Зелені свята — одне з найбільш поетичних і душевних свят українського обрядового календаря. Для багатьох сільських громад, зокрема на Волині, це не лише день церковного вшанування Святої Трійці, а цілий цикл обрядів, спогадів і живої пам’яті, що пов’язує покоління. Вишиті сорочки, віночки з польових квітів, лепеха під ногами і співи гаївок — усе це творило особливий духовний простір, де природа, віра і людина зливалися в одне ціле.
У своїй сповненій теплоти розповіді почесна просвітянка Тетяна Піяр ділиться спогадами про Зелені свята у своєму рідному селі Сильному, де традиції жили у кожній травинці, у кожній пісні й в очікуванні священного недільного ранку. А ще — про те, як ці традиції зникали під тиском радянської влади, і що залишилось у серці назавжди.
У Зелені свята душа співала у вінках і гаївках
Як та небесна хмаринка, швидко плине час… Нещодавно ще відлунювало «Христос воскрес!» у наших серцях, а вже зелена хвиля прокотилася нашими мальовничими селами. До блиску впорані городи і поля чекають на П’ятидесятницю, на Трійцю. А ще наш мудрий народ називає її Зелені свята – і в цій назві вся душа української землі.
У моєму рідному селі Сильному на Волині, де височіє храм з двохсотлітньою пам’яттю, колись тріпотіло життя в цей священний час. Починалася така дбайлива, така сердечна підготовка – бо хіба можна байдуже зустрічати одне з найшанованіших християнських свят, що настає на 50-й день після світлого Воскресіння? У цей час природа щедро розкриває свої обійми, і люди з вдячністю віддають пошану матінці-землі.
Історики розповідають, що свято народилося в далекому IV столітті, коли наші пращури вірили всім серцем, що саме на 50-й день відбулося зішестя Святого Духа на апостолів. Наші далекі предки інстинктивно відчували, що життя і природа – одне ціле, нерозривне, як подих і душа. Це був символ великої єдності, що пронизувала все живе.
Коли квіти говорили мовою серця
О, як же трепетно ми готувалися до свята! Напередодні суботи я з сестрою Олею та сусідськими дівчатами, мов пташки весняні, летіли на поле, до краю лісу. Дівочі голоси дзвеніли, як срібні дзвіночки, а руки ніжно збирали оберемки квітів – блакитні волошки, ніжні незабутки, духмяні конвалії. Кожна квіточка була для плетіння вінків, що мали стати символом чистої краси, оздобою, яка прийшла до нас із самого стародавнього світу.
Який же то був гарний звичай – тільки дівочі руки прикрашали оселю! З якою любов’ю ми з Олею заквічували ікони, покуття, вікна, двері, долівки встелювали лепехою. Все навколо перетворювалося на зелений рай. Куди не кинь оком – усе взеленіло, все дихало весною і радістю. На вікнах у горнятках гордо красувалися мамині найдорожчі квіти – рожеві півонії, що здавалися живими перлинами.
Обов’язково на видному місці лежав полин – не просто трава, а оберіг. Старші мудро казали, що він відганяє від оселі все лихе, всіх злих духів. А хлопці з гордістю прикрашали подвір’я стрункими березками, м’якою липою, сріблястою осикою. Вони навіть змагалися з сусідськими парубками – в кого краще, в кого барвистіше оздоблена садиба.
Неділя у світлі вишиванок
І ось приходила та благословенна неділя! Селяни, мов процесія янголів, йшли до церкви на Божу службу у своїх найкращих, найдорожчих українських строях. Дівчата розквітали у спідничках, вишитих різнокольоровими стрічками, у вишиванках, що були справжніми творами мистецтва, у віночках, сплетених власними руками з любов’ю і молитвою.
Після обіду, коли сонце вже м’якіше пригрівало, односельці знову прямували до храму, але тепер на церковний майдан. І там… о, там починалося справжнє чарівництво! Дівчата з хлопцями водили гаївки і, здавалося, що сама земля співає разом з ними. Вишиванки палахкотіли неперевершеною красою, дзвінко співали різнокольорові стрічки на вітрі, а дівчата сяяли в намистах усіх барв веселки.
Особливо пам’ятається те австрійське намисто – дорогий подарунок моєї бабусі Маринки, чоловік якої пройшов дороги Першої світової війни. У тих намистинах жила не лише краса, а й родинна історія, біль і радість поколінь, незримий зв’язок між минулим і майбутнім.
З приходом чужинців замовкли пісні
Та прийшли 50-ті роки минулого століття, і почали замирати ті дорогі серцю народні святкові дійства. Прийшли чужинці зі своїми холодними порядками. Замість церковних дзвонів – піонерські горни, замість молитов – гасла. Церкву назвали «опіумом для народу», а вишиванки – «націоналістичним одягом». У крамницю завезли горілку по карбованцю – і душі почали сохнути без живильної традиції.
У школі влаштовували танці на Різдво й Великдень. Село, яке було колись живим організмом з власним духовним серцем, поступово перетворювалося на щось безлике, чуже…
Що залишилося в душі
Та навіть сьогодні, коли дівчата вже не ведуть хороводи навколо старовинного храму, коли зникли ті солодкі дитячі спогади, душа зберігає святе тепло тих Зелених свят. Пам’ять тримає образи того часу, коли природа і людина жили в гармонії, коли мудрість передавалася від бабусиних рук до онучиних долонь, коли у простих польових квітах і щирих піснях містилася вся краса світу.
Трійця на Волині – це не просто дата в церковному календарі. Це день, коли земля розквітає найяскравішими барвами, коли душа співає у такт з диханням природи, коли відчуваєш себе часточкою великого священного світу. Світу, де кожна травинка має своє призначення, кожна пісня – свою молитву, кожен віночок – свою історію кохання.
Можливо, варто пригадати ці традиції, щоб знову навчитися слухати голос землі, щоб не загубити те, що робило нас справжнім народом – безмежну любов до рідної землі, глибоку повагу до природи і віру в те, що краса дійсно рятує світ.
І тоді знову зацвітуть Зелені свята в наших серцях…
Тетяна ПІЯР, почесна просвітянка