим дітям української мови. У цій школі я працюю вже другий рік.
За пропуски дітей можуть оштрафувати батьків
Австрійська загальноосвітня система, зі слів Наталії, дещо відрізняється від української. Там школи розділені на чотирирічні цикли. Перша – початкова, потім – середня школа (без здачі ЗНО). Для обдарованих дітей – гімназія. Решта учнів після середньої школи йдуть на один рік в політехнічну чи професійну школи, або на індивідуальне навчання з роботою (лєри). Українські діти в австрійських школах не отримують оцінок, доки не вивчать німецьку мову на достатньому рівні. Лише після цього їх можуть перевести в іншу школу.
– Тут в школі, – продовжує рівнянка, – немає їдальні. Діти носять з собою ланчбокси і на великій перерві після другого уроку всі їдять у класах. У школі продаються молочні коктейлі, а міська влада безкоштовно забезпечує школярів яблуками. Уроки тривають по 50 хвилин. Між ними – маленькі перерви (по 5 хвилин) і одна велика – 15 хвилин. Всі класи чудово оснащені. Особливо музичний клас та кабінети праці. У класах – по 20 дітей. Здебільшого це австрійці, але є дуже багато сирійців, чехів, турків, угорців, китайців та, звісно, українців. Всі діти мають можливість вивчати свою релігію та свою мову.
У школі, як розповіла Наталія, є багато цікавих традицій. Діти багато подорожують та відвідують різноманітні заходи. Пропускати школу не можна, якщо немає довідки від лікаря.
– Один-два дня, – зауважує співрозмовниця, – ще дозволяється за наявності письмового вибачення батьків, але більше – тільки з медичною довідкою. Для наших батьків це доволі складна система, тому що в Австрії заборонено забирати дитину зі школи для подорожей у навчальний час. За це можуть оштрафувати та позбавити виплат. Щобільше, батьки не мають права залишати неповнолітніх дітей без нагляду. Тому літні канікули тут лише два місяці, а семестрові вакації у всіх регіонах Австрії починаються в різний час, щоб не було у батьків проблем із плануванням відпочинку.
Перші картини були про війну
Найважче в Австрії для Наталії, як вона зізналася, було оволодіти німецькою мовою.
– У школі я вчила англійську, – каже вона, – а тут – німецька. Скажу чесно, дуже важко дається, хоча німецька мені дуже подобається. Але чи то я занадто лінива (усміхається, – авт.), чи мало настирливості проявляю в навчанні. Весь вільний час витрачаю не на вивчення граматики чи нових слів, а на своє хобі – малювання.
Перебравшись до Австрії, Наталія почала брати активну участь у різних благодійних акціях та аукціонах, які влаштовувала українська громада. Відколи отримує зарплату в школі – донатить на ЗСУ та допомогу тваринам. Не покинула й своєї улюбленої справи. Написала декілька робіт, пов’язаних із вторгненням росії в Україну. Малювала олійними фарбами та пастеллю. Але з часом, я почала створювати вже більш мирні картини, бо, як пояснила «відчула деяку фальшивість зі свого боку, коли намагалася відтворити те, чого не пізнала особисто».
Маючи в Україні вже три персональних виставки («Живу. Творю. Радію» (Рівне, галереї «ЄвроАрт», листопад – грудень 2020 р.), «Час творити» (Дрогобицький палац мистецтв, червень – липень 2021 р.) і «Вірус щастя» (Рівненська обласна наукова бібліотека, вересень 2021р), – ред.), Наталія Пастухова мріяла про публічний показ своїх робіт в Австрії. Допоміг не надто приємний випадок.
– Так сталося, – розповідає художниця, – що я опинилася в місцевій лікарні, де мені протягом нетривалого часу зробили дві операції. І там дізналася, що в них є дуже гарна традиція робити в лікарні, у коридорах, виставки. Австрійські лікарі впевнені, що така арт-терапія допомагає хворим одужувати та отримувати психологічну підтримку. Так, 5 березня 2024 року там відкрилася виставка і моїх робіт, написаних здебільшого вже в Австрії. Я виставила 68 картин, більше десяти з яких були намальовані ще в Україні. Виставка розташувалася на трьох локаціях і є доступною для всіх охочих подивитися на картини. Вона триватиме до кінця весни.
Полотна української художниці викликали схвальні відгуки шанувальників мистецтва, а відтак надихнули її на нові творчі плани. У Наталії вже запланована наступна виставка. Цього разу – в галереї місцевого художника Еріха Пфіфера, де зараз проводить заняття малювання з українськими дітьми.
Василь ГЕРУС